Музей Кобзаря довели до руйнації або чому найближчими роками інвестиції в Канів можна і не чікати.
Головний музей країни уже 6 роки не приймає відвідувачів.
У кожної нації є святі для неї імена. Для українського народу це, безумовно, Тарас Шевченко. Мені не раз доводилося бачити у хатах вишивані портрети поета, які висіли поруч із образами. Люди моляться, звертаючись до свого захисника, до свого Шевченка. За останні двісті років Шевченка змушували мовчати, відправляли на заслання, знищували його книжки і цензурували його твори, випалювали пам'ять про нього у душі народній. Але все то було марно: у часи, коли Шевченка не те що не вивчали в школі, а взагалі тримали під забороною, неграмотні селянські жінки цитували «Кобзар», знаючи його напам’ять від першого до останнього слова. Такої народної пошани не здобувала жодна людина в нашій історії.
Тарас Шевченко був не тільки генієм у масштабах своєї батьківщини. Він піднявся на вершини світової суспільної думки, а його творчість стала явищем у світовій культурі. «Він був сином мужика — і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури», - писав про Кобзаря Іван Франко. Нинішня влада не раз присягала у любові до легендарного сина Черкащини. Президент, прем’єр, «національно свідомі» народні депутати, помаранчева еліта неодноразово відвідували Чернечу гору, перед телекамерами лунали палкі виступи на захист спадщини Т. Шевченка.
Здавалося б, усе, що було недодане пам’яті поета, за останні п’ять років «справжньої проукраїнської влади» буде компенсоване з головою. Тим паче, що швидко наближаються дві символічні дати: 150 річчя від дня перепоховання поета на Чернечій горі у Каневі (2011 рік) та 200-річчя з дати народження Тараса Григоровича Шевченка (2014 рік).
Нещодавно мені довелося знов побувати на Чернечій горі. Був щиро вражений: виявляється, те, що не вдалося царям і радянським генсекам, виявилося під силу нинішній владі. Проголошуючи красиві гасла на шевченківських святах, ура-патріоти водночас з успіхом руйнують пам'ять про поета і знищують традиції його вшанування. Уже понад 6 років не працює літературно-меморіальний музей Т.Шевченка, споруджений архітекторами В. Кричевським та П. Костирком.
Це взагалі нонсенс – шість років закритий головний музей країни – музей найбільшого ідеолога незалежної Української держави. Скільки людей з різних країн світу оминули Канів тільки тому, що не дочекалися закінчення реконструкції музею! Нині кількість відвідувачів Тарасової гори – близько ста тисяч на рік. А якби меморіал працював на повну потужність, поклонитися Тарасу приїхало б у десятки разів більше людей.
Перебуваючи на Черкащині, мимоволі ловиш себе на думці, що радянська влада дбала про пам'ять Шевченка ретельніше, ніж нинішня «патріотична».
Музей Шевченка був побудований у 1932-1939 роках, у часи голоду і зубожіння. Сам архітектор Василь Кричевський продавав на базарі свій одяг, щоб прогодуватися, поки йому затримували зарплату. Через брак коштів тоді деякі елементи будівлі зробили дешевшими: замість залізобетонних перекриттів – дерев’яні, скасували також окремі елементи декору, які потребували високої майстерності і дорогих матеріалів.
До 200-річчя від дня народження Кобзаря було вирішено провести реконструкцію музею згідно з відновленим проектом Василя Кричевського, але використати уже ті міцні матеріали, які передбачалися з самого початку. Розпочали реконструкцію у 2003 році, визначивши витрати на рівні 11,2 мільйонів гривень. Завершити всі роботи планували до травня 2006 року.
Минуло шість років, і стало зрозуміло, що музей перетворився на довгобуд, який коштує все дорожче і дорожче. У 2009 році загальний бюджет проекту становить майже в 9 разів вищу суму: 96,4 мільйони гривень. Із них на 1 січня 2009 року за рахунок коштів державного бюджету виконано робіт на загальну суму у 54, 5 мільйона гривень. Наскільки в цьому винна інфляція, а наскільки – бажання «роздути бюджет», то вже інше питання.
Тепер уже те, що було відбудовано у попередні роки, поступово руйнується. А влада тим часом взялася за нові іграшки: побудова з нуля «Мистецького арсеналу», відновлення Батурина. Результат, до речі, той самий – проекти дорожчають з кожним роком, кінця будівництву не видно, високі ідеї перетворюються на фарс.
Історія музею Шевченка є дуже символічною. Рятувати потрібно не тільки музей – рятувати потрібно всю країну. Вона так само руйнується, бо нею керують невправні будівничі. Вони прикривають свою безпорадність лицемірними виступами. Нещодавно Віктор Ющенко заявив, що його діяльністю на посаді президента «раділи б Іван Мазепа, Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський, Августин Волошин».
Не буду розписуватися за всіх історичних діячів, але зверну увагу, що Тарас Шевченко присвятив не одну поему викриванню лицемірства і пустослів’я тих владних мужів, у яких слова протирічили вчинкам. Тарас Шевченко народився у час, коли український народ жив під гнітом кріпацтва, було знищено Гетьманщину, зруйновано Запорізьку Січ, а Україна повністю перейшла під контроль російських царів. Було ліквідовано рештки самостійності України, її мова та культура винищувалися.
І саме тоді, коли українці стали забувати свою свободу і відчували безнадійність та розпач, Тарас Шевченко нагадав їм, яким гордим народом вони є насправді. Своїм словом він пробудив Україну від летаргічного сну. Нація почала прозрівати. Навіть після смерті Кобзаря він не переставав впливати на формування свідомості свого народу, і зрештою, сприяв становленню і здобуттю української незалежності.
І якою виявилася вдячність наших нинішніх правителів, які ніколи б не прийшли до влади, якби не була втілена мрія Кобзаря про незалежність? За 18 років незалежності день народження Тараса Шевченка так і не був проголошений державним святом, як це відбулося під час короткого періоду існування Української Народної Республіки в 1918 році.
Ганьба, але національну шевченківську святиню не включено навіть до переліку об’єктів, призначених для відвідання іноземними гостями Євро-2012. Хоча у радянські часи під час проведення Олімпіади-1980 у Москві музей Т. Шевченка на Тарасовій горі був визначений найпершим об’єктом для відвідання в Україні учасниками олімпіади 1980 р..
Потрібно підкреслити, що винуваті у приниженні національної святині не тільки «найбільш український президент», але й «національно свідомі» - Уряд (і насамперед - Міністерство культури), Комітет Верховної Ради з питань культури, помаранчева парламентська більшість, ура-патріоти, імена яких знає вся країна завдяки їх крикливим, порожнім, не підкріпленим конкретними справами патріотичним закликам і гаслам, які щоденно лунають з трибуни Верховної Ради.
Тому від імені Федерації профспілок України, від імені 9 мільйонів членів профспілок-громадян України звертаюся з вимогою негайного порятунку музею та заповідника, завершення будівництва і гідного вшанування пам’яті Кобзаря. Інакше нинішня влада увійде в історію як найбільш цинічна команда по відношенню до народних святинь.
Василь Хара, Народний депутат України, Голова Федерації профспілок України
"Голос України", 18 грудня 2009 року. |
0
2
