Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! За те, що в груді ти ховаєш серце люте, За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих З погордою глядиш, хоч сам живеш із них; З укритого гнізда в скалистій десь щілині З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині — З таємних мов джерел гнівлива думка рветься, Облетить світ, і аж о неба звід опреться, І б’є важким крилом, де лиш сягнути зможе, І зве: "Де правда та? Де ти, великий боже? Всі зорі збігла я, атоми всі в природі Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.
В блакиті він завис недвижний, розпростертий, Мов над життям грізний, невпинний образ смерти. Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий, Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь- кров пролити. Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний: Таж над тобою тож завис беркут нестримний! Він не хибне тебе, хоч як високо висить! Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?.
Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті, Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті. Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь. За хмару криється, в лазурі розпливаєсь. Лиш острий крик його вістить, що він голодний! Так в час тиші не раз прорветься плач народний. І защемить в душах вельможних біль таємний, Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.
Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте! За те, що в груді ти ховаєш серце люте, За те, що кров ти п’єш, на низьких і слабих З погордою глядиш, хоч сам живеш із них; За те, що так тебе боїться слабша твар, Ненавиджу тебе за теє, що ти цар! І ось блищить мій кріс — ціль добра, вистріл певен, І вбійчеє ядро під хмари понесе він.
І замість нести смерть згори на земне ложе, Ти сам спіткаєш смерть під хмарами небоже. І не як божий суд, але як труп бездушний Ти впадеш, судові тих моїх куль послушний. І не остатній ти! Нас є стрільців стосот; І все, що звесь беркут, полоще кров’ю рот, Вивищуєсь над мир, тривогу й пострах сіє, — Те кулі не уйде, як слушний час наспіє. А труп бездушний ми без жалю, без промови Ногою копнемо й підемо дальш на лови.
22—24 мая 1883 . |