Дорогі брати і сестри!
Сам Христос, за словами того ж апостола Марка, чию євангельську оповідь ми читаємо сьогодні, назвав обох Зеведеєвих синів «Воанергес», власне «Бенерогес», що по-арамейському означає «сини грому». І Яків, і Йоан росли над Генизаретським озером, рибалячи разом із батьком Зеведеєм (тобто Зевадією, єврейське ім’я з буквальним значенням «Господь дарує») та його наймитами. Мабуть, непросто бувало з ними і батькові, і друзям. Зеведеєві діти не звикли спокійно чекати, мовчки виконувати повсякденну працю. Вони прагнули пошуку, змін, рвалися до дії. Апостол Лука згадує, як у гніві за те, що самарянське село не схотіло прийняти Ісуса з учнями на ночівлю, Іоан і Яків запропонували: «Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб огонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив» (Лк. 9:54). Учитель мусив тоді докірливо пояснювати їм, здавалося б, очевидне: що Він «прийшов не губить душі людські, а спасати!» (Лк. 9:56). Мав цей рвучкий характер і свої сильні сторони, адже саме в прагненні до правди обидва брати пішли були з рідної Галилеї над Йордан, до Йоана Хрестителя, щоб послухати його науки. Там і почули вони про об’явленого Месію.
І ось Іоан і Яків разом з іншими десятьма апостолами перебувають разом з Ісусом у Його останній дорозі до Єрусалиму. Наближається Єрихон. Утретє, готуючи апостолів до страшних днів випробувань, Ісус розкриває перед ними картину майбутніх подій. Здавалося б, брати мали змиритися з невідворотнім, без чого не станеться очікуваного воскресіння їхнього Учителя. Однак і тут вони не могли покірно чекати. Хай уже все йде так, як має йти, але ж і Яків, і Йоан хотіли б бути безпосередньо причетними до перебігу цих подій. Але як? Воскресіння бачиться їм подібним до бенкету, до весільної учти. Зрештою, саме так у притчах розповідав їм про майбутнє Царство Ісус. А на весіллі найближчі друзі молодих мають сидіти з ними поряд, готові прийти на допомогу й відчуваючи себе в центрі розваги. Так буває на українських весіллях і зараз, так було й на стародавньому Сході. Тож, готуючись до цього містичного бенкету, Яків та Йоан і прагнуть зарезервувати собі почесні місця біля Самого Вчителя, коли Він, нарешті, прийде в славі й честі як очікуваний Месія – Цар слави.
Хіба не знайомі ці людські слабкості мало не кожному з нас? Хіба не траплялося – відкрито чи приховано – нам сподіватися на прилюдну винагороду, визнання своїх здобутків, вирізнення поміж інших? Навіть не згадуймо публічну політику, де ознакою успіху вважається перемога над конкурентами й завоювання високої посади або депутатського мандату. Адже ж і в церковному житті ми на кожному кроці стикаємося з дивним для християнина прагненням перегнати інших, здобути суспільні привілеї, опинитися на видноті. Часто ми прагнемо повчати й представляти Церкву, не замислюючись над тим, яку величезну відповідальність перед Богом беремо на себе та яку кару можемо прийняти в разі негідного виконання своїх обов’язків. Майже всі конфлікти в церковному житті, чи то на рівні парафій, чи на міжконфесійному рівні, пов’язані саме зі змаганням людських амбіцій, з потаємним прагненням «сісти праворуч і ліворуч Господа в славі Його».
Та хоча кожному з нас притаманна ця слабкість, ми найчастіше не помічаємо її в собі, але добре бачимо і нещадно критикуємо в інших. Тільки Христос, як досконала людина та Божий Син, є цілком вільним від кар’єризму й конкурентної боротьби. І саме це дозволяє Йому стриматися від осуду Зеведеєвих синів, сприйняти їхнє наївне бажання з батьківською теплотою й турботою. Інші апостоли обурюються, ремствують на Якова та Йоана. Христос же не тільки не засуджує їх, але й, напучуючи, благословляє на майбутній подвиг, обраний самими братами: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрещенням, що Я ним хрещусь, ви охреститеся».
Яків – можливо, старший з братів, бо згадується завжди першим, став другим християнським мучеником після першомученика Стефана, страчений 44 р. за наказом царя Ірода Агриппи. Іоан переживе не одне заслання, ув’язнення, вигнання, пройде тисячі кілометрів, проповідуючи Христа, доглядатиме до кінця Пресвяту Богородицю та помре в глибокій старості, написавши Євангеліє, три соборні послання й Одкровення – Апокаліпсис. Вони випили зі своїм Учителем Його чашу та хрестилися Його хрещенням. Христос, не зважаючи на імпульсивні вчинки братів, сподобив їх вінців мучеництва і сповідництва.
Але й легковажне прохання Зеведеєвих синів не лишилося без відповіді. Господь і Бог наш Ісус Христос використав їхнє звернення для того, щоб подати учням одну з найскладніших і найпарадоксальніших наук християнства: «Хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба». Саме над нею маємо ми замислитися сьогодні, вдивляючись у близьке вже завершення святої Чотиридесятниці.
Наш шлях до Христа вимагає засвоєння Його порад і настанов, Його життєвих зразків. Бути великим у Церкві, мати надію сісти в Небесному Царстві поряд із Христом – означає бачити й усвідомлювати свої людські немочі, не претендувати на пріоритет, завжди бути готовим прийти на допомогу ближньому, стати його слугою чи навіть рабом. Щоразу, коли ми перемагаємо свої амбіції, коли жертвуємо чимось задля свого ближнього, ми відчуваємо себе ближче до Христа. Він стає поряд із нами в допомозі хворому й немічному, підтримує нас у догляді сироти або старенького одинака, додає нам наснаги в громадському служінні. Бо ж і Він «прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох». Амінь. |