Кремлівський маразм

Навіть у страшному сні не приснилося б кілька десятків років тому те, що відбувається зараз на пострадянському просторі...

Зараз у пам’яті спливають роки служби в лавах Радянської Армії. У травні 1974 року нас, молодих новобранців, звезли на “перевалочний” пункт під Луцьком. Ми тоді ще не знали, який рід військ випаде на долю кожного з нас. За добу все вирішилось: одні новобранці потрапили в танкові частини, інші — на флот, мене армійська доля закинула в авіацію. Півроку “учебки”— і направлення в військову частину дальньої авіації. В “учебці” — в школі молодших авіаспеціалістів — у нашому взводі були, якщо не зраджує пам’ять, представники дев’яти національностей: українці, росіяни, один литовець, казахи, грузини, дагестанці... Ми здружились буквально за тиждень — стали однією сім’єю. Один випадок з того часу надовго врізався в пам’ять. Буквально через місяць після початку військової служби один з наших товаришів по службі — литовець — отримав листа від коханої дівчини — та його “порадувала”, що виходить заміж. Молодий солдат від такої звістки намагався... накласти на себе руки — не допомогли ні наші вмовляння, що світ не зійшовся клином на цій дівчині, ні наведення подібних випадків зі щасливим кінцем із життя друзів... Нам, молодим солдатам, довелося встановити за ним цілодобове негласне спостереження аби не наробив дурниць.

Як не дивно, але цей випадок ще більше нас об’єднав.

А через півроку почалось розформування нашого підрозділу — роз’їхались по військових частинах. Хтось потрапив на Далекий Схід, хтось — до НДР, хтось у Монголію... Розлетілись армійські побратими хто куди. Саме ПОБРАТИМИ...

Якби хтось мені сказав тоді, що пройде час і якийсь шизофренік, сидячи в Кремлі, своїми діями спровокує зародження тероризму на пострадянському просторі, що терористи висаджуватимуть у повітря громадський транспорт з мирним населенням; що цей шизофренік пошле озброєних синів і внуків моїх армійських побратимів проти моїх дітей і внуків... Навіть не уявляю, як би я тоді, в 70-ті, відреагував на такі заяви і чим би вони закінчились для “пророка”...

Але, на превеликий жаль, таких шизофреніків ще носить наша земля. Судіть самі. До складу Ради Федерації Росії, яка дала “добро” на введення збройних сил Росії на територію України, проголосувавши за це одностайно, входять вихідці з України: Валентина Матвієнко, голова Ради Федерації, народилася в Шепетівці Хмельницької області, Юрій Бірюков — зі Львова, Анатолій Бондарук та Олег Ткач — обидва з Козятина Вінницької області, Володимир Кулаков — з Білої Церкви на Київщині, Микола Рижков — з Донецької області, Дмитро Саблін — зі Жданова (нині Маріуполь), Микола Максюта — з українського села Захарівка... Ці люди, надивившись путінських телеканалів  про “звірства українців по відношенню до росіян в Україні”, одностайно вирішили послати російські війська проти своїх колишніх сусідів, друзів, однокласників...

Як це можна назвати крім маразму чи шизофренії?

Путін? Що з нього візьмеш, якщо природа обділила людину розумом  і наділила манією всемогутності — Бог йому суддя.

Повертаючись до історії “нещасного кохання” литовця, яка ще більше згуртувала нас, солдатів різних національностей, напрошуються певні висновки. Як би це зараз не звучало, можливо, цинічно, але я переконаний, що оголошенням війни Україні кремлівські шизофреніки зробили українцям велику послугу — вони згуртували український народ в одне ціле, в один неподільний “на Захід і Схід” народ, згуртували український парламент. Кремлівські шизофреніки зробили те, що за роки незалежності не змогли зробити наші політики.

Історія розставить усе на свої місця. Історія не свідчить про те, що загарбники стають в кінцевому результаті переможцями. Тим більше, коли загарбники мають справу з УКРАЇНЦЯМИ.

Валерій РЕВА,

газета ВІКА №10, березень 2014 року