На Радоницю існує звичай святкування Великодня на могилах покійних, куди приносяться крашанки й інші пасхальні страви, які віддаються злиденній братії на спомин душі. Це реальне, живе, побутове спілкування з покійними відображає віру в те, що вони й після смерті не перестають бути членами Церкви Того Бога, Який "не є Бог мертвих, але живих" (Мф.22: 32). Ця радість зобов'язує християн не заглиблюватися в переживання із приводу смерті близьких, а, навпаки, радіти їхньому народженню в інше життя - життя вічне. Перемога над смертю, здобута смертю й воскресінням Христа, витісняє сум про тимчасову розлуку з рідними, і тому ми, по слову митрополита Антонія Сурожського, "з вірою, надією й великодньою впевненістю стоїмо біля труни покійних". Багато людей після Великодня відвідують цвинтар, де перебувають могили їхніх близьких. На жаль, у деяких родинах існує блюзнірський звичай супроводжувати ці відвідування могил своїх рідних диким п'яним розгулом. Але навіть ті, хто й не справляють на могилах своїх близьких язичеських п’яних тризн, настільки образливих для всякого християнського почуття, часто не знають, коли у Великодні дні можна й потрібно поминати покійних.
Підставою для цього поминання служить, з одного боку, спогад про зішестя Ісуса Христа в пекло, що з'єднується з Фоминою неділею (перша після Пасхи), а з іншого - дозвіл Церковного Статуту творити звичайне поминання покійних, починаючи з Фоминого понеділка. По цьому дозволу віруючі приходять на могили своїх близьких з радісною звісткою про Воскресіння Христове, звідси й сам день поминання називається Радоницею.
Приходячи на цвинтар, треба запалити свічку, підійти до загального хреста, де відбувається спільна поминальна служба. За бажанням після спільної молитви можна здійснити чин літії на могилі, запросивши священика. (слово літія в буквальнім значенні означає посилене моління). За бажанням можна прочитати акафіст за спочилого.
"Постараємося, скільки можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробниць - нашими про них добрими справами, молитвами, милостинями, приношеннями, щоб у такий спосіб і їм, і нам одержати обітовані блага", - пише святитель Іоанн Златоуст. Молитва за покійних - це найбільше й головне, що ми можемо зробити для тих, хто відійшов у інший світ. По великому рахунку, покійник не має потреби ні в труні, ні в пам'ятнику усе це данина традиціям, нехай і благочестивим. От чому церковна, домашня молитва за близьких, молитва на цвинтарі біля могили покійного – обов’язок усякого православного християнина.
Потім треба прибрати могилу або просто помовчати, згадати покійного. Не потрібно їсти або пити на цвинтарі, особливо неприпустимо лити горілку на могилу - цим ображається пам'ять спочилого. Звичай залишати на могилі чарку горілки й шматок хліба "для покійного" є пережитком язичництва й не повинен дотримуватися в православних родинах. Не треба залишати на могилі їжу, краще віддати її злиденному або голодному.
Христос воскрес!!!
Воістину воскрес!!! |