Християнський солідаризм Андрея Шептицького. Ідеологія християнської демократії для сучасної України

Ідеологія християнської демократії для сучасної України

Сьогодні, коли стають актуальними пошуки української національної ідеї, яка б стала реальною альтернативою до беззаконного порядку, знову стають актуальними думки Митрополита Андрея Шептицького про громадянське суспільство, правову державу і самостійне існування націй. Згідно із вченням великого Митрополита, існування Національної Держави – такий же природній спосіб життя людини, як і існування в сім’ї. Природні права мають особистість і нація, але не «цивілізації» чи «імперії». Цей висновок теологічної і релігійно-філософської етики Шептицького як одного із представників неотомізму сьогодні надзвичайно актуальний, як і вчення про недопустимість будь-якої форми тоталітаризму.

Природність та етичність суспільного життя

У етичному вченні томізму і неотомізму теорія про людський закон (lex humana) займає одне із центральних місць. Людська мораль існує завдяки природному закону. Але природний закон втілюється перш за все через закони писані, що встановлюються державою. Сукупність писаних законів і є «людським законом» для конкретного суспільства. Людський закон необхідний з огляду на кілька причин. Природний закон є загальним, моральні колізії – конкретними. Людський закон стає сполучною ланкою між природним законом і конкретними життєвими обставинами. В ідеалі людський закон мав би охопити все моральне життя. Але такого роду ідеал є реально недосяжним. Тому людський закон забороняє не всі гріхи, а тільки найтяжчі та небезпечні для існування суспільства. По тій же причині людський закон примушує не до повного виконання всіх приписів природного закону, але до такого, що є реально можливим в цьому конкретному суспільстві. І винагороджує він не всі чесноти, а тільки найнеобхідніші для суспільного життя в конкретній історичній ситуації. Таким чином, томізм не знає розриву між юридичним та етичним. Юридичне – це часткове втілення етичного, визначене державою як обов’язкове і санкціоноване силою держави. Знаменитою стала думка російського філософа В. Соловйова про те, що завданням держави і права є захист від зла, а утвердження добра відносив до сфери дій церкви і моралі. Томізм наголошує на тому, що і право, і держава можуть виконувати функцію утримання людей від зла тільки тому, що головним їх завданням є утвердження добра. Держава і людський закон не дозволяють суспільному життю перетворитися на пекло тільки тому, що намагаються втілити райське добро – настільки, наскільки це є реально можливим.

В порівнянні із класичним томізмом і раннім неотомізмом Шептицький додає додатковий важливий елемент до теорії про людський закон. Людське суспільство, за Шептицьким, існує не як довільне об’єднання індивідів, а як природні єдності особистостей. Найвищою природною єдністю є людство, другою за порядком – нація. Найнижчою формою органічного єднання є сім’я, яка є найміцнішою та історично виникла першою – відразу із появою людей. Між національною єдністю та особистістю існує простір для проміжних форм органічного єднання. Ці об’єднання є громадами, які Шептицький визначає так: «громада, себто злука людей, що живуть в одній місцевості та зв’язані зі собою сусідством і спільнотою багатьох потреб і інтересів» [Ідеалом нашого суспільного життя // Церква і соціальне питання, с. 519]. І сім’я, і громада, і нація творяться людьми, а тому виникають конвенційно, за згодою. І закони життя цих спільнот, що створюються державами, за словами Томи, є «винайденими», штучними. Але людина природно схильна до створення сім’ї, громади, нації. А кожна конкретна сім’я виникла з волі людей, але жити сімейним способом життя – природно для людини. Так само і громади, і нації виникають в результаті згоди людей, але жити в громадах і національних державах – природно для людини. Штучними, але корисними для людей є спільноти, проміжні між громадами та нацією. Шептицький описує їх так: «Дальшими організаціями, що вже дальше відходять від первовзору-організму, - то всі спільноти, товариства, об’єднання, кооперативи, професійні спілки, що утворені волею людей для оборони, або для розвою якихось спільних дібр чи потреб» [Там само, с. 520]. Ці організації відіграють важливу роль в національному житті, бо закладають основу для формування інститутів загальнонаціонального суспільства. Вчення про важливість організацій, що займають проміжне становище між сім’єю та державою було центральним в енцикліці папи Пія XI Quadragesimo anno (1931). Спираючись на ідеї цієї енцикліки, Шептицький зумів розвинути власне етичне вчення про всі суспільні організації.

Специфічність людського закону та наявність конкретних спільнот, життя яких регулюється людським законом, і визначає сферу для аналізу Шептицького. Вчення про форми життя всіх спільнот — від сім’ї до нації — для Митрополита є предметом розгляду не тільки наук світських – соціології, філософії, але і церковного соціального вчення. Регуляція суспільного життя людським законом не стає для Шептицького предметом філософії права, але предметом філософської та теологічної етики. Тим більше, що проблема створення людського закону, на думку Шептицького, є питанням етичної ваги. Сам Митрополит навчання про формування суспільного життя в усіх його проявах вважав своїм моральним обов’язком перед народом.

Парадоксальне визначення: суспільство як штучний організм

В часи життя і творчості Митрополита незалежна Українська держава була справою майбутнього. Тому суспільний аналіз він був схильний починати «знизу» — від сім’ї та громади, до суспільних об’єднань — і далі приходив у власному аналізі до думки про необхідність нації та національної держави. Але перш ніж дати характеристику конкретним формам суспільного життя, Шептицький аналізує їх загальні, формальні властивості.

Усі форми суспільного життя мають бути подібними до організму. У цьому — їх природне покликання, яке походить від того, що вони об’єднують людей – природних розумних істот. Людина органічна сама по собі, а суспільні організації – лише настільки, наскільки відповідають загальному природному покликанню людини і функціонують згідно з природним законом. Життя окремої людини має силу органічного розвитку, «гри природних сил» [Там само]. Суспільство складається штучно, формується зусиллями людей. Як природні істоти, люди прагнуть і в суспільство вдихнути іскру життя. Суспільство природно покликане до того, щоб бути «тілом», яке зусиллями особистостей наближається до органічного життя. Шептицький пише: «Організм, твір природи, живе, розвивається і діє грою природних сил, що в ньому і тільки в ньому знаходяться. Тому й кожний організм живе своїм життям — природа не видає мертвих організмів. А організація є твором людських рук. Її мета — створення тіла, яке по змозі якнайближче було б подібне до творів природи – організмів» [Там само]. Шептицький як приклад організму наводить дерево, яке живе і розвивається автоматично, силою власної природи. Суспільство саме по собі швидше схоже на статую. І саме по собі суспільство є мертвим механізмом. Однак воно складається із живих одиниць – особистостей. І вони можуть власними життєвими силами оживляти суспільство, робити його схожим не на механізм, а на організм. Шептицький пише: «Людська організація буде тим сильніша й тим краще відповідатиме наміченій її творцями меті, чим і оскільки, вживляючи сил природи та спираючись на природне життя поодиноких організмів, з яких людство складається, стане по змозі якнайподібнішою до природного організму» [Там само]. Таким чином Шептицький глибоко схоплює парадоксальну суть суспільства. Воно складається із природних одиниць, але саме є штучним. Воно складається із живих клітин, але саме є мертвим механізмом. Оживлення штучного механізму є природнім завданням для особистостей вже тому, що вони в спільному житті живуть як природні особистості, а не діють як механічні одиниці, «гвинтики». Суспільство спрямоване на задоволення потреб особистостей і на досягнення того загального блага, яке є природною ціллю для кожного, — щастя. Усе обумовлює необхідність оживлення суспільного механізму аж до його уподібнення організмові. Але таке оживлення має власні межі. Механізм завжди залишиться механізмом за власною сутністю і ніколи не стане організмом, що живий сам по собі, без зусиль особистостей. Саме свідомі зусилля особистостей, із яких складається суспільство, можуть оживляти суспільний механізм та підтримувати його подібність до організму. Ці свідомі зусилля є суспільною і культурною діяльністю особистостей, що робить різницю між органічним тілом і суспільством мінімально помітною [Там само]. Так, наприклад, сім’я є штучною організацією, але життя особистостей, які її складають, може настільки оживляти сім’ю, що вона здається органічним цілим, природнім організмом [Там само]. Так само і громада, громадські організації і навіть нація можуть завдяки життєвим силам особистостей набувати подібності до природних організмів. Але завжди слід пам’ятати, що самі по собі суспільства не мають своєї власної природної сили, природного життя.

Усі суспільства живуть завдяки особистостям. Усвідомлення цього факту дозволяє Шептицькому оцінювати суспільства з точки зору життя особистості, а не загалом. Всякі штучно сфантазовані плани для суспільного життя, так звані «ідеали» мусять бути відкинуті через їх неприродність для особистості. Суспільство живе за рахунок особистостей, а тому може мати собі на меті лише ті цілі, що є природними для людей як особистостей. Унормування суспільного розвитку згідно з природними цілями людини – благом, щастям, спасінням – і є завданням суспільства, від якого воно не може відхилятися. Інакше суспільство стає механізмом, для якого життя окремого індивіда – засіб, інструмент, а не мета. Спільність цілей природна для суспільства, тому що всі люди прагнуть до щастя, блага, самозбереження, примноження роду, пізнання істини, морального життя. Усі ці природні цілі особистості, сім’ї, суспільства Шептицький виявив при власному аналізі змісту природного закону. При описі суспільства як механізму, що наближається до організму, Митрополит і використовує результати своїх попередніх досліджень, щоб утвердитися у висновку: суспільство не є природним, але має природні цілі. Це можливе тільки тому, що суспільство складається із особистостей. При втраті особистостями природності свого життя, при приниженні особистості до статусу «гвинтиків», суспільство мертвіє, розпадається, втрачає орієнтацію на природні цілі. Так може відбуватися «омертвіння» сім’ї, громади, нації. Від цієї небезпеки Шептицький і застерігає, закликаючи до збереження і розвитку сім’ї, громади, нації. Ці спільноти мають бути збереженні не тому що вони є традиційними, а тому що вони є природними для особистості. Якщо в якійсь місцевості громадське життя не є традицією, його треба розпочинати розвивати. Якщо національне життя потребує не консервативних, а новаторських кроків, то їх треба здійснювати (за умови, що вони сприяють природному відродженню життя нації.

Сім’я

Коли митрополит Шептицький починав власне єпископське служіння в Галичині, соціалісти («радикали») на чолі із І. Франком та М. Павликом намагалися похитнути традиційні уявлення про сім’ю. На думку цих діячів української культури, сім’я є історичною формою існування людей, яка пов’язана із періодом панування приватної власності. І. Франко та М. Павлик доводили, що сім’я не є священною чи природною організацією, а тому цілком можливим є як світський шлюб, так і розлучення. Проти таких поглядів Шептицький висунув власне вчення про сімейне життя як природне покликання особистості.

Створення сім’ї є справою добровільною, оскільки ця справа є встановленням долі всього людського життя. Шлюб, взятий не добровільно, Шептицький оголошує недійсним, а тому нагадує батькам про неприпустимість примусу до шлюбу [Християнська Родина // Церква і соціальне питання, с. 29-30]. Причиною шлюбу повинна бути лише любов.

Сім’я є тією справою, за яку особистість несе моральну відповідальність згідно із природним законом [Там само, с. 21]. Шлюб – це добровільний контракт, в якому сторони беруть на себе добровільні зобов’язання [Там само]. При цьому чоловік мусить бути проводом в сім’ї, а жінка мусить бути «підчинена чоловікові» [Там само]. Ці обов’язки мають моральну природу, але повинні бути закріплені писаним людським законом [Там само, с. 23]. Виховання дітей теж належить до обов’язків родини, що випливають із природного закону, але мають бути закріпленні і людським законом. Шептицький свідомий того, що усвідомлення родинних обов’язків, що накладаються природним законом та підтверджуються людським, є недостатнім і не може підтримати родинну етику. Але підтвердження людським законом норм природного закону щодо родини є необхідною ланкою в забезпеченні стабільності сім’ї як суспільного інституту. Найвищу ж санкцію родинне життя отримає від закону божественного, установленого церквою.

Громади

Створення територіальних громад та професійних громадських об’єднань (профспілок, кооперативів, братств тверезості, культурницьких ініціатив) є справою добровільною, але необхідною задля органічного розвитку, з одного боку, особистості та сім’ї, з іншого – усієї нації. Громадське життя має регулюватися моральною вимогою справедливості. Людське законодавство ж повинно стимулювати розвиток громадянського життя та забезпечувати по можливості більш повне втілення справедливості в ньому. Другим завданням громадянського життя є досягнення солідарності. Солідарність є також вимогою природного закону щодо громадянського життя, як і справедливість. Солідарність є силою, що оживляє громади та громадянські об’єднання, перетворює їх з механічних об’єднань на подобу органічних єдностей. Одним із виявів солідарності є допомога з боку громад бідним, інвалідам, хворим. Солідарність має утверджувати національну єдність суспільства, мінімізувати силу класових суперечностей. Але солідарність має і допомагати гуртуватися різним суспільним станам. Шептицький підкреслює велику цінність солідарності священиків, селян, робітників. Таким чином, солідарність не лише має об’єднувати все суспільство, але і зцементовувати його складові, в тому числі і класи. Одна лише класова солідарність, на необхідності якої наголошують соціалісти, може зруйнувати суспільство. Але за умови наявності загальносуспільної солідарності класова солідарність може і повинна відігравати позитивну роль в розвитку суспільства. Стимулювання справедливості та солідарності в громадському житті за допомогою писаного закону є необхідною умовою для здійснення цих вимог природного закону. Але панування цих справедливості та солідарності можливе лише при допомозі божественного закону, виховання християнською проповіддю. Бо всяка природна справедливість та солідарність в громадському житті є міцною лише коли спирається на християнські чесноти громадян та церковне керівництво суспільним життям.

Нація

Утворення нації відбувається зусиллями особистостей. Існують фактори, що роблять це формування можливим, але без спеціальних зусиль проводу нація не сформується.

До факторів, що полегшують формування нації, Шептицький відносить перш за все мову. «Що робить якесь число людей одним народом? Передусім мова» [Ідеалом… // Церква і соціальне питання, 531]. З цього факту Шептицький робить практичний висновок для українського народу. «Всі, що по українські говорять, або що вважають українську мову за рідну, будуть становити український нарід» [Там само]. Але мовний фактор може бути подоланий волею народів, які хочуть утворити одну спільну політичну націю – як то маємо у випадку Швейцарії [Там само]. Мовна єдність Британії та Ірландії не зробила ірландців із англійцями одним народом, і ірландці стали самостійною нацією та здобули собі власну державу [Там само]. Німеччина та Італія поєдналися завдяки свідомим зусиллям проводу і народу, а самої по собі спільності мови було не досить для об’єднання [Там само]. З цього аналізу Шептицький робить важливий висновок, що «крім мови, конституційним елементом національності буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць злучитися в одну організацію» [Там само]. В українському народові існує воля до єднання, але вона є заслабкою. Єднання нації не усвідомлюється як завдання моральне, як обов’язок, що витікає із природного закону як наслідок із засадничих положень. Саме через брак волі проводу до творення політичної нації можливе таке явище, «що його можна назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство» [Там само]. Шептицький переконаний, що попередній досвід на ниві народної просвіти ясно довів, що український народ має сильну схильність до перетворення в політичну націю із власною державою. «Свідомість української національності постає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу» [Там само, с. 532]. З цього факту Шептицький робить висновок, що свідомі зусилля проводу, що необхідні до єднання українського народу, і перетворення його в політичну націю із власною державою мають завершитися історичним успіхом.

Держава

Майбутня національна держава має бути встановлена народною волею, яка буде пробуджена свідомими зусиллями проводу. І сама держава, і зусилля проводу в часи її формування мають узгоджуватися із вимогами природного закону. Згідно з Шептицьким, не можна оцінювати ці зусилля лише з точки зору їх успішності чи ефективності. Ці зусилля мають моральне значення і мають відповідно оцінюватися.

Шептицький бачив у сучасників два способи відхилення від вимог природного закону в сфері державотворення. Перша загрозлива тенденція – це схильність до ліберального індивідуалізму, що унеможливлювала б формування і політичної нації, і держав. Нація має бути подібною до організму, в якому особиста воля одиниці суголосна із волею всього народу. Це можливе, коли і індивід, і народ в цілому, і провід народу діють згідно із вимогами одного природного закону. Таким чином кожен виконував би свій природний обов’язок, діяв би згідно зі своїм природним покликанням. Якщо ж індивід ухиляється в егоїстичне самолюбство, живе виключно за диктатом власних пристрастей, вимоги яких видає за природні потреби, то це шлях до духовної смерті індивіда і до хвороби нації. Повернення індивідів до виконання природного закону можливе за кількох умов. Народ в цілому мусить усвідомлювати потребу жити згідно із природним законом і суспільна думка не повинна толерувати відхилення від вимог природного закону. Так, розлучення чи пияцтво, бійки чи нехазяйновитість мусять засуджуватися суспільною думкою, а громади мають вимагати заборони цих явищ за допомогою писаних законів. Критично важливо, щоб згідно із вимогами природного закону жив провід народу. Без цього неможливо досягти як загального морального піднесення в народі, так і перевиховання окремих особистостей. Ліберальне вчення про свободу індивіда є помилковим. Індивід не має прав порушувати природний закон. У індивіда немає права згідно із природним законом розлучатися, і такого права не має бути згідно із писаним законодавством, а суспільна думка мусить засуджувати випадки розлучень. Так само вимога пізнавати Бога і поклонятися йому є вимогою природного закону для розумних істот. А це значить, що релігійна освіта не є справою приватною. Згідно із природним законом, що має втілитися і в нормах писаного законодавства, індивід має набути релігійної освіти та брати участь в релігійному житті громади. Писаний же закон має закріпити цей порядок, забезпечивши викладання освіти та санкції щодо атеїстів. Такі думки Шептицького на початку XXI століття видаються занадто консервативними і такими, що закликають до порушення прав і свобод людини. Уже в часи Шептицького із таким баченням обов’язків людини, що проповідувалося Католицькою Церквою взагалі та неотомістами зокрема, боролися позитивісти, соціалісти, ліберали. За висловом І. Франка, суспільний ідеал Шептицького є застарілим вже більш ніж на століття. І цей висновок зроблено на початку XX століття в рецензії на видання Шептицького «О квестії соціальній». Між тим, все двадцяте століття суперечки між лібералами та консерваторами не припинялися. Надії лібералів про те, що ринок, суспільна думка і демократична процедура забезпечить невпинний прогрес та дозволять подолати всі проблеми, виявилися марними. І сучасна економічна криза ще раз доводить, що без твердої опори на моральні цінності не може функціонувати навіть економіка. Але з іншого боку, і консерватори не змогли довести власну правоту та переконати суспільство в необхідності слідування вимогам природного чи християнського закону. Згода, що була досягнута після Другої світової війни: а саме – взаємне визнання лібералами і консерваторами засадничого значення прав людини – сьогодні переживає власну кризу. Ліберали занадто широко тлумачать права людини, вимагаючи толерування і визнання за нормальні все більшої кількості аморальних форм поведінки. Консерватори не мають переконливих концепцій, щоб стали альтернативою до парадигми абсолютизації прав людини та дозволили б запобігти моральній та реальній катастрофі, що загрожує людству в недалекому майбутньому. З огляду на все сказане, думки Шептицького про моральний обов’язок індивіда виконувати природний закон і бути клітинкою нації, що живе згідно з моральним законом, слід визнати актуальними. А особливо важливими є тези Шептицького про необхідність абсолютного виконання норм природного закону із боку національного проводу.

Крім ліберального індивідуалізму, Шептицький бачив й іншу загрозу для національного життя. Ця загроза є протилежною за своєю суттю — загроза тоталітаризму, що віддає індивіда в руки колективу чи держави, які чинять не згідно з природним законом, а згідно із колективними пристрастями, які називають волею чи егоїстичними цілями керівництва, які оголошуються цілями всього народу. При тоталітарному устрої відбувається втрата толерантності, сила переважає над законом, класовий чи національний егоїзм – над спільним добром, ненависть до ворога знищує творче втілення в суспільне життя природних чеснот [Слово до української молоді // Церква і соціальне питання, 358-359]. Ці ознаки тоталітаризму Шептицький вважає однаково властивими для «фашизму» і «большевизму» [Там само, с. 359]. Митрополит застерігає українців і особливо національно свідому молодь від захоплення духом тоталітаризму та ідеями, що його виправдовують. Шептицький впевнений, що «поза атмосферою свободи, свобідної добровільної власної волі, нема для людей ні добра, ані щастя, ані будучини» [Там само]. Шептицький переконаний, що природний закон робить необхідною таку єдність нації, яка має бути подібною до єдності організму. Нація має являти собою єдиний моноліт, що пронизаний єдиним життям. Але ця єдність не може досягатися за рахунок насилля над особистостями, які мають бути клітинками національного організму. Досягнення єдності природним шляхом – це ідеал Шептицького. Тоталітарний шлях є протиприродним напрямком руху суспільства, що веде його до загибелі.

Шептицький як томіст вважає прийнятними формами держави не лише демократію, але й монархію, і правління еліти. Легітимною державну владу робить не форма устрою, а саме утвердження правової держави. «Для збереження природної і правильної свободи громадян керівна влада встановлює справедливі закони, непротивні Божому праву і загальному добру, та безстороннє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права й обов’язки громадян» [Там само].

Збереження суспільства від анархії чи тоталітаризму Шептицький вважає моральним завданням для народу та проводу. Так само і зусилля із забезпечення справедливості і утримання монархії, демократії чи олігархії від переродження в «погані» форми Митрополит вважає морально значимими [Там само, с. 525]. Шептицький вважає, що найбільшими такі зусилля мають бути при демократії. «Зі сказаного випливає, що чим більше громадян має участь у власти і чим більше та участь, тим більше треба, щоб ті громадяни були праведними, себто мали моральне виховання» [Там само].

Шептицький розрізняє національні держави від держав, що виникли в результаті завоювань [Там само, с. 527]. Саме національні держави є природними для людського суспільства. Ці держави виникають внаслідок природного поєднання сімей та громад. При цьому національні держави мають своїм природним завданням захист прав і свобод тих складових, що ввійшли в ці держави: особистостей, сімей, громад, громадських об’єднань [Там само]. Згідно із Томою існує два види управління. Перший – це управління іншими як рабами, яке здійснюється заради блага керівника. Другий вид управління – це управління іншими як вільними людьми, яке здійснюється заради блага керованих, тобто заради загального блага суспільства [Суини М. Лекции по средневековой философии. Выпуск 2. Средневековая политическая философия Запада. М. 2006, с. 99]. На думку Шептицького, управління підлеглими як вільними людьми можливе лише в національних державах, що виникли природно, внаслідок співпраці особистостей, громад і громадянських об’єднань. Не всяка національна держава забезпечує свободи особистостей та громад. Але національні держави є тими природними суспільними об’єднаннями, в межах яких забезпечення цих свобод можливе. Держави, що виникають внаслідок завоювань, Шептицький відмовляється розглядати як природні держави, в яких не може існувати свобода індивідів та їх вільне об’єднання заради реалізації природних цілей та задоволення власних інтересів.

Соціальне вчення Андрея Шептицького сьогодні

В часи, коли українці як ніколи раніше потребують оновлення власної національної ідеї, соціальне вчення Андрея Шептицького може стати надійним фундаментом для української суспільної думки. Більше 70% громадян України визнають себе християнами. Християнські вимоги до політики і політиків є високими. Але так само значними є і вимоги до окремих громадян. Християнський солірадаризм Шептицького, його теорія християнської демократії відповідають потребі суспільства в новій ідеології, яка б була вищою за лібералізм і консервативізм, націоналізм та інтернаціоналізм. Саме такою ідеологією і може бути відкрита наново теорія християнської демократії Андрея Шептицького. В історії української релігійної філософії та соціального вчення Церкви теорія християнської демократії Шептицького є не єдиним прикладом актуального до сьогодні вчення.

Православні мислителі Києва на початку XX століття також створили власне соціальне вчення, яке ставило ще вищі вимоги до політиків і громадян. Але про це вчення – іншим разом.

Оксана ШЕРЕМЕТА, Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ