В козацькому тілі - козацький дух!

3 травня в Каневі відбувся Перший Всеукраїнський відкритий турнір з вільної боротьби серед юнаків «Кубок Козацтва». Хоча зауважу: серед учасників було кілька дівчат, але мабуть у тому й полягала відкритість цього спортивного заходу.

Справжній козацький дух панував на змаганнях! Всього було 9 команд: спортсмени з Черкаської області (зі Сміли, Українки, Тального, Трипілля, Богуслава),  Київської області та міста Києва, а також гості з Донецької області. Всього – 74 учасника! В основному участь в змаганнях брали діти віком від 8 до 12 років, хоча було й декілька юніорів (14-15 років) та змагались навіть найменші борці – віком 6-7 років, які роблять лише перші кроки на татамі.

Організатором та благодійником цього турніру виступила громадська організація «Канівсько-Трахтемирівська Козацька Січ». Вона досить молода, але вже зарекомендувала себе добрими справами на Черкащині. Я поцікавився у отамана Січи, Олександра Маштепи, як взагалі виникла ідея створення такої козацької спільноти і чому черкаські козаки взяли на себе проведення саме цього заходу.

- Пане Олександр, як виникла ідея започаткувати Канівсько-Трахтемирівську Козацьку Січ і для чого вона створена взагалі?

-  Мабуть не ідея виникла, але все почалось, як народний рух. Ми збирались і розмірковували з однодумцями, друзями, бувшим спортсменами, місцевими бізнесменами, з духовним отцями – ми постійно спілкуємось саме в такому колі, як земляки. Ми розуміли, що в нашому краю стає небезпечно жити людям, потрібно їх захистити. Ми бачимо, що люди намагаються виживати, їм потрібна допомога і моральна, і матеріальна, і порадою, і добрим ділом. Молодь не зайнята, потрібно розвивати спорт, потрібно у патріотичному дусі виховувати молодь. Ось тому ми і вирішили створити таку організацію, таку спільноту, яка буде займатись тим, чим раніше і займались козаки – боронити та допомагати українцям. І минулого року, символічно, саме на Покрову, наше починання благословив у добру путь отець Георгій Поштовий. Ну а те, що ми підтримали та започаткували «Кубок Козацтва» - то лише перші кроки, ми й інші види спорту підтримуємо та розвиваємо.

- Духовна складова у вашій діяльності відіграє не останню роль, я правильно розумію?

- Так, звичайно. А де ви бачили козаків без молитви та Божої підтримки? Я сам – глибоко віруюча людина, і я знаю, як Господь допомагає усім, хто істинно вірує та намагається жити за Божими заповідями. Головне, щоб у здоровому тілі був здоровий дух, і ми це розуміємо буквально. Якщо молодь буде гартувати не тільки тіло, але й свою волю, свій характер, плекатиме свою душу, як виноградну лозу, в єдності духовній з православною вірою, а ми ж усі православні християни, – то нашу землю нікому не роз’єднати і не захопити. Ми переможемо будь-кого, бо у нас є віра і ми на свої землі, яку ми любимо.

- Як взагалі живе ваша організація, чим займається?

- У нас є свій прапор, свій герб козацький з Георгієм Победоносцем, є свій Устав. Є також і своє Молитовне Правило: кожен козак у нас друг за друга молиться і просить у Бога свій уділ. Це щоб у кожного в житті добре велось його господарство, був дах над головою, щоб була і робота, і щоб сім’ю свою зміг кожен прогодувати. Тобто у нас не так, як у більшості шароварних українських козаків – аби лампаси начепити та погонами/нагородами вихвалятись на парадах. Ми велика і дружна сім’я, яка живе дружно і допомагає реальними справами усім, хто того потребує.

Саме так і змагання відбувались, в сімейному колі, – «Кубок Козацтва» був справді дуже родинним. Зала Канівського Будинку Культури була заповнена вщент батьками, тренерами та дітьми, глядачі гаряче аплодували та підтримували учасників та учасниць, емоції вирували понад край. Була і радість перемог, і сльоза поразок – а як інакше, адже це діти, вони такі чисті та правдиві в своїх емоціях. Але для усіх це було свято – свято спорту, надії та віри у краще життя. І звісно – зустріч однодумців, нові знайомства, новий досвід та дружба.

Змагання відбувалось у два етапа: до обіду перше коло та після Урочистого відкриття – друге коло змагань, яке визначало фіналістів. Після зважування спортсмени поділились по віковим категоріям та вазі, почались перші поєдинки. Все було як у дорослих. Ніяких поблажок, ніяких пільг. Боротьба була сурова та безкомпромісна, адже виборювався кожен бал – до своєї власної перемоги йшов кожен маленький спортсмен. А як горіли очі, які серйозні були обличчя! Це просто треба було бачити!

Звісно, що у перервах була і розважальна програма для дітей, і виступи дитячих танцювальних колективів, і урочиста фінальна частина,а нагородження переможців. Все, як прийнято на подібних імпрезах. Свято вдалось на дуже високому рівні! Я поспілкувався з адміністратором змагань, людиною, яка взяла на себе більшість організаторських обов’язків – з Євгенієм Колотом, майстром спорту по боксу. Який, до речі, одночасно також є козаком Канівсько-Трахтемирівської Козацької Січи.

– Пане Євген, чи важко було організувати таке змагання?

- І важко, і легко. З технічної точки зору не просто – багато питань, які треба вирішити оперативно та вчасно, але коли поруч друзі, козаки-побратими, то все вирішується так, як треба! Ми православне козацтво, головне завдання якого – виховання фізично загартованої молоді у дусі патріотизму, тому ми підтримуємо молодіжний спорт. Головне для нас, це закласти духовний фундамент, такий, який був у козаків, наших пращурів. Чому саме зараз Кубок по вільній боротьбі? Та ми взагалі ми підтримуємо будь-який вид спорту. Ну от візьмемо наших канівських спортсменів. У нас дітки тренуються безкоштовно, але провести турнір, виявити найкращих – у них нема такої можливості. Тому ми й взялись за цю справу.

- Тобто, ви вирішили, що тренування то одне, але треба ж і себе показати?

- Так вони вже, ці маленькі спортсмени, показували те, що вміють на обласних турнірах. А цього разу ми їм даємо можливість проявити себе на всеукраїнському змаганні – позмагатись з однолітками з сусідніх областей.

-  На «Кубок Козацтва» приїхали справді люди з різних областей, і це ж не просто, враховуючи дуже тривожну нині ситуацію в країні.

- Так, це всеукраїнський Кубок, і ми маємо гостей з різних регіонів України. Більше того, ми плануємо в наступному році провести подібний Кубок, але вже в міжнародному форматі: ми запросимо спортсменів з-за кордону – з Білорусії, Росії, Польщі та інших країн.

- А ще хтось вас підтримав?

- Так, ми хочемо подякувати керівництву міста Канева, за те що виділили нам для проведення змагань місцевий  Будинок Культури – «Кінотеатр Канів». Також нас підтримала дружня нам організація – спортивний клуб «Січ». Нас також  підтримує і православне духовенство, приїздив та вітав учасників змагання протоієрей Георгій Поштовий, настоятель Свято-Успенського Георгієвського собору. Це один з найстаріших храмів не тільки в Україні, але й на всій Русі – його збудовано ще у ХІІ ст.

- Ще одне питання, Євгене: що взагалі для спортсмена означає нагорода?

- Я вам скажу чесно, що найвища нагорода для спортсмена – отримати досвід та можливість потім передати свої вміння молодому поколінню, навчити їх своєї майстерності, щоб вони могли досягати найвищих висот. Хоча звісно, що для цих дітей завоювати Кубок чи отримати медаль – це і  зараз велике досягнення, вони з завзяттям борються за перемогу, за кожен бал.

На свято спорту прийшли не тільки ті, хто займається вільною боротьбою. Тут були й представники інших видів спорту. Нам вдалось поспілкуватись з головним тренером  збірної України по греко-римській боротьбі Заслуженим тренером України – з Лозовим Віктором Вікторовичем.

- Віктор Вікторович, розкажіть про себе, як давно ви займаєтесь спортом?

- Вже тридцять років, закінчив у Києві Інститут фізичної культури, спочатку працював в Київській області – 15 років у Миронівці, і вже 16-й рік працюю в Донецьку – в Училищі Олімпійського резерву. Сюди на змагання мене запросили друзі – як почесного гостя, адже добре усіх знаю, і мене всі знають. 

- Як вам подобалась організація цього заходу, чи побачили ви талановитих молодих спортсменів?

- Що таке талант – це вміння добре трудитись, працювати над собою. І тут є такі молоді спортсмени. Сама організація змагання на високому рівні. Ми рік тому казали, що живемо у не простий час, а що вже тепер говорити. Провести таке змагання зараз, коли навіть пересуватись по країні небезпечно – це досягнення.

- Тобто навіть те, що воно відбулось – вже чудово.

- Так, всі ж хто тут є – тренера, спонсори, організатори – вони ж на власному ентузіазмі роблять це. Тут ніхто ні на чому не заробляє, навпаки, все інвестується в молодь. В наше майбутнє. Окремо хочу подякувати хлопцям козакам, які забезпечили проведення «Кубку Козацтва». Вони справжні патріоти, все роблять для своєї землі, для своїх людей. Я ось недавно був у Росії, возив туди збірну – то я приємно дивувався скільки там робиться для патріотичного виховання молоді. Там всі спортивні змагання проходять під девізом «Росія! Росія! Росія!», а у нас виявляється навіть армії нема такої, як слід мати. Тому тут важливі речі відбуваються сьогодні, в Каневі. Ми самі повинні про це піклуватись, якщо держава не вміє або не хоче цим займатись. Хоча – повинна.

- Тобто нам самим треба займатись і духовним, і фізичним, і інтелектуальним розвитком молоді.

- Так. Згадайте, раніше було все: зі школи виховували дітей, було і фізичне, і патріотичне виховання. А зараз ця сфера запущена, нікому нема до цього діла. Тому – я дякую організаторам і бажаю лише нарощувати формат і темпи.

…………….…………

Поговорив я і з головним суддею Першого Всеукраїнського відкритого турніру з вільної боротьби серед юнаків «Кубок Козацтва» – з Абрахамяном Норіком Папановичем. Він заслужений тренер Вірменії, який ось уже більше п’яти років тренує дітей в Каневі. Причому робить це абсолютно безкоштовно, на волонтерських засадах.. Я живо зацікавився цим питанням та взяв невеличке інтерв’ю у цієї достойної людини.

- Норік Папанович, скільки часу ви взагалі займаєтесь тренерською роботою?

- Взагалі 27 років я на тренерській роботі, з них 5 років – в Каневі.

- Щойно ви приїхали до України – відразу вирішили зайнятись улюбленою справою?

- Так, я відразу прийшов до місцевої адміністрації, показав свої документи, підтвердив, що у мене є великий досвід тренерської роботи по вільній боротьбі. Я сказав, що хочу займатись тренерською роботою з дітьми тут, в Черкаській області. Але мене не почули, нічим офіційно допомогти не змогли, тому я зайнявся цим на волонтерських засадах. Я знайшов місцевих спортсменів, які вже до цього тут займались боротьбою, вони допомогли мені знайти зал, знайшлись і спонсори, я підшукав молодь – і ось уже 5 років безкоштовно виховую молодих спортсменів в Каневі. Набираю дітей в місцевих школах, веду заняття, їздимо на змагання.

- Скільки за цей час ви вже виховали спортсменів?

-  У мене зараз по списку майже 120 дітей, які пройшли через наш клуб. Конкретно зараз набрано і проходять спортивне виховання три групи, у яких 54 молодих спортсмена.

- А яких результатів ви досягли за цей час?

- У нас в клубі 5 спортсменів стали чемпіонами області, наші вихованці неодноразово займали 2 та 3 місце на міжнародних турнірах. Ми брали участь і завойовували дві медалі за друге місце на турнірі «Олімпійська надія», у якому взяли участь понад 220 спортсменів із України, Республіки Молдова, Словацької Республіки та Російської Федерації. Але ми ще дуже молодий клуб. Справжні досягнення підуть після 10-12 років роботи, бо такий розрахунок і така спортивна спеціалізація, виховна методологія.

- Я бачу у вас і дівчата займаються?

- Так, у нас є три дівчинки, які постійно займаються вільною боротьбою в секціях. Одна з них бере участь в сьогоднішніх змаганнях. Дівчата взагалі дуже люблять займатись цим видом спорту, у них є дуже хороші перспективи. В Україні є і олімпійська чемпіонка з вільної боротьби – Ірина Мерлені! А в нас, наприклад в Каневі, тільки футбол розвивається. І нікому більше нічого непотрібно… А треба розвивати всі види спорту.

- А з ким легше займатись: з дівчатами чи хлопцями?

- Мені нема різниці. Вони коли вишукуються в залі – я їх всіх відразу відчуваю та розумію, а вони мене, Слава Богу.

- Взагалі – які є побажання на майбутнє? Зрозуміло, що матеріально зараз важко всім, живемо в кризовий період. Але може є якісь потреби іншого характеру?

- Чесно кажучи, мені би життя спростила легалізація, щоб я міг отримати українське громадянство. Треба, щоб наш клуб існував офіційно, щоб спортсмени могли отримувати стипендію, як чемпіони області, щоб могли потрапити в збірну України, щоб мали можливість брати участь у різних офіційних заходах…

- А чому вам не хочуть давати українське громадянство? Чому відмовляють?

- Я не знаю в чому причина. В які двері я не постукаю – все потім, і потім, іншим разом… у мене всі документи є, хоч би сказали – принеси нам той чи інший документ, чогось не вистачає. Але ж ні – просто затягують цей процес.

Не хочеться закінчувати цей репортаж на сумній ноті. Нонсенс, якщо людина віддає своє життя, час, досвід та вміння для виховання українських дітей – і не може отримати українське громадянство. І особливо у той час, коли Україна переживає такий величний злет патріотизму, коли ми усі об’єднуємось заради єдиної України – не важливо, якої хто національності.
Доречi, канівські борці на цьому турнірі виграли 6 кубків, та саме канівчанин Затонський Володимир отримай щей приз за найкращу техніку,саме це і є результ праці Норіка Папановича.

Я щиро сподіваюсь, що цей журналістський матеріал потрапить на очі тим чиновникам в Каневі та Черкасах, які приймають відповідні рішення. Панове бюрократи, будьте ж  людьми та патріотами! Зробіть те, що повинні були зробити давно. Я особисто поручусь за Норіка Папановича, який дає канівчанам те, чого поки не дає нам держава – віри у краще життя, у краще майбутнє українців – сильних та здорових і тілом, і душею.

Ігор ТИХОЛАЗ

Джерело: korrespondent.net