Якщо б Табачніка не було, його могли б з успіхом замінити й інші недремні ненависники всього українського. Минулого тижня їхній список поповнився ще одним псевдо-істориком – відомим тележурналістом і доктором історичних наук Данилом Яневським.
Виявляється, новоявлений новоявлений доктор (можливо, слід писати з двома „к”?) сотворив уже кілька книг, у яких послідовно розвінчує міф під назвою „Україна”. Потому как нєт, нє било і нє может бить! Якщо б Табачніка не було, його могли б з успіхом замінити й інші недремні ненависники всього українського. Минулого тижня їхній список поповнився ще одним псевдо-істориком – відомим тележурналістом і доктором історичних наук Данилом Яневським.
Виявляється, новоявлений доктор (можливо, слід писати з двома „к”?) сотворив уже кілька книг, у яких послідовно розвінчує міф під назвою „Україна”. Потому как нєт, нє било і нє может бить!
А що є? Масонський проект! Точніше: „масонский образ некоего идеального государства”. А тому „можно констатировать, что Украина как государство в том виде, как оно было провозглашено в 1991 году, долго существовать не сможет. Оно развалится в любом случае. И это вопрос времени и крови. Может, мирным путем, а может, через внутренний вооруженный конфликт”. Тобто сценарій уже готується і сценарист при ділі. Недарма саме „Известия” 8 квітня опублікували це інтерв’ю.
Але постає питання: які ж такі глобальні причини приведуть до розвалу України? „Сейчас Украина объединяет более 60 территорий, имеющих очень мало общего. Например, Галичина — Донецк. И там и там — украинцы. Но они не понимают, никогда не поймут и не примут друг друга”.
Щодо 60 територій, то наш невтомний Данило явно перегнув. Але країн, які свого часу були зліплені з різних клаптів у Європі чимало. Хіба Польща не була поділена між трьома державами? Те саме Італія. А Німеччина об’єдналася в єдину державу щойно в ХІХ ст.
Хіба можна сказати, що гасконці і норманці Франції чудово розуміються між собою? Не кажу вже про провансальців, басків, корсиканців, бретонців та ельзасців, які себе вважають окремими народами. А проте – це усе французи. Хоча баск з корсиканцем уже точно не порозуміються, якщо не перейдуть на літературну французьку. А німці Півдня і Півночі, які навіть розмовляють різними діалектами? А сицілійці, сардинці та фріулійці Італії? А мазури і гуралі у Польщі? Невелика Норвегія і та має аж дві літературні мови.
Ми надто мало прожили у одній демократичній державі, аби усі регіони могла об’єднати одна національна ідея. Але що це цілком можливо, свідчить той факт, що східняки, які оселилися в Галичині, стали нормальними галичанами. Ба більше, люди, які прибули зі Сходу і навіть не є за походженням українцями, стали патріотами Львова, авторами багатьох книг з історії міста: Юрій Бірюлов, Ірина Котлобулатова, Ілько Лемко (псевдонім Сємьонова), Сергій Фрухт і т. д.
Для них проблеми з Бандерою не існує. А я знаю ще й росіян та східняків, які відвідують винятково греко-католицькі храми, бо бдітєльниє православниє старушкі у хустинах їх уже задовбали своїми заувагами, як слід вдягатися та де у церкві стояти.
Далі Яневський вирішив похизуватися своєю історичною батьківщиною: „Буковина украинская православная — совсем не то, что Буковина иудейская. Черновцы еврейские, это совершенно не то, что Черновцы немецкие. Это отдельные ментальные и духовные общности, но их механически учитывают как одну единицу”.
Я не знаю, до якої Буковини належить автор, але чогось такого як „Буковина іудейська”, або „Чернівці німецькі” стосовно теперішнього часу я ще в літературі не стрічав. Німців на Буковині давно нема, а євреї, якщо і є, то здебільшого не буковинські, які майже всі загинули, а переселенці з інших областей.
„Человек из Енакиево может понять человека из Хуста?” – волає автор і відповідає: „Нет!” Та чому ж ні? Їхав я у потязі з донеччанином, який вертався з відпочинку у Моршині. А жив у одній кімнаті з галичанином. Мало того, що він зі мною розмовляв пристойною українською, якою, як каже, раніше не володів, то ще й признався, що дуже багато зрозумів і тепер зовсім інакше дивиться на УПА й ОУН. Ми просто рідко і мало спілкуємося, а коли сходимося, то порозумітися можемо, якщо тільки не втручаються агенти Кремля.
Унікальне відкриття робить Яневський, дослідивши біографію Шевченка. Тут він уже, вочевидь, простудіював Бузину. Виявляється, це масони геніально передбачили, що обдарований хлопчак, який щось там мазюкає олівцем, може стати ще й великим національним пророком!
„Тогда Брюллов написал портрет Жуковского и продал за астрономические деньги — 2,5 тысячи рублей. За эту сумму можно было половину Черкащины купить”.
Ну, це ж треба, як дешево Яневський оцінив Черкащину! Звичайно, як на той час це були великі гроші, але все пізнається у порівнянні. Кріпака можна було купити за ціну від 100 до 800 рублів, стільки ж коштували мисливські рушниці. Зацитуємо ще й Гоголя:„Чичиков продал тут же ветхий дворишко с ничтожной землицей за тысячу рублей”, а це з „Ревізора”: „шуба стоит пятьсот рублей”.
Далі виясняється, що Шевченко став членом масонського Кирило-Мефодіївського братства. „И естественно, его участников, после того как выявили, здорово почистили. Костомаров и Кулиш, например, отделались относительно легко, один Шевченко попал по полной программе”.
І знову брехня. Бо за значно повнішою програмою „попався” учений і перекладач Микола Гулак, який відбув трирічне ув’язнення у Шліссербурзькій фортеці, а потім десять років на засланні.
На запитання кореспондента: „И какой вывод: есть украинская нация?” звучить упевнена відповідь: „Нет, ее не существует”. А тоді робить висновок цілком у стилі Табачніка: „Ведь даже самые известные украинские писатели и поэты не писали на украинском языке”.
А якою ж мовою тоді писали Леся Українка, Коцюбинський, Франко, Стефаник, Нечуй-Левицький, Карпенко-Карий, Хоткевич і сотні інших? Кореспондент, щоправда, попався той, що треба, бо тільки й спромігся несміливо спитати: „А Сосюра, Тычина?” Відповідь проста, як одна звивина: „Кто их читает сегодня?”
Ну, почнемо з того, що поезію взагалі мало хто у світі читає. Але рання поезія Тичини – це вершина світової лірики. Однак у Яневського свої пріоритети: „А вот Пауль Целан — величайший немецкий поэт ХХ века, вырос в Черновцах. Юрий Клен — офицер вермахта, который писал по-украински стихи так, что современные многие просто отдыхают”.
Є така приказка: не приший кобилі хвіст. Оце саме той випадок. До чого тут Целан і Клен – невідомо. А нобелівський лауреат Шмуель Аґнон народився у Бродах. То й що?
На запитання, чи „Степан Бандера и Шухевич являются героями Украины”, докктор відповідає: „Нет. Они выросли в составе другого государства — Австро-Венгрии и Польши — и никогда не присягали на верность нашей стране”. Цікаво! А якби виросли у Росії, то присягали б царю? І тоді вони були б таки героями України?
Чи варто пояснювати Яневському, чому Степан Бандера не „политический авантюрист”, який „погнал часть соотечественников на совершенно бессмысленную бойню”? Адже з таким підходом можна засумніватися і в доцільності будь-якого народного повстання у світовій історії, якщо воно завершилося поразкою. Чому б Яневському не назвати авантюристами організаторів Варшавського повстання? Десятки тисяч загиблих, вся Варшава у руїнах, знищені безцінні мистецькі скарби... А повстання Шаміля?
Виходить, що слід безвідмовно підкорятися кожному загарбникові, який прийде на твою землю? Прибалтійські народи якось не мають сумнівів щодо своїх борців з совєтським режимом. Збройний опір УПА не дозволив влаштувати в Західній Україні після війни такого голоду, який зазнала решта України. Про голод 1946-47 років зараз рідко згадують, але то був теж страшний голод, коли за несанкціонований збір колосків на колгоспному полі тисячі дорослих і дітей опинилися у в’язницях. Понад 1 300 голів колгоспів було репресовано. Вилучене у селян зерно продавали за кордон, а люди мерли з голоду. І саме мала Батьківщина Яневського тоді найбільше постраждала від голоду разом з Бессарабією. Голодом були охоплені уся Зазбручанська Україна. Жертвами тодішнього голодомору стали мільйон осіб. І тільки в нечорноземній Західній Україні голоду не було, а голодуючі селяни масово тікали в Галичину.
Погляди Яневського практично нічим не відрізняються від поглядів Бузини й Табачніка: „Никакой такой Украины до 1917 года реально нигде и никогда не существовало... Другого варианта, кроме федеративного государства с самоуправлением общин, нет”.
Так і хочеться вигукнути: таваріщ Затулін! Вашого полку прибуло! Боєць, відразу видно, самовідданий, готовий на будь-яку провокацію і будь-яке свинство.
Юрій Винничук, tsn.ua/analitika/popovnennya-v-ryadah-zatulina.html
джерело: http://politikan.com.ua/8/0/1/16470.htm |
0
1
