Чи стане Канів українською Меккою?

Економіка і духовність мали б іти поряд, взаємодоповнюючись і спираючись одна на одну. Але досить часто вони між собою конфліктують.

Олександр КАРПЕНКО

Економіка і духовність мали б іти поряд, взаємодоповнюючись і спираючись одна на одну. Але досить часто вони між собою конфліктують.

Хто не знає, що Канів із його Тарасовою горою для України – все одно, що Єрусалим для християнського світу або Мекка — для мусульманського? Святе місце, заповітне. Сюди треба їхати молитися, думати, відпочивати душею. На поклін до Тараса приходила вся Україна, приїздив увесь світ. І не лише 9 березня і 22 травня, а щодня. Пригадую, у 1950, 1960, 1970, 1980-ті на Чернечій горі і на її підніжжі не можна було протовпитися поміж людьми, які прибували сюди делегаціями, екскурсійними групами, родинами.

ЦЕЙ ЖИВИЙ потік, мабуть, комусь дуже муляв очі, когось дратували чисті води Дніпра, кришталево-свіже повітря, безмежний обшир, який відкривався з канівських круч, когось лякали українська мова, вишиванки, бо, починаючи з 1970-х, Канів стали вперто індустріалізувати. Можете уявити, щоб у Мецці чи Єрусалимі ревіли турбіни, плавився метал, скрипіли крани, гуркотіли вантажівки? А в Каневі збудували гідроелектростанцію. Одразу не стало того Шевченкового Дніпра, пружного, сильного, наче тятива козацького лука. Поменшало української мови, бо з усіх кінців СРСР приїхали робітники та інженери, які розмовляли своїми мовами. Потужна електростанція – це основа індустрії. Тож тільки-но вона з’явилася, Каневу стали нав’язувати об’єкт за об’єктом: елеватор, завод силікатної цегли, алюмінієвий завод, підприємство з підводного монтажу газових труб (СУПТР-11), потужну котельню, підприємство всесоюзного значення «Закордоненерго» і таке інше. Причому планувалися вони в одному і тому ж місці – на лівому березі Дніпра поблизу дамби гідроелектростанції. Проти цих планів піднімалася громадськість, наукові світила, письменники, митці, бо ті об’єкти шкодили довкіллю і псували краєвид, який відкривався з Чернечої гори і, найголовніше, – перекреслювали перспективу Канева стати українською Меккою.

Щоразу будівництво того чи іншого підприємства припинялося за рішенням найвищих посадовців України та СРСР: Брежнєва, Горбачова, Щербицького, Масола, Кучми. Це означало, що українська духовність у конфлікті з індустріальними прагматиками все-таки виходила переможцем. Зверніть увагу: більшість із цих перемог здобуто в часи панування КДБ та жорсткого тоталітаризму. Вочевидь, тодішня влада таки боялася зачепити заповітні національні струни, аби вони не наробили світового скандалу.

Те, чого не вдалося зробити КДБ і ЦК у радянські часи, вчинили бідність, безробіття та корупція за часів незалежності. На околицях Канева угніздилася, наче квочка, птахівнича компанія «Наша Ряба», даруючи місту, окрім кількасот робочих місць і якихось податків, ще й нестерпний сморід. Наче грибочок після золотого дощу, виріс завод із виробництва шампіньйонів, від якого теж повіяло неприємними вітрами.

Таким чином Канів, замість того, щоб стати Меккою, швидко перетворюється на всеукраїнський курник, засмічений, загиджений. Водночас ні місцева громада, ні центральна влада протягом останніх двадцяти років і пальцем об палець не вдарили, аби збільшився потік паломників, аби для них були створені найелементарніші умови, аби канівці працювали на екологічно чистих високотехнологічних підприємствах або ж у сфері послуг. Дороги розбиті, на вулицях жодного знака, який би вказував шлях до Шевченківського заповідника, і досі немає автобусного маршруту, який підвозив би гостей від автостанції до Чернечої гори. Бракує готелів, сувенірних крамниць, пристойних вбиралень та всього іншого, що відрізняє туристичне місто від звичайного райцентру. Я, щоразу спотикаючись об вирви на тротуарах та вулицях міста, мріяв глянути в очі канівському міському голові. Хто він? Як міг опинитися у цьому кріслі та ще й усидіти в ньому три строки? Є в Україні мери, які з нічого можуть зробити щось. А є такі, що чекають манни небесної та кивають на людей, мовляв, важкі на підйом, а також на центральну владу, котра не хоче давати гроші на розвиток міста. Вочевидь, той що нині править Каневом, належить саме до таких.

І ОСЬ В УМОВАХ цієї руїни у місто на Дніпрі прибув рятівник. Але не на білому коні, як ведеться, а на річковому буксирі, який тягнув за собою баржу з солодкими обіцянками. Йдеться про надпотужний міжнародний агрохолдинг «Нібулон», що спеціалізується на виробництві та експорті зерна. Вже два роки він працює над створенням широкої логістичної (транспортно-вантажної) мережі, завдяки якій зерно з полів України стікатиметься до елеваторів, збудованих на берегах Дніпра та у Придніпров’ї, звідки на баржах класу «річка-море» збіжжя прямуватиме у Миколаївський та Одеський порти, а далі – за моря і океани. Тобто діятиме суперсучасна досконала система «висмоктування» українського зерна за кордон. Багато хто від неї – в захваті. Мовляв, Дніпро почне знову працювати, український хліб завоює увесь світ. А як на мене, то «нібулони» та інші міжнародні зернотрейдери – це свідчення повного безсилля Української держави, яка не може забезпечити селянам пристойну ціну на хліб, тож і піднімаються і збагачуються такі компанії за рахунок дешевого українського збіжжя. Не спромоглася наша держава створити власну систему експорту зерна, не зуміла спрямувати капітали інвесторів на розвиток тваринництва та переробних галузей, не збудувала жодного елеватора. Тобто кинула стратегічну галузь на поталу великому міжнародному капіталу. Зерна виробляємо нібито чимало, але воно, наче вода в решеті, – не йде нам на користь.

КАНІВ – теж у планах «Нібулона». Тут має постати потужний зерноперевалочний пункт. Знаєте, де планується його спорудити? На отому майданчику на лівому березі Дніпра, який радянські промисловці нарекли «проклятим» через те, що так і не вдалося на ньому нічого збудувати. Коли про це стало відомо борцям за екологічну і духовну чистоту Канева, спочатку вони не дуже стривожилися, мовляв, якщо відбилися від такого монстра, як «Закордоненерго», то що нам якийсь елеватор. Та подальший розвиток подій показав, що всі попередні бої — забавки у порівнянні з тим, що насувається. Суперник канівців виявився набагато грізнішим, ніж усі, що були, разом узяті. Це — великі гроші, або, як сьогодні кажуть, бабло. І якщо через якихось півроку на лівому березі засяє своїми банями новий елеватор, то знайте, що воно, оте бабло, перемогло. Новий голова Черкаської облдержадміністрації С. Тулуб рішуче й категорично заявив про те, що про спорудження цього об’єкта в зазначеному місці не може бути й мови і всі рішення та дії щодо цього незаконні. Проте і канівська міська влада, і «Нібулон» поводяться, ніби отой кіт Васько, який, слухаючи погрози хазяїна, наминає ковбасу.

Днями міська рада та «Нібулон» влаштували громадські слухання з приводу будівництва елеватора. Не можу сказати, що в залі будинку культури під час цього заходу ніде було яблуку впасти. Його учасники – люди переважно зрілого та похилого віку. Це ветерани екологічних та духовних баталій за Канів у минулому. А молоді нема. Боюсь, що з такими підупалими силами канівцям цієї битви не виграти.

ПРО ПЕРЕВАГИ проекту доповідав сам керівник «Нібулона» Герой України Олексій Вадатурський. Місто одержить сто робочих місць, 5 млн. гривень щорічного податку, відремонтовані дороги, освітлення вулиць тощо. А зерновиробництво України – дуже важливий стратегічний об’єкт, доводив він. Виробництво екологічно чисте — не буде ні шуму, ні пилюки. Ви боїтеся, запитував, що об’єкт впадатиме в очі туристам? Ми його пофарбуємо в зелений колір, замаскуємо так, що ніхто не побачить навіть зблизька. Занадто високі бані? Вкопаємо їх у землю. Вантажівки з зерном гуркотітимуть і руйнуватимуть міські дороги? Жодна з них не проїде через місто, лише з лівого берега, і таке інше.

Та стріляного горобця на полові не обдуриш. Відчувалося, що канівці з’їли зуби на подібних обіцянках. Одразу повернули розмову в інше, ширше русло, бо зрозуміли, що йдеться не про будівництво окремо взятого об’єкта, а про долю міста, про що вже давно не дискутували. Схоже, що нібулонівський елеватор виконує роль такого собі їжака за пазухою – змушує громаду прокинутися і шукати вихід із глухого кута. Потужну підтримку канівці здобули від гостей – народних депутатів України Володимира Яворівського та Івана Зайця. Зрештою, які вони гості? Адже, починаючи з 1987 року, допомагають місту відстоювати його права.

«ВЧИНІТЬ, ЯК ГЕРОЙ і громадянин України. Відмовтеся від цієї ідеї, вона погана, бо буде руйнувати святі канівські місця, знайдіть інший будівельний майданчик, наприклад, у промисловій зоні», – закликав Володимир Яворівський Олексія Вадатурського.

 Іван Заєць вважає, що, збудувавши елеватор, ми відкриємо скриньку Пандори, з якої посиплються на лівий берег Дніпра інші промислові підприємства. Перспективу міста треба шукати в іншому – у туризмі. Вже більше 20 років на всіх рівнях точаться розмови про ухвалення окремого закону про особливий статус Канева та програму його розвитку як туристично-духовного центру, та віз і досі там. Депутат налаштований добиватися прискорення розробки цих документів.

Колишній директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий нагадав, що п’ять років тому тут відбулися дуже потужні дебати щодо розвитку моделі міста Канів з залученням європейських фахівців. Першим напрямом було визначено туристично-рекреаційну діяльність, другим – освітньо-виховну, адже в місті є база для відкриття філій ВНЗ, третім – високі технології. Але робота над цією моделлю заглохла, так і не оформившись хоча б у який-небудь документ.

Треба вирішити раз і назавжди: «Канів — духовна столиця України чи звичайнісінький райцентр», — запропонувала депутат міської ради Жанна Ніколенко. Якщо даємо дозвіл «Нібулону» на будівництво елеватора, то перекреслюємо ту ідею, яку вже давно поставили перед собою: «Канів —туристичне місто». Бункери та інші промислові споруди на лівому березі стануть ганебною плямою на обличчі нашого міста, вважає депутат міськради Володимир Коржов. Наша Мекка може «мекнути», якщо будемо по-варварському ставитися до шевченківської природи, вжив каламбур голова фонду «Тарасова земля» Михайло Іщенко. «Хіба сто робочих місць вирішать проблему безробіття в місті, у той час як занепали підприємства, на яких працювало по кілька тисяч канівців?» – дивувалася Тетяна Логвиненко.

БУЛИ Й ТАКІ канівці, які захищали новий проект. Говорили, що духовність не може розвиватися без економіки, що молоді потрібні робочі місця, що Тарас, навпаки, побачивши з гори, як успішно працюють його земляки, порадів би за них. Деякі ділилися враженнями від побаченого під час екскурсій на елеватори, які щойно побудував «Нібулон» у Градизьку на Полтавщині та сусідньому Чигирині. Подумалося, а чому міська рада не організувала екскурсію до українських міст із розвиненим туризмом, наприклад, до Кам’янця-Подільського, який входить до переліку найкращих міст світу у цій справі?

З перших слів виступу міського голови Василя Коломійця стала зрозумілою його позиція: він розчарувався у туристичних і духовних перспективах міста і вірить не в допомогу столиці та власні можливості міста, а у всесильних інвесторів. Більшість із його слів — на жаль, гірка правда. Приїздили впродовж останніх 20 років до Канева високопосадовці, народні депутати, клялися в любові до України й Тараса, але, повернувшись до столиці, забували про свої обіцянки. Провалилися геть усі цільові шевченківські програми. 2004 року у місті почалося будівництво Шевченківського культурного центру, але з 2007 року воно заморожене через відсутність фінансування. Колишній президент України у відповідь на запитання, коли ж держава добудує цей об’єкт, відповів, що він сьогодні нікому не пече. Минулого року уряд виділив Канівській міськраді 23 мільйони гривень на реконструкцію музею Національного Шевченківського заповідника, добре знаючи, що рада, згідно з Бюджетним кодексом, не може виступати замовником будівництва. Тож ці гроші так і не були використані. В. Коломієць сипав фактами, намагаючись довести, що Київ забув про свій обов’язок перед Каневом. Голові це вдалося. Довів. І що далі? Чи потрібні державні програми, втручання Президента, народних депутатів для того, щоб почепити кілька вказівників, котрі підказали б гостям, як їхати до Тарасової гори? Або щоб відкрити автобусний маршрут у цьому напрямку? Чи заснувати кілька фестивалів української народної творчості, які приваблювали б туристів протягом усього року?

Більшість учасників зібрання проголосувала проти будівництва нібулонівського елеватора на лівому березі Дніпра. Та, схоже, це нітрохи не збентежило Олексія Вадатурського.

– Для мене є справою честі переконати громаду у тому, що вона не зможе без цього будівництва щасливо жити. Ми запропонуємо низку цікавих варіантів, щоб люди змінили свою точку зору, – сказав він.

Отже, боротьба ще буде і буде запеклою. Чи вистоять у ній канівці? Так, якщо допоможе вся Україна та світове українство. Відродімо традицію хоча б раз на рік бувати в Каневі. Нехай нинішній кволий струмочок паломників до цієї святині перетвориться на повноводну ріку. Якщо кожен українець під час свого паломництва залишить у цьому місті хоча б кілька гривень, то воно одержить потужну народну інвестицію. Тож усі – до Канева! 

Взято з "Сільські Вісті"   http://www.silskivisti.kiev.ua/18512/index.php?n=5798