Століттями українська спільнота ціною неоплатних жертв виборювала своє право на самостійне існування. Два десятиліття Україна важко й болісно народжує демократичну державу для вільних громадян. Минуло всього 50 днів, відколи новообраний президент Віктор Янукович, вступаючи на посаду, поклав і свою руку на Пересопницьке Євангеліє та присягнув виконувати приписаний цією посадою історичний обов'язок – боронити суверенітет і незалежність України, додержуватися Конституції України, підносити авторитет України в світі. Що ж маємо натомість? Стаття 17 Конституції України встановлює, що "на території України не допускається розташування іноземних військових баз". Політика держави в цілому, і Президента зокрема, мусить бути спрямована на дотримання в тому числі й цієї норми Конституції України. Тимчасом Президент з власної ініціативи підписує угоду про продовження перебування на території нашої країни іноземних військ на фантастичний для сучасної цивілізації термін – 25 років. Крок безпрецедентний, хоч якими волюнтаристськими діями попереднього уряду його не виправдовуй. Те, що колись було політичною даниною так званому "перехідному періоду" перших років незалежності – періоду державної та політичної невизначеності нації, – закріплюється на ще мінімум 33 роки. Історичний годинник розвитку нації призупиняється. Покоління тих, кому за 40, може вже ніколи не побачити дійсно вільної, суверенної європейської України.
Підпис, поставлений під антинаціональною угодою, яскраво демонструє номенклатурно-феодальний стиль мислення правлячої команди. Одним корпоративним рішенням керівник держави обертає мільйони своїх співгромадян на фактично довічних заручників заможнішого сусіда – поза всяким суспільним діалогом, незалежними експертами, правозахисниками й громадською думкою. Замість рішучості реформаторських дій, замість модернізації економіки проводиться не складна продаж національного суверенітету. Подібна "стратегія" управління державою власне називається просто – узурпацією влади.
Перспектива, накреслена цією угодою, цілком недвозначна: це – посилення політичного та ідеологічного впливу російського типу державності в усіх сферах українського життя. Європейський вибір перетворюється на євразійський. А це, в свою чергу, означає небезпеку згортання всіх демократичних надбань та інституцій держави Україна, фактичну втрату власної державності та поглиблення розколу в українському суспільстві. Якщо сьогоднішня влада не схаменеться, Україну може очікувати доля, подібна до розділених Молдови та Грузії. Чи готовий народ України, всі ми, до такого сценарію? І в яких західних краях проїдатимуть тоді свої статки наші нинішні владоможці?
Ми апелюємо, перш за все, до громадськості України. Нам усім кинуто виклик як народові – в такій ситуації різниця електоральних уподобань стає другорядною. Сьогодні, як ніколи, час відчути себе єдиним конституційно повноправним джерелом влади в країні і згуртуватися на засадах національної солідарності проти спроби відібрати в нас наше майбутнє. Тільки наша єдність – єдність громадян, громадянського суспільства – здатна вберегти нашу прекрасну й трагічну Батьківщину від перетворення її на плацдарм для бізнес-розборок олігархічних режимів – чужих і власних.
Ми також, апелюємо до політиків, які опинилися в опозиції. Саме ваша бездіяльність і політична короткозорість, ваша підміна державної політики особистими амбіціями, ваші важкі помилки відкрили шлях цій зраді національних інтересів вашими наступниками. Не давайте спекулювати вашими невдачами. Вживіть усіх доступних вам засобів парламентської боротьби, аби не дати здійснитися цій ганебній угоді. Вона не повинна бути ратифікована Верховною Радою, бо наслідки такої ратифікації буде надзвичайно важко змінити навіть наступним президентам і парламентам. А для нашого суспільства вони будуть непередбачуваними. В тому числі – й для кожного з вас.
Час міжусобиць закінчився. Настає час дій, адекватних мірі історичного виклику, по-біблійному висловлюючись – час збирати каміння. Незалежність України не є предметом купівлі-продажу. Саме тут пролягає червона лінія, якої ніхто не має права перейти.
Кожен громадянин України має це усвідомлювати. Кожен громадянин має діяти на своєму місці й у спосіб, який не дасть ганебній угоді здійснитися.
Єднаймося!
1. Оксана Забужко
2. Тарас Возняк, журнал "Ї"
3. Євген Бистрицький, доктор філософських наук
4. Ігор Коліушко
5. Борис Гудзяк – ректор УКУ
6. Роман Шиян
7. Михайло Комарницький – директор видавництва "Літопис"
8. Ірина Магдиш – редактор
9. Марія Зубрицька – проректор, ЛНУ ім. Івана Франка
10. Наталя Яковенко, професор, завідувач кафедри історії НаУКМА
11. Уляна Головач – УКУ
12. Андрій Павлишин – перекладач, історик
13. Володимир Ковтунець
14. Микола Рябчук
15. Юрій Головач
16. Наталка Білоцерківець
17. Олександра Коваль
18. Галина Усатенко
19. Олесь Старовойт – філософ
20. Ярослав Грицак – історик
21. Орест Друль – політолог
22. Сергій Дацюк – філософ
23. Павло Полянський
24. Богдана Матіяш
25. Андрій Козицький
26. Павло Полянський
27. Лілія Гриневич
28. Людмила Тарас
29. Вахтанг Кіпіані, журналіст
30. Володимир Моренець, доктор філологічних наук
31. Світлана Шліпченко
32. Віктор Чумак – генерал-майор юстиції запасу
33. Володимир Турчиновський
34. Богдана Матіяш
35. Віра Агеєва
36. Тарас Добко – перший проректор УКУ
37. Катерина Левченко | 
0
1
