Війна і ми

Вчора їздили до мами нашого солдата, з Канівщини, якого взяли в полон під Іловайськом. З десяти чоловік екіпажу бойової машини вижив він один, усі інші загинули. «Спасся, бо на Спаса народився»,  - сказав мені його брат. Хлопчині тільки виповнилось двадцять років. Тяжко поранений, має контузію. Осколки з голови витягували через око – тому втратив око. Операцію робили у госпіталі сепаратистів. Та сторона врятувала йому життя. Зараз небайдужі люди нашого міста намагаються повернути його додому, ведуть перемовини. Спробуйте на мить уявити, що відчуває його мама. Чи варта та війна її сліз? Я думаю, що зараз кожен, хто вірить у бога, може помолитись за його порятунок. А хто ні – подумки вболівати за його визволення і одужання. Кажуть – це допомагає.

Також вчора всю ніч їздили розвозили нашим хлопцям у військові частини Житомира, Новограда-Волинського і Бердичева бронежилети, розгрузки, камуфляжні форми, каремати, продуктові набори. Купити бронежилети змогли завдяки «Нашій рябі» - і тут не можна їх не згадати, бо без цього підприємства канівчани, яких вже днями перекинуть на схід, йшли б на ворога абсолютно беззахисними. Возили вночі, тому що ранком хлопці на полігоні, куди сторонніх не пускають, а лишати речі для них на КПП небезпечно, не все може дійти до адресата – такі реалії нашого часу. Головне, що хлопці спокійні і впевнені в собі, усім землякам передають привіт.

Десь під Житомиром зупинились на заправці, аби купити кави. «А ви їдете у війському частину, щось везете хлопцям?» - почувши розмову і дивлячись на камуфляжну форму працівників військкомату, запитав чоловік, який заправляв свою машину поруч.

- Так, - відповіли.

- Я теж хочу допомогти, давайте я вам грошей дам!

- Купіть краще цигарок для хлопців, - відповіли.

Чоловік, який назвав себе Ігорем із Запоріжжя, купив з десяток пачок Marlboro і віддав водієві. Водій поклав ті цигарки поряд з ще трьома блоками, купленими канівчанкою Юлею і її мамою, - занесли перед самим відправленням машини у бік Житомира до військкомату. Потім роздали хлопцям. Водій, до речі, - теж військовий у минулому. А зараз він - батько хлопця, який захищає кордони Батьківщини. У військові частини повіз бронежилети і каремати на власному транспорті, безплатно. Не хотів, щоб я писала його прізвище – він це робить не для преси.

«Навіщо ви мені привезли скільки продуктів? Нас нормально годують, віддайте тим, кому потрібніше, - переглянувши сухпайок, заявив канівчанин Олександр Симперович з Бердичівської в\ч. – може там Пождеми у Львові голодні, - то їм передайте.»

Дорогою говорили про одного нашого хлопця, який зараз серед тих військових, які тримають оборону Донецького аеропорту – як він там?

У Каневі у військкоматі з самого ранку чекала мама Ігоря Маринича з Пекарів. Хлопця поранено у Краснопартизанську, зараз лежить у Харківському госпіталі. Діагноз: мінно-вибухова травма, забій мозку, лівобічна пірамідна недостатність та агніопатія сітківок обох очей. Говорячи простою мовою – хлопець має серйозну травму очей і сильну контузію. Госпіталь переповнений, мама прийшла просити допомогти вивезти її сина в інший госпіталь – у Київ. Відразу декілька людей зголосились поїхати за Ігорем на власному транспорті, треба лише вирішити бюрократичні моменти – виявляється, що перевести раненого з одного госпіталю в інший дуже непросто, потрібні звернення начмедів і так далі – паперова тяганина.

До речі, уже двом канівчанам куплені на зібрані усіма нами кошти бронежилети врятували життя – зупинили ворожі кулі. Кожен, хто допоміг армії, - врятував чиєсь життя.

Загалом, це дуже болісна тема – забезпечення засобами пасивного захисту, одягом та взуттям. Як завжди – не вистачає грошей. Зараз потрібен зимовий одяг, термобілизна – усе це коштує немало. А мобілізують нових і нових людей, часом ледве встигаємо зібрати гроші на бронежилети для них. Сьогодні сиділи думали – можемо дозволити собі купити хлопцям розгрузки, чи почекаємо? Вирішили почекати. Якби не кілька небайдужих підприємств міста, якби не люди, які приносять гроші, ось як сьогодні триста гривень учні першої школи – зібрані замість букетів вчителям – не було б цих бронежилетів і взагалі нічого б не було.

Вчора на засіданні міського координаційного комітету по допомозі ЗСУ військкомат просив когось з підприємців купити для них картридж – бо держава не виділяє коштів навіть на канцтовари. Зараз є волонтери, які вдягають армію, люди, які цю благородну справу фінансують, але мають бути і ті, хто запитають у влади, де гроші, зібрані військовим податком, смс-ками і так далі. І зрозуміти, що обкрадає наших рідних на сході та влада, яку ми вибрали, яку не зупинили вчасно. Відповідальність тут колективна і висновки має зробити кожен.

Що може робити військовий комісаріат на сьогодні – це тримати безперервний зв'язок з нашими хлопцями, запитувати про їх потреби в одязі, взутті, захисті, продуктах та ліках і у співпраці з волонтерами та громадою ті потреби задовольняти. Тому, що якщо ви хочете щось зробити, чимось допомогти, - це насправді дуже легко, просто купіть блок цигарок. Банку тушонки. Або кілька пар теплих шкарпеток. Чи фліску. Чи теплі рукавички. Сорочку. Ліки від застуди. Занесіть у військкомат, склад на другому поверсі, - завжди відчинені двері напроти східців. І будьте впевнені – те, що ви купили, - дійде до хлопців.

Ми всі зараз такі зранені цією війною, тривожним очікуванням завтрашнього дня, страшними смертями, фотографіями жертв конфлікту. Усі, навіть ті, хто з усіх сил відгороджуються від реалій і чіпляються за ілюзію благополучного мирного життя. Як з цим жити? У православних християн є молитва, яка називається «Про примноження любові». Давайте спробуємо бути відповіддю бога, долі, космосу чи самого себе для інших – на цю молитву. Для рідних і близьких. Для тих, хто далеко і хто поряд. І для зовсім чужих людей.

*фото з Котовська, солдат дзвонить додому