Фото: http://www.bigfoto.ru
Диво Гоголя полягає у тому, що він, пишучи російською мовою, до останніх днів вважав себе сином України.
Як свідчать численні народні перекази, Микола Гоголь не раз гостював
у свого друга, першого ректора Київського університету, відомого
науковця, фольклориста Михайла Максимовича у селі Прохорівці (нині
Канівського району). Письменник приїздив сюди з холодного, сирого
Петербурга, де працював ад'юнкт-професором кафедри всесвітньої історії
Петербурзького університету, аби зустрітися із своїм давнім і вірним
другом, а також зібрати живий народний матеріал для написання історії
України.
На жаль, унікальної історії, побудованої на переказах,
легендах, міфах, створити не судилося. Натомість Гоголь віднайшов у
Прохорівці чудовий матеріал для написання своїх кращих творів, зокрема
"Вія". Саме тут, зачарований величчю найбільшої української ріки, він
написав безсмертне: "Чуден Днепр при тихой погоде..."
Як
повідомила провідний науковий працівник Шевченківського національного
заповідника Зінаїда Тарахан-Береза, нещодавно деякі науковці поставили
під сумнів факт відвідання Миколою Гоголем Прохорівки. Науковець
провела колосальну дослідницьку роботу, аби підтвердити правдивість
місцевих переказів, пов'язаних з іменем нашого геніального
співвітчизника. Науковцю це вдалося, і наразі уже розвіялися сумніви,
що старезна сосна, котра збереглася до наших днів, називається сосною
Гоголя, і виписані письменником сюжети, зокрема у повісті "Вій",
канівсько-прохорівські.
За народними переказами, записаними
прохорівським краєзнавцем Василем Загорульком, якого вже немає серед
живих, "під Михайловою горою жив колись заможний козак. І була у нього
донька-красуня, одна-однісінька його дитина. А вже як годили їй батьки,
то й описати важко. Недарма в селі прозвали її Панночкою. Але трапилося
велике горе - померла Панночка. Тужили батьки, і вирішили відслужити їй
поминальну панахиду у церкві, що стояла під горою..."
Зінаїда
Панасівна зібрала свідчення місцевих старожилів, які підтвердили, що
сюжет для свого твору Микола Васильович взяв з подій, що відбувалися
колись саме у їхньому селі. Галина Гринь, предком якої був славний
прохорівський козак Бублик, розказує: "Батько мій розповідав, що жила у
нашому селі дуже красива дівчина, донька багатого козака чи сотника. А
до неї зайшов ночувати парубок, і не один, а із своїми двома
товаришами. Цей парубок відразу покохав дівчину. Він їй також
сподобався, але вона вирішила насміятися з нього. Взяла мітлу, сіла
верхи на парубка. Він ніс її на плечах, а вона ще й підганяла його
мітлою, аж поки він не впав. І все ж він лишився живим. Дівчина ж через
деякий час померла. Ховали її на кладовищі, що і сьогодні збереглося на
схилі Михайлової гори. Там стояла і Успенська церква, в якій і
відспівував парубок сотникову дочку. Я добре пам'ятаю ту церкву. Вона
згоріла у війну. Бувала у ній не раз, щоправда, там уже не правилося.
Церква була дерев'яна, всередині були ікони й рушники. Всі у селі
знають, що у повісті "Вій" Гоголь змалював нашу кладовищенську
Успенську церкву. У церкві було темно, і я завжди боялася до неї
заходити, уявляючи, що там було колись. У багатьох хатах можна було
побачити і картини тієї Гоголевої (так ми її називали) церкви. Я не раз
перечитувала повість "Вій", і в описі сотникового хутора не можна не
впізнати нашого села, того хутора, де, за переказами, мешкала відьма.
Місце, де жив сотник, і досі називається Вигадка."
Невтомному
досліднику-науковцю Зінаїді Тарахан-Березі, використовуючи архівні
документи Московського історичного музею, вдалося встановити дату
останнього перебування Миколи Гоголя у Каневі і Прохорівці. Це був
жовтень 1850 року. Тоді Микола Васильович мав 41 рік. До трагічного
завершення його земного життя залишалося два роки.
Немало вітрів
і буревіїв пронеслося над Михайловою горою. Але й досі ця унікальна
місцевість зберігає дорогі серцю пам'ятки минувшини. Розташовані
неподалік один від одного, ростуть два старезні дерева - дуб Шевченка і
сосна Гоголя. Вони - живі свідки перебування на канівській землі двох
геніальних синів українського народу.
На жаль, приїжджі
бізнесмени буквально окупували найкращі наддніпрянські місця,
позагороджували свої володіння високими парканами. Місцеві жителі
нарікають, що невдовзі вони зовсім не матимуть доступу до Дніпра. Тож
Шевченківський національний заповідник вважає за необхідне взяти під
державну охорону Михайлову гору (загальна площа 10 гектарів),
приєднавши її до Шевченківського національного заповідника. Завдяки
цьому можна буде порятувати неповторні краєвиди, зберегти меморіальні
споруди (будинки Михайла Максимовича, відомого українського педагога,
просвітителя і науковця Володимира Науменка тощо). І, очевидно, для
відтворення колориту тієї епохи та історичного середовища Михайлової
гори варто, на думку канівських науковців та краєзнавців, відновити
також Успенську нагірну церкву. Безумовно, це дало б друге життя
Михайловій горі, котра, подібно до Тарасової та Богданової, є
унікальним пам'ятником історії, культури та природи України.
Підготував: Лариса ЗЕЛЕНЕНКО
Джерело: "Прес-Центр"
|