З одного боку древнє поселення зарубинецької культури, з другого – давньоруське. А між ними тихенько помирає сучасне поселення – с. Михайлівка Канівського району, що виникло ще у дохристиянській Русі…
"А природа у нас гарна"
Саме у цій наполовину розваленій будівлі розміщується сільська бібліотека, в якій уже кілька десятиліть ведеться літопис Михайлівки... Фото: Володимир ЛИМАРЕНКО
Загублене у канівських лісах, невеличке село Михайлівка надійно заховане від людського ока у шести кілометрах від траси Черкаси-Мошни-Софіївка-Канів. Колиска Стародавньої Русі – річка Рось тихо в’ється попід сільськими городами, даючи селянам воду для поливу та прохолоду.
Ще кілька років тому цей куточок української глибинки був дуже привабливим для любителів життя на лоні природи. Що й робило ціни на михайлівську нерухомість мало не захмарними. За звичайну хату тут треба було заплатити нереальну як для села суму – 25-30 тис. доларів. Але із настанням кризи місцевий ринок нерухомості завмер.
Зараз у селі проживає трохи більше 330 жителів, і майже всі – літні люди. Молоді практично немає, бо у селі немає ані роботи, ані культурної сфери. Не дають прибутків і земельні паї. Розпайована земля – суцільний пісок, тому орендаторів на неї ніяким пряником не заманиш.
Колись у селі працювали клуб і школа, а тепер ледь животіє місцева бібліотека, яка сиротливо тулиться у напівзруйнованому шкільному приміщенні із дірявими як решето стінами.
Дещо виручають завод "Хмільнянська філія ЗАТ "Укршампіньйон" та Михайлівське лісництво, які дають роботу і зарплату кільком десяткам людей працездатного віку із трьох сіл Хмільнянської сільради – Хмільної, Хутір-Хмільної, та Михайлівки. Головним же стратегічним об’єктом села є залізобетонний міст, що був збудований у 1998 році за часів губернаторства Анатолія Даниленка.
– Без цього мосту Михайлівці просто гаплик, бо це єдине сполучення із другим берегом Росі, тобто з сільрадою, заводом та райцентром, – підкреслив значимість мосту у житті михайлівчан сільський голова Хмільнянської сільради Олег Чайка.
– Ми тут живемо, як за гряницею: і Межиріч, і Хмільна за Россю, і куди не глянь – скрізь далеко. Вдень по господарству пораємось, бо є і поросятко і курочка, яких нагодувати треба, бо без цього на одну пенсію не проживеш. Я працювала у лісництві, а там ще від Петра Першого зарплата була мізерною. Він же казав, що "жалованіє платить малєнькоє, так как професія воровська". А увечері або посиденьки на лавці влаштовуємо та любуємось красою нашої природи, або ж "ящик" дивимось. Ото й усе наше дозвілля, – розповіла про свої нехитрі будні пенсіонерка Євдокія Вайвала, що проживає на головній сільській вулиці, яка ще за часів СРСР називалась, як і зараз – вулиця Лесі Українки.
Схожу історію розказала і односельчанка пані Євдокії Марія Бондарець:
– Дід давно помер, а я тепер сама. Єдина радість – діти із Черкас щотижня приїжджають. Ось бачите мішок із перегноєм? Якби вони його у мене побачили, то дали б чортів, щоб важкого у руки не брала. Бережуть мене і допомагають у всьому. А хазяйство у мене невелике. Поки був живий дід – була корова. А тепер – коза, кури, киця та собачка. Ото й усе, – поділилась пенсіонерка.
"І у нас буде газ"
Уся Михайлівка нині у приємному очікуванні. Ось-ось селянам дадуть газ. Он і сільський голова у Каневі ледь не прописався, бо мало не щодня туди їздить.
– Газ у селі не тільки проведений, але й заведений у кожну хату. Але самого газу в трубах ще нема. Виявилось, газопровід у експлуатацію не зданий, бо документація не готова. Тільки-но із Канева повернувся, там мав розмову із працівниками обласного управління капітального будівництва. Обіцяють, що проблему скоро розв’яжуть, – похвалився Олег Чайка.
Михайлівський літопис
Ознайомитися із михайлівською минувшиною можна заглянувши до унікального самописного документа "Історія села Михайлівка", створеного ще у 1961-1962 роках членами шкільного краєзнавчо-географічного гуртка під керівництвом П.М. Дорошенко. Саме звідси відомо, що с. Михайлівка виникло у сиву давнину ще до хрещення Русі, і стояло воно тоді на самому правому березі Дніпра. Однак із плином часу русло ріки змінилось. У "Історії" також містяться дані про економічно-соціальне та культурне життя Михайлівки у той період. Порівняння із сучасністю далеко не на користь останній. У селі працювали клуб (тричі на тиждень демонстрували кіно), восьмирічна школа, магазин, колгосп, кілька промислових цехів та бібліотека. І ще тоді найзаповітнішою мрією михайлівчан був новий залізобетонний міст.
Документ зберігає сільська бібліотекарка Тамара Тертиця, яка вже 40 років працює не за страх, а за совість. Більше того, вона перетворила документ на самописний літопис, заносячи туди усі важливі для села події.
Культурна спадщина вдарила по паях
Понад 800 пайовиків Хмільнянської сільради не можуть отримати державних актів на свої земельні паї. Близько 10 років селяни трьох сіл – Хмільної, Хутір-Хмільної та Михайлівки, не можуть стати повноправними господарями своєї, заробленої потом і кров’ю, землі.
Як повідомив сільський голова Олег Чайка, на заваді законним інтересам селян непохитно стоїть Служба охорони культурної спадщини Черкаської облдержадміністрації.
– Начальник служби Микола Суховий вперто відмовляється підписувати документи, чим гальмує весь процес, – скрушно зазначив сільський голова.
– Земля, на якій є історичні пам’ятки, відповідно до закону, не підлягає роздержавленню. Дійсно, Служба не може погодити розпаювання землі на території Хмільнянської сільради, бо там в проект роздержавлення через недогляд канівських районних чиновників кучмівських часів якраз і потрапили такі землі. Там є 5 офіційних і ще кілька нововиявлених історичних пам’яток. В основному це поселення зарубинецької та черняхівської культур, – пояснив Микола Суховий.
– У схожій ситуації опинились і пайовики із сусіднього села Пекарі. Тепер відповідні державні структури працюють над тим, щоб переробити проектну документацію так, щоб під роздержавлення потрапили землі без історичних пам’яток. І на території Пекарівської сільради цей процес вже завершується, і там люди скоро отримають державні акти. А по Хмільнянській сільраді наразі проводиться відповідна робота, і тамтешні селяни теж незабаром отримають державні акти на землю, – впевнений начальник служби охорони культурної спадщини Черкаської облдержадміністрації Микола Суховий.
Підготував: Володимир ЛИМАРЕНКО Джерело: "Прес-Центр"
|