Особливість українського інформаційного простору в його парадоксальності. Насправді, українці вже давно не вірять ЗМІ, навіть тоді, коли вони говорять правду. При цьому, чомусь завжди за чисту монету сприймають і смакують будь-що з категорії «брудних подробиць» з життя чергового кандидата на «демонізацію».?Іноді здається, що це невід’ємна частина нашої ментальності і боротися з цим неможливо. Хоча, мабуть сьогодні як ніколи це треба робити. А для цього треба якщо не говорити правду, то хоча б не брехати. Звісно, це не завжди вигідно, іноді навіть небезпечно. А ще є кон’юнктура і технології - шляхом нескладних маніпуляцій з біографічними даними будь-яку людину можна внести до списку «відьом» та розпочати не неї полювання. У нас цей процес доведений майже до досконалості і став доброю традицією. Ну який же публічний чоловік без корупційного чи злочинного минулого? Не комільфо! Лякає й те, що причетність чи непричетність до чергового «злочинного режиму» у нас уже визначається буквально у календарному вимірі - був на посаді при Януковичі – значить корупціонер і кат демократії. Не був – «ветеран демократичного руху»! І, звісно, навпаки, коли режими міняються, в т.ч. ярликами. При цьому, як правило нікого не цікавить сама людина та її чесноти. Особливої пікантності подібні ситуації набувають навколо представників спецслужб. Ну хоча б кампанія навколо призначеного заступника керівника СБУ Віталія Малікова. Прикметно, що коли він майже рік поруч із Василем Грицаком, якому Президент сьогодні довірив керівництво СБУ, та іншими офіцерами фактично з нуля вибудовував структуру спецслужби у зоні АТО в умовах військової агресії, нікому не спадало на думку у чомусь його звинувачувати. Проте, прийшов і його час. ?Найменше хочеться вступати у полеміку з приводу «стандартного переліку звинувачень» на кшталт його приналежності до Партії Регіонів (насправді позапартійний депутат міськради від Народної партії), родинних стосунків із колишнім міністром МВС Білоконем (повна нісенітниця), стеження за Ющенком на Ай-Петрі (доведено, що це робив кримський главк, а не очолюване Маліковим Севастопольське управління), скоєння ДТП з трагічними наслідками (єдиний хто постраждав і судом визнаний потерпілою стороною був саме Маліков, а винуватець ДТП – живий і здоровий), підтримка створення загонів самооборони у Криму (чи не єдиний серед депутатського корпусу Севастопольської міської ради публічно виступив проти сепаратистських проявів у лютому 2014 року) та інше. Бо це може розцінюватись як визнання чи бодай часткова правдивість цієї інформації. При цьому, для людини мислячої докази є у відкритому доступі. Прикро, що в гонитві за добре проплаченою, але насправді дешевою сенсацією, та патологічною жадобою до «політичного кілерства», журналістський цех давно ігнорує принцип об’єктивності. Хто ж насправді пан Маліков? ?Це людина, яка двічі мала можливість зрадити Україні, але жодного разу цього не зробила. ?Перший раз, коли після розпаду союзу у 1991 році свідомо змінив блискучу кар’єру наймолодшого командира корабля Балтійського флоту, кавалера ордену «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» на погони дільничного інспектора української міліції, щоб через 12 років служби стати генералом. На жаль, багато наших співвітчизників, в т.ч. в погонах, які зрадили Україну в обмін на російські військові зарплати і пенсії, мабуть ніколи не зрозуміють цього кроку молодого офіцера. Другий раз, коли під загрозою життю відмовився виконувати накази російської маріонетки Чалого і до останнього, як і решта порядних українських офіцерів, виконував свій службовий обов’язок в умовах анексії Криму та, втративши все наявне і приписуване сьогодні йому майно, повернувся в Україну. Цікаво, що нинішні звинувачення Малікова ледь не у створенні кримських загонів самооборони базуються на даних колишнього депутата Севастопольської міської ради Олексія Кісельова, який, як видається, не був присутнім на сесії, бо на той час не був депутатом. Так і напрошується фраза ще одного Кісєльова – самого чесного російського журналіста. Збіг? Не думаю! При цьому, доволі дивно у цьому контексті виглядають тогочасні матеріали російських видань у стилі бойових зведень про недопущення до будівлі міліції 1 березня 2014 року «київського призначенця», себто Малікова, ледь не як перемогу проросійських сил у Криму! Сьогодні модно говорити про жертовність, часто плутаючи її з жертвоприношенням. Роки мирного конформізму позначилися на нашому розумінні багатьох понять – якщо професіонал, то ще й високий, якщо генерал, то обов’язково бойовий. Але коли прийшла війна, усі зрозуміли, що не так уже й багато людей, які готові поміняти костюми на камуфльовану форму і професійно прийняти виклик ворога. Серед них закономірно виявився і генерал Маліков. Можна багато говорити про успіхи та поразки, здобутки та прорахунки на усіх етапах протистояннях українських силових структур російській терористичній агресії, але слід визнати, що завдяки таким людям сьогодні у зоні АТО налагоджена структура та відповідна робота української спецслужби, з якою змушені рахуватися самовпевнені путінські чекісти та їхні маріонетки на тимчасово окупованих територіях. А ще попереджено багато терористичних актів, не допущено знищення об’єктів інфраструктури, врятовано життя тисяч бійців і мирного населення та багато іншого, яке неможливо виміряти критеріями обивательського розуміння. То хто він – пан Маліков? Створений чорним піаром міфічний образ, чи реальна постать жертовного офіцера, патріота і професіонала. Час покаже! |
0
1
