Танцюючий бог із канівських круч

– Ніколи Лифар не стане путнім танцівником! – обуренню директорки хореографічної студії, куди Сергій (тоді ще киянин) прийшов навчатися балету, не було меж. Подумати тільки – вона, Броніслава Ніжинська, сестра "того самого" Вацлава, мусить витрачати час на цього незграбного 16-річного вискочку!

Сергій був наполегливим – він вступив до студії з третьої спроби. А коли пані Броніслава емігрувала до Парижа й запросила його, вирішив виїхати до Франції.

Його кликала своєю таємничою незбагненністю легенда, яку Сергію переповідав дід Василь Марченко у сімейному маєтку на Канівщині. Хлопчик перебирав у руках пожовклі грамоти з восковими печатками, даровані Лихварям українськими гетьманами і кошовими отаманами великого Війська Запорізького і, затамувавши подих, слухав. Про те, як разом з татарськими ордами вирушили по наживу й пригоди і перси в хутряних шапках, і якийсь невідомий народ з далекої казкової Індії – чорноволосі вершники з видовженим овалом бронзового обличчя, гордою поставою і вічною тугою в млосних очах. "Від цих вершників і походять осілі в Запорізькій Січі Лихварі", – згадував Серж у "Мемуарах Ікара". У далекій Франції "чарівний птах Лифар", як називали його критики, згадував дитинство у дідовому маєтку. Там він брав участь у сільських святах та народних гуляннях. На все життя Серж запам'ятав свій перший театр, з яким познайомився у старого Марченка. Велике враження справили на нього аматорські гумористичні вистави, в яких були задіяні селяни-актори. Вочевидь, саме канівське дитинство прищепило Лифарю любов до танцю. "Я знайшов свою кохану... і відчував, що завжди прагнув … до цієї коханої – до танцю, до танцю – музики, танцю – кохання", – писав він, уже ставши легендою балету. Його малював Пікассо, він товаришував із Шаляпіним, Стравінським, мадам Шанель, Марком Шагалом і генералом де Голлем. Коли де Голль, вручаючи Лифарю орден Почесного легіону, вкотре запропонував йому стати громадянином Франції, хореограф відповів: "Я українець, і цим гордий". Він здійснив революцію у французькому балеті – і приходив на репетиції в "Гранд Опера", яку очолював 30 років, в українській вишиванці.

Створюючи новий французький театр, Серж не шкодував ані сил, ані здоров'я, ані власних коштів. Йому так і не вдалося побудувати власну оселю, тому жив переважно у готелях. Більшу частину зароблених грошей Лифар витрачав на постановку нових балетів. "На Дніпрі" (1932), "Ікар" (1935), "Олександр Великий" (1937), "Давид-тріумфатор" (1937), "Жоан із Цариси" (1942), "Болеро" (1944), "Лицар і дівчина" (1947)… Існує легенда, що Сталін образився на "українського француза" Лифаря, коли той відмовився повернутися в Радянський Союз. У 1943 році з "Совєтів" командирують такого собі Нізерадзе "вбити Лифаря за наказом Сталіна". Саме тоді хореограф працював над своїм балетом "Шота Руставелі". Розчулений репетиціями балету, заснованого на грузинському фольклорі ХІ століття, "посланець", грузинський князь, пустив сльозу і кинувся обіймати Лифаря. Воістину, чарівна сила мистецтва, зерна якого в душу майстра впали на нашій черкаській землі…

ДОВІДКА "ПРЕС-ЦЕНТРУ"

– Народився 2 квітня 1905 року в Києві. У 19 років емігрував до Парижа, де став одним із прем'єрів трупи Сергія Дягілєва, а після його смерті очолив "Гранд Опера", якій віддав більше 30 років життя.

– Реформатор французького балету, засновник Інституту хореографії в Парижі. "Серж Лифар привніс у балет ліризм, якого тому бракувало. Він здійснив революцію в танці, перетворивши балет із мистецтва розважального на мистецтво священне", – каже дослідник його творчості кінорежисер Домінік Делюш.

– Кавалер найвищих нагород Франції: ордена Почесного легіону і ордена Літератури й мистецтв, володар найвищої нагороди в балеті – "Золотої туфельки" і премії "Оскар", золотої медалі міста Парижа.

– Помер 16 грудня 1986 року в Лозанні. Похований на кладовищі Сен-Женев'єв де Буа біля Парижа. За заповітом, на його надгробку вигравійовано всього чотири слова "Serg Lifar de Kiev" – "Серж Лифар із Києва".