Українські реалії як мавпування московської дійсності

Підвищення статусу російської мови мало не до рівня другої державної, відхід від співпраці з НАТО та фактичне призупинення євроінтеграції, паплюження українських національно-визвольних рухів та спроба героїзації Сталіна – це далеко неповний перелік результатів діяльності нової влади та її «громадських послідовників» за короткий час. Українцям і надалі вперто нав’язують ідею неабиякої схожості та мало не однояйцевого братерства із російським народом. А тим часом суд скасовує указ Ющенка про Героя України Бандеру, Верховна Рада у першому читанні приймає закон «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за пропаганду ідей нацизму». Офіційний Київ дедалі більше набуває саме такого вигляду, яким його хотіли би бачити у Кремлі.

Згадаймо, що не так давно і у Російській Федерації прийняли закон, який забороняє хоча б у якій-небудь формі ставити під сумнів вироки Нюрнберзького трибуналу. Хоч, загалом, їх ніхто й не спростовував, колотнечу навколо «спроб реабілітації злочинців» Москва використала задля тиску на сусідні країни, в тому числі й нашу. Особливо зараз, напередодні 65-річниці так званої перемоги це буде особливо помітно. Не марно Україна влаштовує спільні паради з росіянами, а не американцями, французами, британцями чи поляками, які до перемоги над нацистською Німеччиною доклали своїх зусиль та заплатили за неї мільйонами життів. Перемога як така, сьогодні вже мало кого цікавить – абсолютна більшість переможців давно лежить у могилі. А ось підтримати імперські зазіхання Москви, яка знову воліла б «об’єднати народи», а сама тим часом усіляко протиставляє себе цілому світові (тим же союзникам у боротьбі з Німеччиною – американцям, англійцям, французам…), намагаючись у будь-якій формі відновити імперію зла, якою не так давно був СРСР, - це вже більш серйозне завдання.

Як би нам не було прикро, українці сьогодні не можуть розраховувати, що офіційна влада стоятиме на захисті національних інтересів. Вочевидь, під проводом Януковича уже на повну потужність почав працювати старий блюзнірський принцип – друзям усе, а ворогам – закон. Де знаходяться друзі проросійських політиків, зайвий раз наголошувати не варто. Для більшості наших співвітчизників, щоправда, залишається відкритим питання, а чи вони самі часом не потрапляють у ту категорію, для якої є лише закон?

А може, ми тут насправді надто захоплюємося своєю національною самосвідомістю, і українці, яких ми собі уявляємо, в більшості своїй являють саме те, про що усюди розповідає Табачник? Жорстокі війни і голодомори не тільки суттєво змінили етнічний склад країни, але й підкорегували під сталінську модель соціальну й національну психологію. Якщо так, то з точки зору прихильників теперішнього міністра освіти і науки ми маємо тепер таку собі пострадянську масу людей, яка, зрештою, також має право жити як їй заманеться. Тоді неабияке братерство із московітами, визнання «спільної перемоги над фашизмом», засудження УПА тощо – цілком логічна річ. А Віктор Янукович зі своїми промосковськими уподобаннями справді мав би виглядати як президент усієї нації, якому заважають рухатися до поставленої мети хіба якісь національно свідомі маргінали. Чи так це насправді? Після такої просторої преамбули спробуймо нарешті розібрати ситуацію за окремими пунктами. Наперед мушу зауважити, що детальніший аналіз ситуації навряд чи втішить будь-якого «совка». Адже усе, про що ми з вами чуємо в останні місяці, - не більше, ніж міфи, спрямовані щонайменше на стримування розвитку українського суспільства та подальшого її перетворення на московську колонію. Отже…

Казка про єдиний народ

Київський інститут проблем управління імені Горшеніна порадував черговим соцопитуванням на тему ставлення громадян України до демократії. Як відомо, за останні роки розвиток громадянських сводод в Україні аж ніяк не позначився на зростанні добробуту населення. Навпаки, ми пережили світову кризу чи не найгірше від усіх країн Європи, а тепер прості громадяни щодня з екранів телевізорів чують про загрози не тільки для демократії, але й для самого факту існування незалежної країни.

Проте, за даними дослідження 60% українців вважають, що саме демократична влада потрібна країні. І лише 15 % віддають перевагу авторитарному правлінню як способу вивести державу із скрутного становища...

Подібне дослідження у Російській Федерації провів Всеросійський центр вивчення громадської думки. Тут 72% респондентів відповіли, що для них передусім важливий порядок, навіть якщо задля його досягнення доведеться піти на деякі порушення демократичних принципів і обмеження особистих свобод. При цьому 16% вважають демократію зручною лише для руйнівних та кримінальних елементів. А 11% сприймають демократію лише як порожню балаканину.

Напевно, найбільш влучним висновком із порівняння результатів двох опитувань буде згадка про відому тезу другого президента Кучми: Україна – не Росія. Обидві сусідні нації не тільки етнічно, але й політично поєднати важко. Інакше вийде щось на зразок гібриду вужа та їжака. І будь-які розмови проросійських сил про те, що ми, мовляв, майже один народ – дурна нісенітниця.

Казка про законослухняного президента

Згадаймо перші дні перебування Віктора Януковича на посаді Президента України. Він поїхав до Москви та напівмовчки майже погодився відібрати у покійного Степана Бандери звання Героя України. Звісно, Віктор Федорович не настільки наївний, аби з перших кроків пересваритися із національно-свідомою частиною суспільства, адже пам’ятає, що був обраний меншістю від загального числа виборців. Утім, процес, так би мовити, пішов. І під яким соусом! Мовляв, Ющенко не мав права роздавати такі нагороди особам, які ніколи не були громадянами України. А закон є закон! Нова влада, таким чином, серед своїх прихильників почала набувати іміджу чи не найбільших захисників вітчизняного законодавства. Що вони із ним робили далі, наші читачі добре знають. Однак, зараз і Януковича упіймали на більш ніж сумнівному нагородженні.

Заступник голови Верховної Ради України Микола Томенко скерував звернення до Президента з проханням роз’яснити ситуацію із нагородженням релігійних діячів, серед яких є громадяни іноземних країн.

Як повідомляє УНІАН, йдеться, зокрема, про вручення подяки від імені Президента України «за активну участь у президентській кампанії 2010 року» керівникам та служителям окремих релігійних організацій, серед яких опинився керівник релігійної організації «Посольство благословенного Царства Божого для всіх народів» (м.Київ) Сандей АДЕЛАДЖА, який є громадянином Нігерії. Це саме той Аделаджа, навколо якого нещодавно спалахнув справжній скандал.

Далі УНІА повідомляє: «Віце-спікер зауважив, що стаття 64 Закону України «Про вибори Президента України» забороняє участь у передвиборній агітації особам, які не є громадянами України. Більше того, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» у статті 5 визначає низку обмежень для релігійних організацій у сфері політичної діяльності. Зокрема, наступні: «Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів». «З огляду на те, що згадані церемонії нагородження релігійних діячів відбувались під час релігійних зібрань у присутності великої кількості віруючих, то цілком очевидними є ознаки порушення законодавства України в частині залучення релігійних організацій до політичної та агітаційної діяльності, забороненої законом», - підкреслив М.ТОМЕНКО. Водночас, на думку М.ТОМЕНКА, виникає питання, чи не спрямоване широке інформування про ці події, зокрема, з обнародуванням повного відеозапису урочистої церемонії нагородження С.АДЕЛАДЖА на веб-сайті «Посольства Божого» та в інших ЗМІ на те, щоб за допомогою маніпуляції суспільною думкою та, заручившись подякою від імені Президента України, вплинути на хід слідства у кримінальній справі проти С.АДЕЛАДЖІ стосовно його причетності до організації заволодіння коштами громадян шахрайським шляхом».

Отож, чи нагородження Степана Бандери та Романа Шухевича має бути в центрі уваги громадськості?

Казка про євроінтеграцію

Перебуваючи у країнах Заходу, представники нової влади та Президент України особисто відсилають на батьківщину численні заяви про дедалі більше поглиблення співпраці, зокрема, із країнами Євросоюзу. Послухати їх, ми ось-ось здобудемо асоційоване членство в ЄС та будемо їздити до них без усіляких віз. Брехня! Ніколи в житті Європа не піде на зближення із країною, яка на ділі не поділяє європейських цінностей. Пустопорожніх заяв та формальних рішень тут мало. Натомість ЄС сприймає як вороже до себе ставлення суспільства, у якому за мовчазної згоди влади реабілітують таких нелюдів як Сталін.

Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг називає дуже невтішним повідомлення про можливість спорудження пам’ятника Сталіну у Запоріжжі. Він зазначив, що спорудження пам’ятника Сталіну в Україні, яка постраждала від комуністичного режиму, зокрема, і під час Голодомору, виглядає як віддання почестей винуватцям злочинів. «Правда повинна стати відомою. Меморіали повинні бути на честь жертв, а не на честь диктаторів», - сказав він.

 Тим більше, дивним виглядає процес збору коштів на пам’ятник Сталіну. Як відомо, такий собі ветеран із Харкова Іван Шеховцов перерахував аж 50 тис. грн.. Навряд чи хоч 1% від звичайних українських пенсіонерів можуть дозволити собі навіть значно меншу пожертву. Але Шеховцов стверджує, що це лише його заощадження за останні 20 років. І цим вже користаються комуністи, які на такому прикладі намагаються показати, наскільки шанованим в Україні є Сталін.

Словом, ситуація не з найкращих. Сталін, якого вже фактично реабілітували в Росії, видається за національного героя і у нас, хоч суд над винуватцями Голодомору зачислив його першим у списку головних злочинців. Але хіба зараз про це хтось згадуватиме, коли повним ходом триває зближення з РФ. Яка там євроінтеграція?

Казка про боротьбу з нацизмом

І тут нинішня влада вирішила помавпувати російський досвід. Скільки не гомоніли навколо недолугого російського закону, що встановлював навіть кримінальну відповідальність за пропаганду та спроби реабілітації нацистів, скільки б у нашому суспільстві його не критикували, Верховна Рада спромоглася видати собі й свій подібний закон за авторством депутата Олександра Фельдмана. Він називається: «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за пропаганду ідей нацизму». У першому читанні за цей документ проголосувало 262 народних депутати.

Цей законопроект у парламентських коридорах гуляв іще з 2008-го року. Вочевидь, зараз його почали приймати, по-перше, до 65-ї річниці тієї самої перемоги, яку маємо за рішенням Януковича святкувати в унісон з росіянами, по-друге, з причини «зміцнення дружби». Адже у них такий закон є, а у нас…

Не будемо поспішати з висновками, а краще пильніше придивимося до змісту. У російському законодавстві принаймні чітко визначено, що нацизм – це ідеологія гітлерівської Німеччини з 1933-го по 1945-й роки. Автор українського законопроекту Фельдман такого визначення не дає. Натомість, цитуємо документ: «Проектом встановлюється адміністративна відповідальність у вигляді штрафу у разі публічного показу та розповсюдження атрибутики, символіки, друкованих чи аудіовізуальних матеріалів про нацизм без його засудження, адміністративна відповідальність у вигляді штрафу підвищеного розміру – за дії, пов’язані із виготовленням, тиражуванням, збутом, або придбанням з метою збуту атрибутики, символіки, друкованих чи аудіовізуальних матеріалів про нацизм». Що це має означати? Мабуть, коли ми дивимося радянський фільм, у якому німці звірствують, на екрані має з’являтися субтитр, наприклад, такого змісту: «Ми засуджуємо нацизм».

Недолугість законопроекту була визначена іще два роки тому в експертному висновку за підписом І.Борденюка, який пропонував законопроект відхилити вже у першому читанні. Але Верховна Рада його приймає, вочевидь, намагаючись показати що і в нас, як у Росії, посилюється боротьба зі спробами відновити певний тип ідеологій. Акі ж зауваження мав до документу експерт? Назвемо їх коротко:

- Автор законопроекту визначив нацизм як сукупності уявлень, ідей, припущень, теорій. Самі по собі думки, почуття, уявлення, політичні чи релігійні погляди, що не стали діями, не можуть вважатись правопорушеннями. Виходячи з цього визначення поняття нацизму протиправними слід вважати дії, які спрямовані на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, скоєння насильницьких дій за національною ознакою тощо і за логікою відповідальність потрібно встановлювати саме за скоєння цих дій. Але така відповідальність у принципі вже передбачена у національному законодавстві.

- Українське законодавство давно містить норми, які передбачають відповідальність за такі речі, як пропаганда нацизму. У разі прийняття цього законопроекту, пише експерт, його положення будуть утворювати небажану конкуренцію із положеннями інших законів, що є неприпустимим.

- Поняття нацизму, яке дається у законопроекті, не містить в собі певних чітко визначених специфічних рис. Тому, власне, експерт вважає, що за таким законом людину можна покарати, навіть якщо вона, наприклад, скаже, що українці – найпрацьовитіший народ, або що наша мова – найспівучіша, євреї - найрозумніші… «Досить абстрактні формулювання, використані в законопроекті для визначення поняття «нацизм», практично не містять обмежень, а тому створюють можливість застосовувати даний закон з будь-якого, в тому числі, незначного приводу».

- На думку експерта, незрозуміло як забезпечити виконання цього законопроекту у разі приїзду в Україну президента Фінляндії, до штандарту якого входить свастика.

Усе ж таки добре, що не всі закони в Україні виконуються саме так, як вони написані. Але до чого нам оцей витвір? Чи дозволить собі нова влада, спираючись саме на такі законодавчі норми, влаштовувати гоніння на будь-які національно-патріотичні сили? Адже ліворадикальні маргінали ніколи й не розрізняли, накрпиклад, націоналістів та націонал-соціалістів, а електоральне поле у них з Януковичем та Табачником аж надто подібне.

Петро Українець  http://duhvoli.com.ua/