Тарас Шевченко і українське православ’я

Юлія ГОТВЯНСЬКА, заступник директора Харківської обласної універсальної наукової бібліотеки

Хто ж пошле нам спасеніє,
Верне добру долю?
Колись Бог нам верне волю, Розіб’є неволю
Восхвалимо тебе, Боже,
Хваленієм всяким…
Т.Шевченко (Псалом 52)

У нас здавна ведеться дискусія про релігійність Шевченка.

Святе Письмо Шевченко знав із дитинства, бо чув його з уст діда та батька; заслуховувався співом лірників і кобзарів про Ісуса та Лазаря на базарах. Навчаючись грамоти у сільського дяка, Тарас першим із учнів після вивчення “азбуковника“ перейшов до читання Псалтиря. Повертаючись додому, ще подовгу зачитувався Псалмами, декламував їх уголос, захоплюючись мелодикою та красою слова. Часто п’яний дяк посилав Тараса до осиротілих родин читати Псалтир, оплакуючи небіжчиків. Згодом Шевченко писав про це в автобіографії і повісті “Княгиня“.

Малий пастушок знав Псалми із збірки Григорія Сковороди, коли, ховаючись у бур’янах, списував їх до свого зошита. Тоді ці пісні були для сироти не лише втіхою, а й підтримкою та особливим натхненням до молитви. Про своє раннє спілкування з Богом Шевченко щиро й зворушливо описав у вірші “Мені тринадцятий минало…“:

Уже покликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу… і не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?

Слушно зауважив відомий шевченкознавець Євген Сверстюк, що можливо, саме в такому “молитовному ключі – вічна таємниця поезії Кобзаря, сумірного з ладом народної душі, спраглої любови, правди і добра?”

Згодом, коли за плечима Шевченка був певний життєвий досвід, відбулося глибше усвідомлення християнських ідей. Навчаючись в Академії мистецтв у Петербурзі, художник поглиблено студіював Біблію, проникаючи у світ її образів і сюжетів, створених видатними європейськими майстрами пензля.

Ще одним стимулом поглибленого осмислення Святого Письма було знайомство Тараса Шевченка в 1843 році з фанатично віруючою Варварою Рєпніною, котра подарувала йому Біблію. Невипадково ж сама поема “Тризна“ з посвятою княжні – перший твір поета, епіграфом до якого взято слова апостола Петра, де автор виразно висловив і свої заповіти: братолюбство та віра в Бога.

Поет свідомо покладає на себе місію натхненного провідника Слова правди – минулої, сучасної і майбутньої; правди, що йде від Бога:

Молюся, Господи, внуши їм
Уст моїх глаголи.

1845 року поет переспівав 10 Псалмів із Псалтиря і записав їх до альбому “Три літа“. Поет обрав саме ті Псалми, які найбільше нагадували долю України та його власну. Цикл “Давидові Псалми“ щонайпереконливіше підсумував як духовне зростання Кобзаря, так і його творчості.

Книга Псалмів – чудова скарбниця, звідки людство тисячоліттями черпало духовні сили, надію й умиротворення. Жодна з частин Біблії не мала такого всезагального відзеркалення на життя, поведінку, діяльність та мислення християн, як збірка Псалмів.

Десять поезій Кобзаря є не лише високохудожніми переспівами пісень-молитов, а й своєрідними заповітами рідному народові. Тут митець якраз і подав нам, його нащадкам, мудрі настанови, як маємо жити вільними людьми:

• беззастережно вірити і любити Творця неба й землі;
• пам’ятати про Божий суд і важливу вимогу його: перемога добра над злом, правди над непрaвдою;
• бути вірними і люблячими дітьми рідної землі, дбаючи про єдність і братолюбіє.

Його віра була й залишається однією з найбільших контраверсій у Шевченкознавстві. Словесна й художньо-мистецька творчість його не дає однозначної відповіді, як Шевченко ставився до Бога, до Церкви, до релігії й віровизнання. І це не тому, що в нього на ці проблеми були суперечливі, непослідовні чи плутані погляди, навпаки, вони у нього системні, ясні й визначені.

Тарас Шевченко, беззавітно вірячи в Бога і будучи українським православним християнином, мав доволі критичний погляд на морально-етичні й обрядові аспекти православ’я російського, яке, на основі реакційної неєвангельської формули “православія, самодержавія і народності”, зрослося з деспотичним монархічним режимом.

Так, професор Микола Сумцов, один з видатних знавців поезії й епістолярії Шевченка, писав: “Знайомлячись з ними, ми бачимо, що релігійність Шевченка має барву рідної поетові православної Церкви, під час посту постився і приймав святі тайни (сповідався й причащався). Взагалі не розривав з церковними формами релігії своїх батьків”.

Як у православного християнина у поведінці Шевченка можна розрізнити певну роздвоєність: цілком позитивне ставлення до православного віровчення з його догматами й канонами, з одного боку, і доволі критичне ставлення до Російської православної церкви, її священного Синоду, який був звичайним царським відомством з питань релігії і ревно виконував антиєвангельську у своїй суті політику репресивного імперського режиму. У поетичній і мистецькій творчості Шевченка немає нічого протиправославного, єретичного або інославного. Навіть критики Шевченкових творів і його самого як особи, не наважуються звинуватити Кобзаря у якихось суттєвих порушеннях православного віровчення; їхні закиди стосуються виключно Шевченкового неприйняття Російської православної церкви.

Митрополит Іларіон Огієнко, який дуже ретельно простудіював усю творчість Шевченка під оглядом її релігійності, нічого антиправославного в творчості не виявив. Навпаки, він стверджував пророчий, апостольський, проповідницький характер багатьох Шевченкових творів. В одному з досліджень шевченкової творчості митрополит Іларіон писав: “ Так, Шевченко був проповідником і вмів ним бути. Він постійно навчав так, ніби говорив в церкві. Більшість Шевченкової науки можна повторювати в церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору. І треба тільки жаліти, що українське духовенство так рідко цитує “Кобзаря” – для проповідей з нього можна брати обома руками! До цього ще додам, що Шевченко, як проповідник і оборонець правди Божої, був усе життя послідовний і незмінний. І за свою оборону правди божої і життя своє віддав!”

Українське православне священноначаліє визнало високу пробу православності Тараса Шевченка. Як і його небесний тезоіменник, св. Тарасій, патріарх візантійський, Шевченко любив Бога як син, голосно кликав його на поміч, знаючи з Євангелії, що Царство Боже зусиллям досягається.

Шанобливе синівське ставлення Шевченка до трьох осіб одноістотної й нероздільної Трійці, до Богородиці і святих, повага до ікон і особисте малювання ікон, чисельні малюнки на релігійні теми – все віддзеркалює його християнський світогляд, його нездоланну віру в Бога.

“Треба відкинути неправдивий, спекулятивний підхід, ніби в поета був неправославний погляд на Діву Марію. Шевченко, ясна річ, тут не богословствував, а просто благоговів перед нею як Матір’ю – і то Матір’ю втіленого Бога, Ісуса Христа. Центральна вісь ставлення Шевченка до Діви Марії точно співпадає з тією роллю, яка відведена їй у святих Євангеліях: вона пречиста, свята, непорочна, безмежно добра, вибрана самим Богом для великого й недосяжного розумові людини експерименту: перевести духовну іпостась Бога в матеріальне тіло живої людини – для того, щоб це тіло умерло й одночасно зняло прокляття гріха з усіх інших людей. Велич Марії проектується виключно через велич Ісуса Христа”. (Дмитро Степовик)

Всеупованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольників. Подай їм силу
Твойого мученика-Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пєтая! Благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стону і пошли
Благий конець, о Всеблагая!

Не тільки змістом, а й молитовним настроєм, емоційним звертанням і проханням до Богородиці, чудовою чисто євангельською ритмікою і строфікою, а також щедрим та делікатним і щиро українізованим використанням церковнослов’янизмом – це суто православна похвала Марії, довершена молитва великої поетичної сили. Ці початкові слова з Шевченкової поеми “Марія” таки треба було б включити в українські молитовники! Серед низки прославлень Діви Марії, це безумовно була б молитва-перлина, створена до того ж великим національним поетом-християнином. На відміну від переважної більшості людей, які у молитвах звіряють свої особисті клопоти і просять про індивідуальну допомогу, Шевченко молиться до Богородиці, за “окрадених сліпих невільників”, тобто за свій цілий народ, може за все людство.

Стоячи на національному ґрунті, Кобзар ширяє у сфері загальнолюдських ідей: волі, правди і братолюбія. Він дихав любов’ю, бажанням погодити всі національності, поладнати соціальні неправди. Мрією його була загальна воля і братерство всіх народів.

Усі ті висловлювання, які комуністи трактували як “атеїстичні погляди Шевченка”, – якраз відносяться не до віри як такої, а до клерикалів, що за єлейними словесами відступили від Бога, забули його настанови щодо любові до ближнього.

Віра для українців – це насамперед виявлення свого ставлення до Бога, до себе і оточуючого світу, тобто для українців віра не тільки не сліпа, але й об’єктивно залежить від багатьох чинників. Бог сприймається як справедливий заступник, чоловіколюбець. В розумінні українця між Богом і людьми існує надзвичайна інтимна близькість, і завдяки їй він може дозволити собі певні “вольності” по відношенню до Бога. Це пов’язано з тим, що християнська релігія не змогла стати над українським світоглядом, оскільки у них на час впровадження християнства вже були установлені свої вірування, традиції, звичаї, які християнство об’єктивно не змогло витіснити.

Отже саме існування такої близькості давало деяке право на незадоволення. У Шевченка можна знайти саме такі закиди Богові, у яких він висловлює своє незадоволення від невідповідності реального життя ідеалу справедливості, який мав би втілювати Господь Бог.

Пробудися! Чого спиш. Господи?
Встань, не відкидай нас навіки!
Чого закриваєш лице твоє,
Забуваєш за горе наше і тісноту нашу?
(“Давидові псалми” Псалом 12 )

Віра Шевченка – надконфесійна. І цим вона найближча до літери й духу Євангелії. Він уже тоді бачив згубність міжконфесійних протистоянь, які постійно роздирають церковні організми й суспільства у багатьох країнах. Шевченко мав своє позитивне і своє критичне ставлення щодо кожної з них. Ця його позиція також глибинно євангельська. В останній книзі Біблії, в  Об’явленні св. Івана Богослова”, Господь посилає до семи існуючих тоді Церков Малої Азії свого ангела – і в жодній з них не було стовідсоткового порядку і повної відповідності Божим настановам. Хоч кожна з них мала свої переваги.

Шевченка називають пророком України. Частіше це є образний вислів, але пророцтво його має і реальний зміст, відповідний біблійному тлумаченню. Поза сумнівом, він носив у собі духовну візію, дану йому Богом. Як людина він мав багато вад і гріхів, але його устами часто говорило Провидіння.

Шевченко був християнином філософічного складу думання, який, як і апостол Павло, готовий був навіть душу погубити, аби лиш його народ був помилуваний і прощений, аби зменшилися – чи й зовсім були скасовані – його страждання.

Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
(“Подражаніє ІІ Псалму” )

WWW.risu.org.ua