Сьогодні – день Віри, Надії, Любові та їх матері Софії

«Мудрість, яка виходить з верху, по-перше, чиста,потім мирна, лагідна, покірлива,повна милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна» (Яків 3,17).

За часів царювання імператора Адріана жила в Римі вдовиця, родом італійка, на ім’я Софія, що в перекладі означає – премудрість. Вона була християнкою і, відповідно до свого імені, життя своє вела розважливо – за тією премудрістю, яку вихваляє апостол Яків, кажучи: «Мудрість, яка виходить з верху, по-перше, чиста, потім мирна, лагідна, покірлива, повна милосердя і добрих плодів, неупереджена і нелицемірна» (Яків 3,17). Ця премудра Софія, живучи у чесному подружжі, народила трьох дочок, яким дала імена, відповідно до трьох християнських чеснот: Віра, Надія та Любов. Та й що інше могло піти від премудрості християнської, як не Богові бажані чесноти? Невдовзі після народження третьої дочки Софія втратила чоловіка. Лишившись удовою, вона продовжувала жити благочестиво, догоджаючи Богові молитвою, постом і милостинею; дочок же своїх виховувала так, як може зробити це премудра мати: вона прагнула привчити їх виявляти і в житті ті християнські чесноти, імена яких вони мали.

У міру того, як діти росли, виростали у них і чесноти. А оскільки вони були дуже красивими та розсудливими, то на них незабаром почали звертати увагу. Почув про них і Антіох – начальник області і забажав їх бачити. Тільки-но він побачив їх, відразу ж переконався, що вони християнки.

Про все це Антіох сповістив царя Адріана, і той не затримався одразу ж послати слуг, щоб вони привели дівиць до нього.

Сотворивши молитву і вклонившись Господу Богу, всі четверо – мати і дочки, взявшись за руки, ніби сплетений вінок, пішли до царя і, часто поглядаючи на небо, з сердечним зітханням і таємною молитвою доручили себе допомозі Того, Хто звелів не боятися «тих, що вбивають тіло, а душі не можуть убити» (Мф. 10,28).

Їх ввели до палацу і вони постали перед царем, який гордовито сидів на троні. Бачачи їхні шляхетні, світлі й безстрашні обличчя, цар почав запитувати, якого вони роду, як їх звати, яка їхня віра. Будучи премудрою, мати відповідала так розважливо, що всі присутні, дивувалися її розумові. Згадавши коротко про своє походження та ім’я, Софія почала говорити про Христа, Якого походження пояснити ніхто не може, але Імені Якого мають поклонятися всі роди. Вона відкрито проповідувала свою віру в Ісуса Христа, Сина Божого і, назвавши себе Його рабою, прославила Його Ім’я.

Тоді цар, побачивши перед собою таку мудру жінку, але не бажаючи вступати з нею у тривалу бесіду й судити її, відклав цю справу. Він послав Софію разом з дочками до однієї знатної жінки на ім’я Палладія, доручивши їй наглядати за ними, а через три дні привести їх до нього на суд.

Живучи в домі Палладії і маючи у своєму розпорядженні чимало часу для навчання дочок, Софія утверджувала їх у вірі день і ніч, повчаючи Богонатхненними словами.

Підбадьорюючи одна одну, вони обіцяли матері здійснити всі її душекорисні поради з допомогою Христа насправді.

Коли настав третій день, їх привели до беззаконного царя на суд. Думаючи, що вони легко можуть послухатися його спокусливих слів, цар почав так говорити до них:

– Діти! Бачачи вашу красу і жаліючи вас, я раджу вам, як батько: вклоніться богам, володарям світу; і якщо ви послухаєте мене і виконаєте те, що вам наказано, то я назву вас своїми дітьми.

Але діви святі одноголосно та однодушно відповіли йому:

– Отець наш – Бог, на небесах сущий. Він промишляє про нас і наше життя й милує наші душі; ми хочемо, щоб Він нас любив і щоб ми називалися Його істинними дітьми.

Почувши від них таку відповідь, цар запитав матір Софію, як звуть її дочок і скільки їм років.

Свята Софія відповіла:

– Ім’я першої моєї дочки Віра, їй дванадцять років, друга – Надія має десять років, а третя – Любов, якій всього дев’ять років.

Він почав знову примушувати кожну з них до нечестя їхнього і спочатку звернувся до старшої сестри Віри:

– Принеси жертву великій богині Артеміді.

Але Віра відмовилася. Тоді цар наказав роздягти й бити її. Всі, хто бачив муки Віри, дивувалися з її терпіння. І похитуючи головами, таємно докоряли цареві за його безумство і жорстокість, говорячи:

– Чим ця красива дівиця согрішила, за що так страждає?

Після цього було принесено залізну решітку і поставлено на сильний вогонь. Коли вона розпеклася як гаряче вугілля і від неї летіли іскри, поклали на неї святу діву Віру. Дві години лежала вона на цій решітці і зовсім не обпеклася, що у всіх викликало подив. Потім її було поміщено в казан з кип’ячою смолою і олією, що стояв на вогні, але і там залишалася вона неушкоджена й, сидячи в ньому, немов у прохолодній воді, славила Бога. Мучитель, не знаючи, що ще зробити з нею, чим би він міг її відвернути від віри Христової, присудив її до страти мечем. Вона поцілувала матір, потім обняла сестер і пішла на страту. Мати ж ніскільки не журилася за донькою своєю, бо любов до Бога перемогла в ній сердечний смуток і материнський жаль за дітей. Вона тим тільки засмучувалися і про те турбувалася, щоб якась з її дочок не злякалася мук і не відступила від Господа свого.

Тоді нечестивий цар поставив перед собою другу сестру – Надію і сказав їй:

– Миле дитя, прийми мою пораду: я кажу це, люблячи тебе так само, як батько, – вклонись Артеміді, щоб не загинути тобі, як загинула твоя старша сестра.

Свята Надія відповіла:

– Царю! Хіба я не сестра тій, яку ти умертвив? Хіба я не від однієї з нею матері народилася?

Почувши таку відповідь, цар передав її на муки. Роздягнувши її, як і Віру, слуги царські довго били її без жалю, доки не втомилися. Але вона мовчала, мовби не відчувала ніякого болю, і тільки дивилася на матір свою, блаженну Софію, яка стояла тут, мужньо дивлячись на страждання своєї дочки, і молячи Бога, щоб Він дарував їй міцне терпіння.

За повелінням беззаконного царя свята Надія була кинута у вогонь і, лишившись неушкодженою подібно до трьох отроків, славила Бога. Після цього вона була підвішена, і її стругали залізними кігтями: тіло її падало шматками, кров лилася потоками, але рани духмяніли чудовими пахощами, а на обличчі її світлому і сяючому благодаттю Святого Духа, була посмішка. Свята Надія соромила мучителя в тому, що він не в змозі подолати терпіння такої малолітньої отроковиці. Вона казала, що страждання за Христа приємні для неї. Його ж, мучителя, чекає мука в геєні вогненній разом з бісами, яких він вважає за богів. Такі слова ще більше роздратували мучителя і він наказав наповнити казан смолою й олією, розпалити під ним вогнище і кинути до нього святу. Але коли хотіли кинути туди святу, казан, як віск розтопився, а смола й олія розлилися, обпікши всіх оточуючих. Так чудодійна Сила Божа не залишила святу Надію.

Осміяний малою отроковицею, мучитель відчував великий сором. Не бажаючи більше зносити таку ганьбу, він засудив святу, нарешті, на страту мечем. Вона підійшла до бездиханного тіла своєї сестри Віри, і, з любов’ю обнявши його, з притаманним людям жалем, хотіла плакати, але, з любов’ю до Христа змінила сльози на радість. Після цього схилила голову і була страчена мечем.

Мучитель прикликав третю отроковицю Любов і намагався ласками прихилити її, як і перших двох сестер, до того, щоб вона відступила від Розп’ятого і поклонилася Артеміді. Але даремними були намагання спокусника. Мучитель, побачивши, що нічого не можна зробити ласкою, вирішив передати на страждання й Любов, думаючи різними муками відвернути її від любові до Христа. Мучитель наказав, розтягнувши її по колесу, бити палицею. А розтягнута вона була так, що частини тіла її відділялись від суглобів, і вона, бита жорстоко палицею, вкрилася, неначе багряницею, кров’ю, якою наповнювалася й земля, немов від дощу. Потім було розпалено піч. Свята сама поспішила ввійти до неї, і, лишившись неушкодженою, ходила в середині її, немов у прохолодному місці, співаючи та благословляючи Бога, і раділа. Водночас із печі вилетіло полум’я на невірних, які стояли навколо печі, і деяких спалило на попіл, а інших обпалило і, досягши царя, обпалило й його так, що він утік далеко. Тоді мучителі, за наказом царя, прокрутили тіло її залізними буравами, але Бог підкріпляв святу Своєю допомогою і в цих муках так, що і від них вона не померла. Хворий від опіку мучитель звелів, нарешті, стратити святу мечем.

Мати її, свята Софія, безупинно молилася Богові за молодшу дочку, щоб Він дарував їй терпіння до кінця. Свята Любов була страчена мечем. Мати, прийнявши її тіло, поклала його разом з тілами святих Віри та Надії у коштовну домовину й, прикрасивши як належить, поставила її на погребальну колісницю, вивезла за місто і з честю поховала дочок на високому пагорбі, плачучи від радості. Перебуваючи на могилі три дні, вона ревно молилася й сама спочила у Господі. Віруючі поховали її разом з дочками. Таким чином, вона не була позбавлена участі з ними у Царстві Небесному та мученицького вінчання, бо якщо не тілом, то серцем своїм і вона страждала за Христа. Так і премудра Софія життя своє закінчила премудро, принісши в дар Святій Трійці трьох доброчесних дочок: Віру, Надію і Любов.

Свята і праведна Софія! Насолоджуючись нині баченням пресвітлого Господнього Лиця разом зі святими твоїми дочками, дай і нам премудрість, щоб ми зберігши чесноти віри, надії та любові, сподобилися постати перед Святою, Несотворенною і Животворящею Трійцею і славити Її до віку.