"Мы не этого хотели..."

     В потязі, що йшов з Києва до Львов їхав літній чоловік. Відразу було видно, що він почувався ніби не в своїй тарілці. Розговорилися. Виявляється чоловік їхав до родичів з окупованого Харцизька.  

    Спочатку розмова не клеїлася, чоловік волів більше мовчати. Але згодом розговорився. Ось коротко його розповідь:

    "Їду до родичів. Побачу, може, там і залишуся. Дуже шкодую, що свого часу не виїхав до Ізраілю. Але так склалися обставини...  Вчора виїхати з окупованої території, не маючи грошей,  було непросто, не зважаючи на те, що маю перепустку. Заплатили по 70 грн. з чоловіка і нас випустили.

     Жити дуже важко. Ми, пенсіонери, новій владі не потрібні. За весь час отримав пенсію, і то не в повному обсязі, чотири рази. В магазинах всі необхідні товари є, але ціни в двічі  вищі ніж в Україні.  Про ліки краще взагалі не говорити.  Можна придбати в аптеці тільки найпростіші. А наближається зима,..

     Гуманітарку від росії не отримували жодного разу. Допомагав Ахметов, але зараз і він щось не дуже...  В місті чечени.  Для них ми ніхто.  Буває їдуть по місту на машині, йде дівчина... Тормознули, відкрили дверцята і затягли до машини... Добре, якщо живою відпустять... І кому ти що скажеш? А якщо зайвий раз і відкриєш рота - пошкодуєш...

   Хіба ми цього хотіли?"

   За що боролися - на те і напоролися.  Ось якби такі розповіді та частіше чули ті, хто знаходиться на нашій території і марить жити в лугандонії.