З приводу релігійних поглядів Шевченка написано чимало. Загалом тема “Шевченко й релігія” є дуже об’ємною й потребує спеціального монографічного дослідження. Ми хочемо зупинитися лише на одному її аспекті - ставленні Шевченка до російського православ’я.
Варто вказати, що радянські літературознавці часто цитували “антиправославні місця” в творах Шевченка. Але при цьому забували, що поет критикував не православ’я загалом, а конкретно Російську православну церкву, а також певні традиції, уявлення, що були пов’язані з нею. Шевченко загалом схвально ставився до традиційної релігійності. Для українців традиційно-релігійні погляди набули православного оформлення. Можна говорити про існування специфічної православної традиції в Україні.
Очевидно, Шевченко це усвідомлював. У ряді своїх творів (поемах “Слепая”, “Невольник”, “Петрусь”, поемі та повісті “Наймичка”) він говорить про паломництво своїх героїв до святих місць України (Києва й Почаєва), про певні релігійні дії, пов’язані з цими місцями, виражаючи своє позитивне ставлення до них.
Шевченко непогано був ознайомлений як з православною обрядовістю, так і православною релігійною літературою. У тодішніх українських селах участь у православних богослужіннях була традиційно обов’язковою, а поняття “православний”, “християнин” виступали для селян як важливі елементи ідентифікації. Вони давали можливість їм відділити себе від “поляка-католика”, “жида” й “бусурманина”. Така релігійно-етнічна ідентифікація простежується в ряді творів поета, переважно тих, де мова йде про козаків та гайдамаків.
Проте ставлення Шевченка до Біблії не можна вважати канонічно православним з погляду російського православ’я. Про поетичну інтерпретацію Біблії засвідчують його переспіви окремих місць Псалтиря та Книг пророків. Як правило, ці твори вирвані з автентичного біблійного контексту, а при їхньому написанні переважно використовувалась поетична біблійна форма. У деяких випадках поет брав біблійні цитати як епіграф до своїх творів.
Все це разом узяте творило в свідомості Шевченка своєрідний православний український світ. Водночас це українське православ’я мислилося як гуманне, добре й водночас естетичне. Воно в Шевченка протиставляється православ’ю російському.
Негативне ставлення демонстрував Шевченко щодо багатьох елементів тодішнього російсько-православного культу, розглядаючи їх як “ідолопоклонство”. У “Щоденнику” від 27 вересня 1857 р. зустрічаємо достатньо осмислені міркування письменника щодо цього. Він описує враження від одного з православних храмів Нижнього Новгорода: “Проходя мимо церкви святого Георгия и видя, что двери церкви растворены, я вошел в притвор и в ужасе остановился. Меня поразило какое-то безобразное чудовище, нарисованное на трехаршинной круглой доске. Сначала я подумал, что это индийский Ману или Вишну заблудил в христианское капище полакомиться ладаном и деревянным маслицем. Я хотел войти в самую церковь, как двери растворились и вышла пышно, франтовски разодетая барыня, уже не совсем свежая, и, обратясь к нарисованнному чудовищу, три раза набожно и кокетливо перекрестилась и вышла. Лицемерка! Идолопоклонница! И наверное б… И она ли одна? Миллионы подобных ей бессмысленных, извращенных идолопоклонниц. Где же христианки? Где христиане? Где бесплотная идея добра и чистоты? Скорее в кабаке, нежели в этих обезображенных животных капищах. У меня не хватило духу перекреститься и войти в церковь; из притвора я вышел на улицу, и глазам моим представилась по темному фону широкого луга блестящая, грациозно извивающаяся красавица Волга. Я вздохнул свободно, невольно перекрестился и пошел домой”.
Для Шевченка справжня релігія є релігія естетично витончена, поклоніння красі, прекрасному. Тут давалася взнаки естетичність української ментальності. Російське православ’я видавалося йому “грубим”, “неестетичним”.У Шевченкових творах знаходимо й інші місця, де вказується на “язичництво” та неестетичність російського православ’я. Схоже, в нього ці поняття здебільшого співпадали. У сатиричному вірші “Кума моя і я” він проводить шокуючу паралель між російським православ’ям та давньоєгипетським “язичництвом”:
“Кума моя і я
В Петрополіськім лабіринті
Блукали ми - і тьма, і тьма…
“Ходімо, куме, в піраміду,
Засвітим світоч”. І зайшли.
Єлей і миро принесли.
І чепурненький жрець Ізіди,
Чорнявенький і кавалер,
Соромненько длань свою простер,
І хор по манію лакея,
Чи то жерця: “Во Іудеї
Бисть цар Саул”. Потім хор
Ревнув з Бортнянського: “О скорбь,
О скорбь моя! О скорбь велика!”.
Як бачимо, в даній поезії православний храм (очевидно, мається на увазі Петропавлівський собор) саркастично іменується пірамідою, а православний священик жрецем Ізіди.
Однак Шевченкове несприйняття російського православ’я обумовлювалося не лише його неестетичністю, а й моментами політичного характеру. У поемі “Кавказ” говориться, що завдяки російському православ’ю
“Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! У нас
Святую Біблію читає…”.
Шевченко також критично ставився до російського православного духовенства, навіть називав його представників “пьяними косматыми жрецами”. Говорив про неестетичність їхньої поведінки “…пошел я к заутрене; …дьячки с похмелья так раздирательно пели, что я заткнул уши и вышел вон из церкви”. Письменник також вказував на невідповідність церковним канонам способу життя духовних осіб (вірші “Гімн черничий”, “Ой виострю товариша…”), висміював їхнє показне благочестя (епіграма “Умре муж велій в власяниці”).
Шевченко закликає ігнорувати російське православ’я, “візантійського Саваофа” як на рівні особистої поведінки (“Ликері”), так і на рівні суспільному (“Світе ясний…”). В останньому творі міститься заклик до антиклерикального бунту:
“…Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Я в л е н и м и піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати”.
Однак несприйняття як культових практик російського православ’я, так і інших його елементів не означало в Шевченка заперечення православної обрядовості. Вище вказувалося, що він схвально ставився до традиційної української релігійності, котра мала православно-християнське оформлення. Письменник позитивно оцінював ту форму православної обрядовості, яка знайшла закріплення в “Требнику” Петра Могили. У “Щоденнику” від 15 липня 1857 р. він протиставляє цей твір тогочасним російським требникам.
Загалом можна констатувати, що Шевченко негативно ставився як до Російської православної церкви, так і до російської православної традиції. Це чітко простежується у ряді його поетичних творів, а також “Щоденнику”. Шевченко звертав увагу на те, що російське православ’я служить самодержавству, є неестетичним, а в ряді моментів забобонним. |
3
2
