У психоаналізі існує таке поняття як ідентифікація (ототожнення). Не становить таємниці, що ідентифікація індивідуума щодо належності до конкретної нації впливає на розвиток особистості.
Читаємо у Фройда: "Соціальні почуття будуються на ідентифікації з іншими людьми на основі однакового Я-ідеалу".
Одна із сторінок біографії Тараса Шевченка блискуче підтверджує існування в людській свідомості позасвідомого процесу, завдяки якому індивід поводить себе, відчуває, думає як люди, з якими себе ототожнює. "Це правда, що окрім Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки і неземляки звуть дурним, воно правда, але що я маю робити, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом?" - писав 30 вересня 1842 року геніальний поет у листі до Кухаренка.
Як бачимо, Кобзар ідентифікує себе не з "кацапом" і не з "французом". Щось примушує поета в емоційній формі заявити про окремішність свого Я.
Микола Гоголь також не ідентифікував себе з росіянином, коли писав листа до Максимовича: "Бросьте в самом деле кацапию, да поезжайте в гетьманщину... Что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь".
На цьому прикладі добре простежується існування ґрунту для конфлікту між різними ідентифікаціями, на які розкладається людське Я.
Дмитро Донцов з цього приводу писав: "Трагічно відчув драму розколеної української душі, яка терпіла на дисгармонію між інтелектом і волею, на заник (зникнення) останньої - Микола Гоголь".
Аналіз стилю Гоголя-письменника засвідчує, що навіть пишучи російською, він думав по-українському. Саме його "Вечера на хуторе близ Диканьки", "Миргород", "Тарас Бульба" пробуджували у читачів національну свідомість, як жоден інший твір українських письменників.
Саме "після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі", - писав історик літератури Сергій Єфремов у статті "Між двома душами".
Німецький філософ і соціолог Георг Зіммель свого часу висловив таке судження: "Угруповання, особливо угруповання національних меншин, перебуваючи у конфліктній ситуації... часто відмовляються вести діалог зі своїми опонентами, що запевняють їх у своїй до них терпимості. Бо інакше цілісність їхньої опозиції, без якої вони не можуть продовжувати свої змагання, буде порушена... Для деяких угруповань намір знайти ворогів для того, щоб міцніше об'єднати своїх членів і щоб угруповання усвідомлювало життєву важливість такого об'єднання, може бути виявом політичної мудрості".
Україна може втратити не тільки культурну спадщину, а й національну ідентичність, зазначає Костянтин Мітчин, працівник кафедри політичної психології Санкт-Петербурзького державного університету.
"Жителям Украины, если они хотят утвердить государство, следует осмыслить себя как "единый народ", отделив себя в культурно-историческом самосознании от других "материнских" целостностей и постараться утвердиться в своей самости. Если такого самостоятельного народа не обнаружится или его не удастся отделить от русского народа, существование государства Украина будет оспариваться".
Мало не щодня втілюється в життя задекларована 1995 року в дослідженні "Україна на порозі XXI століття" (автори Дмитро Видрін і Дмитро Табачник) ідея: "Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід".
З ким, наприклад, ідентифікують себе Янукович, Азаров, Клюєв, Табачник, Акімова, Бондаренко, Колесниченко, Ківалов, Колесников та інші владоможці?
Питання риторичне, бо, судячи з їхніх дій і заяв, це "рускіє люді", котрі ментально перебувають в "руском мірє". Отож бо й воно.
Ну не знаю я нікого серед нинішнього так званого українського владного "бомонду" росіянина, поляка, єврея, котрий би ідентифікував себе як українця (а такі в історії України були - В'ячеслав Липинський, Микола Хвильовий, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Максим Рильський, а ще раніше - Пилип Орлик...).
Я нізащо не повірю, що американський президент Барак Обама не має певного сентименту до афроамериканців і в приватній розмові з дружиною на кухні не обговорює преференції саме для темношкірого населення США.
Але я не можу уявити, щоб ввечері, сидячи на кухні у своїй резиденції в Межигір'ї, Віктор Федорович разом з дружиною вели задушевний сімейний діалог про те, як допомогти вижити українській мові та культурі.
Цілком можна погодитись з висновком філолога Лариси Масенко, що "майбутнє України вирішать наслідки протистояння двох активних угруповань - проукраїнського і проросійського".
Перемогти новітній російський неоколоніалізм можна за згуртованості інтелігенції, підвищення якості української культури, української соціальної культури зокрема.
Самоусвідомлення своєї інакшості, кращості принесе успіх, а з ним - перемогу. Прикладом можуть слугувати країни Прибалтики - естонці, латиші й литовці привчили росіян до думки про первинність своїх національних інтересів, культури і мови.
А для цього українці мають виховувати в собі почуття гідності. Недарма ж доктор медичних наук Володимир Войтенко наголошує: "Поняття гідності є засадничим при трактуванні любові (й безлюбності), совісті (й безсовісності), розуму (й безголів`я), права (й безправності), закону (й беззаконня), зрештою - державності й бездержав`я.
Кримінал загрожує існуванню України. "Зверху" він пре у вічі, "внизу" ховається в номенклатурному інтимі. Закликаю до гідності!.
Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", кандидат філологічних наук, для УП
http://www.pravda.com.ua/columns/2010/06/15/5141680/
|