ПІДГОТОВКА ДО ВЕЛИКОГО ПОСТУ

Починаючи від 5-ї неділі до початку Великого Посту читання з Євангелія будуть давати нам поживу для міркувань і молитви, які допоможуть нам приготуватися до нього. І починається цей шлях для нас із розповіді про Закхея, начальника митарів, представника римської влади, який зневажив своїм соціальним станом, аби тільки побачити Ісуса.

Будучи людиною невеликого зросту, він не міг наблизитися до Христа через юрбу. Закхей, найменше думав про те, чи престижно йому залазити на дерево чи ні, такі дрібниці, як становище або звичка до багатства легко пішли з переднього плану коли постало питання про зміну його життя. Піднявшись на дерево, Закхей не побоявся принизити себе в очах оточуючих, і тому був високо піднятий Ісусом, бо «шукав бачити хто Він»

«І, ввійшовши Ісус, переходив через Єрихон. І ось чоловік, що звався Закхей, він був старший над митниками, і був багатий, бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, бо малий був на зріст. І, забігши вперед, він виліз на фігове дерево, щоб бачити Його, бо Він мав побіч нього проходити. А коли на це місце Ісус підійшов, то поглянув угору до нього й промовив: Закхею, зійди зараз додолу, бо сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм! І той зараз додолу ізліз, і прийняв Його з радістю. А всі, як побачили це, почали нарікати, і казали: Він до грішного мужа в гостину зайшов! Став же Закхей та й промовив до Господа: Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, верну вчетверо. Ісус же промовив до нього: Сьогодні на дім цей спасіння прийшло, бо й він син Авраамів. Син бо Людський прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!» (Лк. 19: 1-10).

                Кожному християнинові дається можливість шукати Христа, не замислюючись над тим, як ти виглядаєш в очах людей. Тому так важливий для нас приклад Закхея. І Господь винагороджує його словами: «Нині спасіння дому цьому».

Ми також малі на зріст, духовно. І зовсім не заслуговуємо того, щоб Він до нас прийшов. Але Він, приходить, приходить тому, що ми шукаємо Його, а Він любить нас, приходить, щоб сказати кожному з нас: «сьогодні потрібно Мені бути в домі твоїм!»

Так бажання бачити Ісуса Христа й зусилля для досягнення цього - починають весь наш рух через піст до Великодня. Це - перший крок спасіння.

Наступна неділя присвячена Митарю й Фарисею. Отут увага зосереджується на двох людях, що прийшли в храм для молитви. Фарисей, хоча й жив праведно, але підносився перед людьми, був впевнений, що праведний. В його молитві було більше самохвальства і гордості за себе, чим щирої вдячності Богові за те, що Він дає сили для виконання заповідей і фарисей був засуджений. Другий, збирач податей, що оббирав народ і безсумнівно був грішний, молився про прощення, одержав його й був оправданий Богом (Лк. 18.9), тому, що «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать».

«Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю! А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!... Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, буде понижений, хто ж понижається, той піднесеться.» (Лк. 18: 10-14)

Господь призиває нас зрозуміти, що однієї праведності недостатньо, необхідно упокорене серце (Пс 33), та вбогості духа. Покаяння це не тільки усвідомлення своєї гріховності й благання про прощення. Це щось більше, це те, що з'єднує нас один з одним. Гріхи іншої людини ми бачимо дуже добре, і усвідомлення власної гріховності зм'якшує наше серце по відношенню до інших людей. Згадаємо слова з послання Якова «Бо суд без милосердя на того, хто не вчинив милосердя. Милосердя - понад суд» (Як 2:13).

Що ж стосується нас, то ми призиваємося побачити самих себе у світлі Христовому такими, які ми є насправді, і молити Його про милість, із співом «покаяння двері відкрий мені, Життяподавче».

                У наступну неділю читається Євангеліє про Блудного сина який просить у батька належну йому частину маєтку, тим самим говорячи: "Ти знаєш, я утомився чекати, коли ти вмреш" йде з дому де розтринькує всі гроші та залишається один. Він згадує про батька  і повертається до дому готовий відповідати за наслідки вчиненого, він зовсім не розраховує на щедрий прийом, а готовий бути найманцем саме тому, що розуміє, що сам відмовився від синівства. Батько прощає його, не вимовляючи ні слова докору. Він не розпитує сина про те, де він був і що робив, відсуваючи дбайливою рукою весь сором і біль. Але старший син відмовляється від свого брата який тепер – син,тим самим відмовляється й від батька, він так само позбавляє себе синівства, як до цього - молодший.

«Один чоловік мав двох синів. І сказав молодший з них до батька: Батьку, дай належну мені частину майна. І той поділив між ними майно. А через кілька днів забравши все, молодший син подався до далекого краю і там змарнував своє майно, живучи розпусно. Як змарнував усе, настав великий голод у тому краї, і він став бідувати. Пішов він та й пристав до одного з жителів тієї землі; той послав його на свої поля пасти свиней. І бажав він втамувати свій голод жолудями, що їх їли свині, але ніхто йому не давав. Опам'ятавшись, він сказав: Скільки лишається хліба в наймитів мого батька, а я ж тут гину з голоду. Устану, піду до свого батька і скажу йому: Батьку, я прогрішився перед небом і перед тобою, і вже не гідний зватися твоїм сином; прийми ж мене як одного з твоїх наймитів. Вставши, пішов до свого батька. Коли він був ще далеко, батько побачив його і змилосердився; побігши, впав йому на шию і поцілував його. Син сказав йому: Батьку, я прогрішився перед небом і перед тобою; я вже не гідний зватися сином твоїм. А батько сказав до своїх рабів: Негайно принесіть найкращий одяг і зодягніть його, дайте перстень йому на руку і взуття на ноги; приведіть теля відгодоване та заколіть; будемо їсти й веселитися, бо цей мій син був мертвий - і ожив, пропав був - і знайшовся. І почали веселитися. А його старший син був на полі. Коли, ідучи, наблизився до хати, почув співи й танці. Покликавши одного зі слуг, спитав, що ж то таке. Той сказав йому: Це твій брат повернувся, і твій батько заколов відгодоване теля, бо здоровим його прийняв. Розгнівався ж він і не хотів увійти; його батько вийшов та вмовляв його. А він у відповідь сказав своєму батькові: Ось, стільки літ я тобі служу, ніколи не переступав твоєї заповіді, а ти мені не дав і козеняти, щоб я повеселився з моїми друзями. Коли ж цей твій син, що змарнував твоє майно з блудницями, повернувся, ти заколов йому відгодоване теля. І він сказав йому: Дитино, ти завжди зі мною, і все моє - твоє; а тут треба було таки веселитися і зрадіти, бо цей твій брат був мертвий - і ожив, пропав був - і знайшовся.» (Лк. 15: 11-32)

Слухаючи цю притчу, ми призиваємося «отямитися», побачити себе такими, що перебувають «у далекій стороні», далеко від Рідної домівки, і зважитися на повернення. Адже кожний з нас по суті, користується своїм життям і створеним світом так, начебто Творець помер, і ми одержали після Нього спадщину. І кожного з нас Отець чекає, як Свого улюбленого сина незважаючи на всі наші зрадництва. У покаянні людина знаходить смиренність і прагне робити справи в славу Бога, повністю визнаючи свою власну малість. Тому на початку Великого поста ми читаємо цю притчу, щоб сказати самим собі слова: «устану, піду до батька мого...». Господь обіцяє нам, що Отець зустріне нас із радістю. Ми повинні лише «устати й піти», сповідуючи створене нами самими гріховне відчуження від того дому, до якого ми в дійсності належимо (Лк. 11.24). Бо не рабів і не найманців шукає Отець, але улюблених і люблячих дітей. Він приймає кожного хто приходить в покаянні й розпачі до нього як сина й радується й піклується про нього, коли вертається він у дім батька свого.

Наступна неділя називається «мясопусною», тому що в цей день востаннє перед постом дозволене їсти м'ясо. На Літургії читається притча Ісуса Христа про Страшний Суд (Мт. 25.31-46). Євангельський текст відкриває нам, що головне в нашім житті, чого чекає від нас Господь. Ми повинні зрозуміти, що наше спасіння і страшний суд залежать від реальних справ, а не від наших намірів і навіть не від милості Божої. Тут не сказано ні слова про конфесії, партії, ідеологію, про релігійні дії, обряди. Ми рятуємося не тільки молитвою й постом, не тільки благочестям, але - і служінням Ісусу Христу й виконанням волі Божої в нашім житті, до чого, в остаточному підсумку спрямовані й благочестя й молитва. Мова йде про нас, як про людей і про тих, хто заважає нам «вірити», «молитися», «рятуватися» - про людей навколо нас. Мова про людяність, що проявляється у відносинах між людьми, вміння побачити в кожному Христа.

Бо Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви. Був нагий і Мене зодягли ви, слабував і Мене ви відвідали, у в'язниці Я був і прийшли ви до Мене. Тоді відповідять Йому праведні й скажуть: Господи, коли то Тебе ми голодного бачили і нагодували, або спрагненого і напоїли? Коли то Тебе мандрівником ми бачили і прийняли, чи нагим і зодягли? Коли то Тебе ми недужого бачили, чи в в'язниці і до Тебе прийшли? Цар відповість і промовить до них: Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили. (Мт. 25.35-40)

Всі, незалежно від того, як багато або як мало було нам відкрито про Бога, будуть судитися по тому, чи були ми здатні співчувати, допомагати й любити людей пам'ятаючи, що створені на образ Божий. Це утішає, тому що такий суд дає можливість виправдання кожному. Це лякає, тому що в глибині душі ми знаємо, що такі люди зустрічаються рідко.

Але Євангеліє говорить нам про унікальну можливість не приходити на суд, але прямо перейти від смерті в життя. Цей шлях - віра, що діє любов'ю.

І, нарешті, напередодні Великого Посту, у день, що називається «сиропусним» або «прощеною неділею», в євангельському читанні ми чуємо слова Христа про прощення. Про те Боже прощення, що одне відновлює нас і творить у нас нове життя. Про таке прощення, що тільки зростає від того, що ми ним ділимося.

Церква призиває нас у першу чергу доторкнутися до таємниці прощення. Це так важливо тому, що самі ми прощати практично не здатні. Тільки дар Святого Духа в наших серцях може допомогти нам у цьому; тільки присутність Самого Господа Ісуса Христа, що простив всіх нас на Хресті. Тому прощаючи, ми зустрічаємо Христа, Розп'ятого й Воскреслого. І ціль Поста - наближення до Бога. Будемо пам'ятати про цю таємницю, що ховається в прощенні й намагатися прощати один одного заради Христа й силою Христа.

«Бо як людям ви простите прогріхи їхні, то простить і вам ваш Небесний Отець. А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших. А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно. Тому що, якщо ви будете прощати людям гріха їх, те простить і вам Батько ваш небесний; а якщо не будете прощати людям гріха їх, те й Батько ваш не простить вам согрішень ваших». (Мт. 6.14-18)

Співаючи про вигнання Адама й Єви з раю, разом з ними ми бачимо себе позбавленими раю, краси й радості первісного творіння Божого. Бачимо себе у світі, розкладеному гріхом і смертю, і чуємо слова Христові про піст і прощення, не про сум і сльози, а про радість очищення, радість повернення до Отця, піст - час возз'єднання Творця й творіння, це свято. «Пісне обличчя»  - вигадка людини для виправдання своєї ліні й втіхи свого марнославства. Господь призиває нас здерти із серця кірку гріха, щоб вийшов весь бруд, і наші обличчя засяяли радістю Великого Посту, прощаючи один одному всі гріхи заради Ісуса Христа Розп'ятого.

Щасливої подорожі радістю постадо Воскресіння.