Чому українська влада бореться з українською культурою та освітою?

Українська влада постійно проти чогось бореться: Центральна Рада намагалася позбутися більшовиків, Скоропадський – Центральної Ради, комуністи боролися проти власне народу, Кучма – проти Верховної Ради, Тимошенко – узагалі проти всіх, сама-самісінька... А сучасна влада, підтримуючи традицію, бореться зі здоровим глуздом, а також – українською мовою, культурою, освітою.

Наступ, що почався на гуманітарну сферу з приходом нового Кабміну, уже просто дивує своїм цинізмом і лякає силою натиску. Першими жертвами панів-українофобів Семиноженка і Табачника, що нині заправляють гуманітарною сферою на свій власний проросійський розсуд, стали і так напівживі освіта й кіно. І це, видається, тільки початок.

 Утім, що можна сказати про людей, яких охоплює жах, коли вони чують у кіно український дубляж, визнаний експертами та й самими глядачами більш якісним, ніж російський, або які ініціюють написання шкільних підручників у Росії, що взагалі є нонсенсом?

 Їм можна хіба що поспівчувати: політики, що провадять таку непопулярну нині антинаціональну політику, що фактично розколює країну, ризикують дуже швидко розпрощатися зі своїми владними кріслами. Виходить так, що населення південно-східних областей переважно підтримує саме владні позиції. Але у свідомості молоді (та й жителів узагалі) західних і центральних областей українське зараз у моді.

 Нині практично ніхто не вважає, що спілкуватися рідною мовою – ганебно чи принизливо, що є вже само собою позитивом. Більш того, значна частина суспільства, навпаки, активно й охоче українізується в усіх сферах життя: від власне спілкування до сприйняття світу. І це правильно.

 Ніхто, звісно, не має нічого проти російської чи будь-якої іншої мови та культури, але все-таки в Україні більш престижним має бути українське. Бо інакше що ми за нація така? Тим, хто звик рівнятися на Європу, варто подивитися на Францію: французи роблять усе, щоб уберегти власні надбання від впливу інших культур. І якщо такого курсу дотримується одна з найрозвиненіших європейських держав, то чом би Україні в неї не повчитися?

 Владним верхам пора б уже отямитися. У гуманітарній сфері країни справді є з чим боротися: хоча б із катастрофічно низьким рівнем культури та моралі дітей шкільного віку. Варто нарешті скласти цікаві шкільні програми, котрі справді виховуватимуть патріотизм, здоровий світогляд та адекватне світосприйняття в школярів. Бо нині вона складена так бездарно, що після десяти (тепер уже дванадцяти!) років навчання в більшості учнів складається лише одне враження про свою країну: Україна – велике багатостраждальне село. Не завадило б приділити увагу й позашкільній освіті, яка ще існує переважно зусиллями нечисленних палаців дітей та юнацтва і комерційних гуртків.

 Наостанок хочу сказати, що якщо пан прем’єр-міністр Азаров не бажає, аби його уряд, який і так уже прославився двома доволі сумнівними європейськими рекордами (наш уряд – єдиний у Європі, де немає жодної жінки, а кількість владних портфелів сягає двадцяти семи), не продовжував втрачати популярність у очах спільноти в гуманітарній сфері, то йому найближчим часом варто подумати про кандидатів на заміну віце-прем’єра з гуманітарних питань і міністра освіти.

 Панові Табачнику наполегливо рекомендується не пхати свого довгого проросійського носа у справи освіти, від яких він безмежно далекий, та перестати знущатися над цьогорічними випускниками. Хай би ліпше зайнявся тим, на чому розуміється. Тоді, можливо, йому вдасться зберегти ще хоч рештки поваги до своєї персони.

 Ну а панові Семиноженку варто б замислитися: поки він робить свої демагогічні заяви про якість українського дубляжу, українське кіно та книга взагалі зникають як явище.

Руслана Ільченко, випускниця середньої школи

 постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-379593.html