Велика Вітчизняна чи друга світова?

Наближається 65-а річниця закінчення 2-ї світової війни. Яким був її початок? Так склалося, що ми добре знаємо про цю війну починаючи з 1941 року. Але для України вона почалася навіть не 1 вересня 39, а в ніч з 13 на 14 березня 1939 р.

Карпатська Україна

На основі рішень Сен-Жерменського мирного договору 1919 р. і Тріанонського мирного договору 1920 р. Закарпаття (Підкарпатська Русь) увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії. Але реально статус автономної республіки Закарпаття здобуло лише 8 жовтня 1938 р. Було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). Його 28 жовтня 1938 року замінив А. Волошин. 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. Рішенням Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту.

Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України – Організацію Оборони "Карпатська Січ", велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. Уряд А.Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація.

12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. В зв"язку з тим,що Богемія й Моравія були окуповані німцями, ставши "протекторатом", а Словаччина оголосила самостійність, 15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн "Ще не вмерла Україна". Герб – червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха.

Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.

Волошин Августин:

"Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем'єр-міністр доктор Волошин. Хуст".

Але вранці німецький консул у Хусті порадив українським "не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат".

В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.

У гірських районах Карпатської України загони "Карпатської Січі" продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р... У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію.

Українці в Польщі

Галичина і Волинь була закріплена за Польщею за Ризьким договором1920 року. Утворюється Волинське воєводство з центром у Луцьку. Більшість східної Волині стала частиною Житомирської області УРСР. Офіційне рішення про приєднання Галичини до Польщі Рада Послів Антанти ухвалила 14 березня 1923 р. Згідно з ним, польському уряду пропонувалось надати Галичині права автономії, чого, однак,на відміну від Чехословаччини не було здійснено. Крім того, через 20 років (тобто 1943 року) планувалося повернутися до питання статусу Галичини через референдум.

1919-1939 рр. характеризуються активною полонізацією краю, складним соціально-економічним становищем сільського населення, утисками українського громадсько-політичного життя. Польська колонізація Галичини проводилась за рахунок вихідців з земель етнічної Польщі. У цих умовах розгорнулась активна підпільна боротьба УВО-ОУН, відповіддю на яку було проведення польським урядом пацифікації та інших репресивних заходів. Але навіть у цих умовах українці Галичини розвивали діяльність культурно-освітніх та кооперативних організацій: "Просвіта", "Рідна школа","Сільський господар" тощо – друкували газети: "Український Голос", "Вісти з Лугу","Мета", "Назустріч", "Неділя", "Дажбог", "Жіноча Доля", "Нова Хата", "Діло", "Студентський Шлях", "Просвіта" та інші.

Військова операція проти Польщі була розпочата Німеччиною та Словаччиною 1 вересня 1939 року. У відповідь Велика Британія і Франція, згідно попередніх домовленостей з польським урядом, 3 вересня 1939 року оголосили війну Німеччині, що ознаменувало початок другої світової війни. Протягом семи місяців бойові дії на Західному фронті мали малоактивний, позиційний характер, тому цей етап війни набув назву "Сидячої" або "Дивної війни". Активні бойові дії точились лише на морських комунікаціях.

17 вересня Радянський Союз попри виголошення нейтралітету відкрив другий фронт і окупував східні області Польщі, чим прискорив закінчення війни.

США виголосили свій нейтралітет.

23 жовтня до Мурманська прийшов, перехоплений в Атлантиці "Дойчландом", американський пароплав-рефрижератор "Сіті оф Флінт" з німецькою командою на борту. Це був скандал: США мали всі підстави оголосити СРСР війну чи, принаймні, розірвати всі відносини, але цього не зробили. Взагалі, за домовленістю з Кремлем, німецькі пароплави могли ховатися від англійського флоту у Мурманську, і там у вересні-жовтні зібралося близько 40 німецьких суден, серед яких – один із найбільших і найшвидших трансатлантичних лайнерів "Бремен", здатний швидко перекидати на великі відстані цілі дивізії. У жовтні ж розширюється і розбудовується надана Рейху на Кольському півострові військово-морська база Териберка (на схід від Мурманська), німецька назва "Базис Норд", яка до цього могла приймати тільки підводні човни.

Війна з Польщею тривала трохи більше місяця.

Результатом кампанії став розгром польських збройних сил, евакуація польського уряду і залишків його армії за кордон. Відповідно до секретного доповнення до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом територія Польщі була поділена між Третім Рейхом та СРСР, а також Словаччиною і Литвою. Остання не приймала безпосередньої участі у війні, але 10 жовтня 1939 року підписала з СРСР Договір про взаємодопомогу, згідно якого литовський уряд дав згоду на дислокацію на своїй території частин Червоної Армії та отримав від Радянського Союзу частину колишніх польських земель – Віленську область.

Під Румунією

Згідно з Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. – і Північну Буковину. Проти таких рішень рішуче протестували офіційні представники ЗУНР, УНР та УСРР. У період румунської окупації Буковини (1918-1940 рр.) були скасовані всі автономні права Буковини, її перетворено на звичайну провінцію Румунії. У 1918-1928 рр. і 1937-1940 рр. тут існував надзвичайний стан. Румунізація краю досягла апогею. Було заборонено вживання української мови, закрито учбові та культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Українські назви населених пунктів та прізвища змінювали на румунські. Переслідувалась українська церква. Інтереси українського населення Буковини захищала Українська Національна Партія (1927-1938 рр.) на чолі з В.Залозецьким, якій вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. За умов важкого національного, соціального та економічного гноблення на Буковині посилювався національно-визвольний рух українського населення, як легальний так і нелегальний (діяльність УВО – ОУН).

В результаті ультиматуму СРСР до Румунії румунські власті 28.6.1940 залишили Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2.8.1940 було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР. Після встановлення радянської влади відразу ж розпочалися масові репресії проти національно свідомої частини українського населення. З перших днів радянсько-німецької війни у червні 1941 р. на Буковині була встановлена місцева українська влада, яка відразу ж була ліквідована румунським окупаційним режимом. Румуни утворили концентраційні табори, провели масові судові процеси проти українських діячів, відновили насильницьку румунізацію краю.

УРСР

Найбільша за територією і населенням була окупована російською комуністичною владою Україна за Збручем, формально вона як незалежна держава уклала союзний договір і мала ті ж права, що й Російська Федерація. І на самих початках виглядало так, що в Радянській Україні втіляться віковічні прагнення українського народу і буде, як писав Т. Шевченко, "в своїй хаті своя правда". Почався період українізації.

Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП (б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку населення України, національна свідомість якого зросла за попередні десятиліття, і особливо у висліді національної революції 1917-1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП (б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У висліді цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ", за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.

Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, "Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови" зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП (б) (17-24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП (б) У, де на ті часи українці становили меншість (КП (б) У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП (б) У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП (б) У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що "справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації..." 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП (б) У 30 травня – резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головну роль у подальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником

Українізація весь час наражалася на ворожий опір російських великодержавних шовіністів в Україні (діяльність пролеткультів, опір українізації державного апарату, преси тощо), підтримуваних московською й ленінградською пресою й особливо наполегливими україножерами на високих посадах (Ю. Ларін, В. Ваганян й ін.). Але й більшість КП (б) У була байдужа, а то й ворожа українізація, тільки "тоненька плівка українців-комуністів плавала на поверхні бурхливого потоку культурного українського відродження" (О. Шумський); серед цих останніх особливо активними у запровадженні українізації були колишні боротьбісти (див. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів (комуністів)), М. Хвильовий та М. Скрипник з їхніми послідовниками. Велику роль у здійсненні українізації відіграли українці із західноукраїнських земель, які залишилися в УССР після поразки української революції 1917-1920 років, або приїхали (переважно з Галичини) пізніше, гнані, з одного боку, антиукраїнською політикою поверсальської Польщі, а з другого – натхнені вірою у відродження суверенної України в тодішній УССР.

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905-1917 рр.

Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи "на грані", намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.

Москва пильно стежила за процесом культурного відродження України і, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який кинув гасло "геть від Москви" і жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928-1929 ліквідація літературних організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал "Літературний Ярмарок" і "Пролітфронт", переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром Української Академії Наук; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП (б) У. Протягом 1933-1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку "українських буржуазних націоналістів", розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції – цвіту української нації.

Щоб остаточно знищити національний дух, деукраїнізувати націю, перетворити її в спільноту безвольних рабів, Москва вдалася до нечуваного в історії людства злочину – масового вбивства людей голодом.

Голодомо?р 1932-1933 років – масовий голод у 1932-1933 роках, що призвів до значних людських втрат в сільській місцевості на території Української РСР (землі сучасної України за виключенням семи західних областей, Криму та Південної Бессарабії) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і ціленапрямленими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української РСР на чолі зі Сталіним з придушення етнічних українців, зокрема, селянства.

У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Згідно соціологічного опитування, проведеного у 2010 році, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидо. У 2003 році Український парламент назвав, а у 2006 – офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. В 2010 році судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду; безпосередньо винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР, і констатував, що загальна кількість людських втрат від Голодомору складає 10 мільйонів 63 тисячі осіб

Для виявлення причин Голодомору необхідно вивчати та порівнювати величезну кількість документів, адже, як зазначають дослідники, у організаторів Голодомору не було ніяких причин документувати (а тим більше оприлюднювати) свою мету. Результати такого аналізу свідчать, що причиною голодомору стала політика сталінського режиму одночасно щодо українців, як нації, та щодо селян, як класу. Головною метою організації штучного голоду був підрив соціальної бази опору селян проти комуністичної влади для забезпечення тотального контролю з боку держави за всіма верствами населення (з огляду на те, що, як тоді вважалося, міський пролетаріат не створює проблем щодо його контролю).

Селяни, з їх способом господарювання, заснованим на приватній власності, в той час становили серйозну загрозу новій радянській владі і були головним джерелом небезпеки. На території Київщини, Уманщини, Черкащини, Вінниччини, Чернігівщини, Харківщини, Дніпропетровщини, Одещини, Луганщини у 1920-х – 1930-х роках тривала справжня селянська війна. Її елементами були зв'язки з петлюрівською еміграцією, поставками зброї через кордон (тоді з Галичини), планом всеукраїнського повстання проти більшовиків, вбивствами і залякуваннями представників радянської влади на місцях.

Документи ГПУ свідчать, що наприкінці 1920-х – на початку 1930-х стався новий виток повстансько-партизанської боротьби проти "московської комуни". Тоді вже виросло нове покоління українських селян, які не пам'ятали життя за часів Російської імперії, не були учасниками Першої світової війни. Є свідчення про створення у 1931-1932 роках партизанських селянських загонів. Тільки за даними ГПУ, від 20 лютого до 2 квітня 1930 року в Україні відбулося 1716 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися "як широкі збройні повстання проти радянської влади". Вони об'єднували до двох тисяч людей, і відбувалися під гаслами: "Верніть нам Петлюру!", "Дайте другу державу!", "Хай живе самостійна Україна!", "Геть СРСР!", "Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну!". В ті часи люди організовувалися як могли, були навіть кінні загони. Зброєю були вила, лопати, сокири. Натовпи селян зі співом "Ще не вмерла Україна" ліквідовували місцеві органи влади. Партійці і комсомольці втікали. Радянська влада переживала важкі часи. Наприклад, велика, авторитетна родина Кривоносів у селі коло міста Шостки (Сумщина) не пускала у своє село радянську владу до 1932 року.

Радянська влада зацікавилася статистикою у 1926 р. Відгриміли російсько-японська й перша світова війни, позаду залишилися криваві громадянські протистояння, до яких закликали більшовики (відоме гасло В.Леніна: "Перетворимо війну імперіалістичну на війну громадянську!"), голод 1921-1922 рр. НЕП ось-ось зміниться сталінським "великим переломом"... Українців тепер 35,8 млн., росіян – 79,7 млн. Приріст українського населення все ще досить значний – навіть попри те, що змінилися кордони держави: після 1917 р. здобули державність Фінляндія та Польща, на сході якої кількісно домінували якраз українці.

Всесоюзний перепис проводився і в 1939 р., проте дані його не публікувалися. Очевидно, картина, яка поставала за цифрами, була надто моторошною.

Наступний перепис в СРСР проведено тільки 1959 року. І тут ми бачимо вражаючу картину: кількість українців за 33 роки (з яких 27 належить сталінській добі) зросла всього на 1,5 млн. Їх тепер 37,3 млн., тоді як чисельність росіян в СРСР зросла до 114,1 млн! Динаміка росту відповідно: 4,1%- і 56,9%! Ще трагічніше співвідносяться ці ж 4,1% з 47,3% приросту українського населення в 1926 році! І це при тому, що на зламі 1930-1940-х рр. Україна отримала значне "вливання" українського люду внаслідок входження до її складу Галичини, Закарпаття й Буковини, – а це близько 6 млн.чоловік.

Ось які наслідки мав для нас голодомор і свавільні комуністичні репресії!

Такою Україна вступила в другу світову війну.

А тепер щодо теми нашої статті. Вітчизняна війна.

Поняття "Вітчизна" позначає країну предків (батьків) людини, а також часто містить емоційний підтекст, що має на увазі, що деякі відчувають до батьківщини особливе, сакральне почуття, яке поєднує любов і почуття обов'язку (патріотизм).

Українці сентиментальні, і для них Батьківщина-Вітчизна, Україна – багато важить. Це коли йдеться про країну. Але держава не завжди тотожна країні. Більше того, буває й так, що держава вороже налаштована, старається знищити ту країну, на території якої вона перебуває. Країні Україна не щастило з державами, яких вона годувала. Вони намагалися її ополячити, зрумунщити, зрусифікувати. Забороняли мову, культуру, нав"язували чуже. Чи могли українці любити такі держави і чи мали вони обов"язок захищати їх від інших держав? Чи була гріхом надія на те, що та, інша держава буде краща?

Нарешті ми маємо своє, рідне, не лише країну, а й державу Україну.

Чи маємо?

http://narodna.pravda.com.ua/nation/4bdf082586acf/