Стаття ставить за мету дати сутнісне визначення
презентованої вченням П.Іванова проблеми свободи, що
постає як усвідомлення можливісних меж поведінки людини
адекватної своїй дійсній природі: духовно-фізичному вияву
абсолютної необхідності.
Ключові слова: незалежність, необхідність, свобода,
боголюдина, гармонія, свідомість, свавілля, хаос, діалектика,
природа, сила, воля, любов, свідоме терпіння, тіло, плоть,
Святий Дух, практика, теорія.
Упродовж віків релігійна і філософська думка пульсували
навколо питання: «До якого світу відпочатково належить
людина: порядку, досконалості, гармонії, добра, любові та
єдності, що засвідчується її самодостатністю, свобідною
волею, живим вибором на користь абсолютної необхідності;
чи хаосу, конкурентної стихії з потягом до владного диктату,
агресії, зла, боротьби, взаємопригнічення, взаємопідкорення,
взаємозалежності, що виключає самодостатність та є як таким,
що викликаний до життя внутрішнім душевно-духовним
безладдям свободою-сваволею?» Релігійна і філософська
думка впродовж нескінченного ланцюга становлення:
зародження і знищення культурно-історичних форм, що
тимчасово об’єктивуються, з часом трансформуючись у
більш історично виправдані бачення, залишила нам відмінні,
а часом полярні варіанти рішень цього питання. Воно
наскрізь проходить через світоглядні системи Заходу і Сходу,
наповнюючись розмаїттям бачень як в давню, прадавню, так і
минулу та сучасну добу.
Минуле століття додало до широкого загалу розмаїтих
рішень цієї проблеми ще один її варіант. Ця проблематика
є стрижньовою у світоглядній системі її автора, який упро-
довж півстоліття демонстрував безприкладну практику
загартування-тренування в природі та серед людей, підсумком
якої постало його вчення (теоретичний наробок обсягом по-
над 200 рукописів). Мова йде про «експеримент довжиною
в півстоліття» самородка-практика Порфирія Корнійовича
Іванова. Дане наукове дослідження аналізує, актуалізує та
поглиблює задану проблематику на ґрунті вчення П. Іванова
з позицій наукового підходу та зводить систему порівнянь з
давньоруською духовною традицією.
Проблема, що визначена даною статтею (як її достеменне
вивчення, так і аналіз) не знаходились попередньо в полі зору
філософської уваги.
Перш ніж перейти до з’ясування заданої проблема-
тики, торкнемося питання світоглядних засад вчення: в
найзагальнішому вигляді. Найперше, що постає вочевидь
і на чому варто акцентувати, так це те, що Порфирій Іванов
дає нам своє пояснення світобудови. Незалежна (невмируща)
Природа, за його вченням, — це три вічно живі тіла: повітря,
земля і вода, які в Дусі Святому природно знаходяться. Свя-
тий Дух — це організуюча сила, діалектичний принцип
гармонії і порядку безсмертного світу, животворяща енергія
буття-безсмертя, що засвідчується в матерії — є її обличчям.
Людина досягає причетності до нього (за найкоротшим виз-
наченням зробленим у вченні), через «любов і діло (свідомого
терпіння)». Людина, за П. Івановим, належить гармонійному
світу безсмертної Природи, отже, для неї природно бути без-
смертною. Споживання — це ознака неприродної поведінки
людини. Людина народжена бути незалежною від одягу, житла
та їжі, від впливу зовнішніх стихійних сил, що можуть спри-
чинити руйнацію, від людей, що здатні до несвідомих дій.
Несвідомість у даному контексті варто розуміти як відсутність
внутрішнього глибинного усвідомлення-прояснення основ
безсмертного буття. Людина природна — є досконалою, му-
дрою, а отже, безумовно моральною. Вона органічна складова
Вселенської всеєдності — самодостатня і саморухома, вільна
через уписаність у єдиний гармонійний процес. Саме за цих
умов можуть розкритися всі її можливості (весь потенціал).
П. Іванов так пояснює походження людини: «Але людина лю-
дину (як таку — коментар Л.З.) не народжувала. Народила
атмосфера — Природа: повітря, земля і вода» [6, с. 440].
Знаходитись у вимірі безсмертя, а відповідно і свободи, — це
значить відповідати закону повної гармонії і досконалості: еволюції
Святого Духу, який в теоретично-понятійному окресленні постає
як «діалектика Живого» (закон необхідності і всезагальності не-
залежного безсмертного існування). Суб’єктивна свідомість, яка
самореалізує в бутті діалектичний принцип Живого, налаштовує
серце на духовну роботу, відроджує його найперше призначен-
ня — осереддя відтворення еволюційного порядку Святого Духу.
В даному контексті доречно послатися на вчення П. Юркевича і
Г. Сковороди, які відповідно вважали серце органом первинної
духовної сутності та осереддям всіх духовних здатностей люди-
ни. Отже, вчення П. Іванова підводить нас до висновку, що серце
людини досконалої, яка є живим втіленням істини безсмертного
буття, — є носієм об’єктивного закону: вихідного принципу всіх
змін, яким субстанційно володіє вічна Природа. Відтворення цьо-
го закону через практику природної взаємодії з усім розмаїттям
природного світу (Природи, людей) — і засвідчує істину буття.
Це робить серце центральним органом безсмертя, єднаючи всіх
незалежних людей у резонансному колі співпричетності. Мозок
же стає не рефлексивним, а повноцінним центром суб’єктивної
актуальної діючої свідомості — мікрокосмом людського буття
(існуванням монадного типу), зберігаючи «пам’ятну ознаку»
про беззворотньо відпрацьоване залежне буття, в якому думка,
пульсуючи у вимірі самосвідомості, зводила світ на суб’єкт-
об’єктному протистоянні. Закон же залежного (смертного) жит-
тя — постає для людини необхідним обмеженням відступу від
закону необхідності Живого (абсолютного буття): тобто обме-
женням прояву її свавілля. П. Іванов це пояснює так: «У Природи
є дві дороги: одна залежна, а друга незалежна. У залежності весь
шлях шкідливий в житті через одне відмирання, через стихійну
смерть. А незалежність народжена для того, щоб жити і продо-
вжувати свої роки — в живому все живе і життєрадісне для того,
щоб жити в струмі, електриці, магніті, де вся сила із-за цього
лежить і воля знаходиться» [9, с. 171]. «...щоб ми не будували,
до чого б ми не прагнули, весь шлях наш прямує до гробу. А є
інший шлях, інша дорога — до життя, до здоров’я. Я загартував-
ся тренувально, працюю над собою, не маю застуд і не хворію.
Його сила, воля ( П. Іванова — Л.З) — це його ідея» [9, с. 171].
«Ця людина корисна, одна із всіх вона корисна для життя: живе
не за рахунок природи (тобто, не живе споживанням — Л.З.), як
ми всі, а живе за рахунок своєї сили волі» [10, с. 214].
Зміст понять сила і воля знаходиться в прямій залежності
зі світоглядними основами вчення, що знайде з’ясування
нижче. П. Іванов вважає, що всі атрибути залежного життя, як
і порядок його здійснення, людина отримала через свій вчи-
нок і дає цьому роз’яснення: «Ми самі по ділу є по своєму
озброєні звірі технічні. Люди всі живуть в ритмі, а ритм на
землі людьми вводиться. Вони такий закон у себе мають і
будуть мати через свій в природі вчинок» [6, с. 673]. Сила і
воля, за П. Івановим, це ті природні здатності людини, які
утримують її в потоці незалежного життя. Жити за рахунок
споживання, — це значить завдавати шкоди всьому живому і
шкодити своїй природі, зокрема. Та людина корисна, вважає
П. Іванов, яка живе не за рахунок споживання природного до-
бра (продукту), а за рахунок власної сили, власної волі. Сила і
воля — достотні якості безсмертної людини.
Віднайдемо паралелі щодо заданої проблематики з хри-
стиянською традицією, що знайшла своє преломлення і осо-
бливе розкриття на українському грунті. Вілен Горський у
філософському нарисі «Біля джерел» коментує ці питання на-
ступним чином: «Згідно з фундаментальною засадою, на якій
ґрунтується християнський світогляд, Бог творить світ, даючи
йому образ» [2, с. 114]. Власне, можливість досконалості.
Сенс буття людського є процесом «переображення», що
здійснює людина, здіймаючись сходами служіння, вільного му-
ченичества та жертовності до Божої природи. Як далі свідчить
це джерело: «Вищий щабель на цьому шляху відведено об-
разу святості, який утілював уявлення про найдовершеніше,
найдосконаліше, про межу досяжну для людини на шляху
єднання з Богом. Житійна література стверджувала святість
як моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію,
через яку чи не найвиразніше реалізується ставлення людини
до Бога» [2, с. 114]. Це ставлення виявляється через прагнен-
ня уподібнитись («сподобитись») Богові. Автор приведеного
дослідження констатує, що згідно з християнським ученням,
людина для сприйняття «життя вічного» мусить фактично, тоб-
то дійсно, реально існувати в сфері Христового життя, а не лише
в свідомості. Сам Його прихід у світ (факт народження Христа),
«...дає сподівання на переображення й цього земного світу»
[4, с. 21-22]. Якщо «уподібнення Христу, — заключає Вілен
Горський у нарисі «Ідеї наслідування Христа в давньоруській
агіографії», — сприймалось як ознака «святості» (гранич-
ного щаблю), що досяжний для одинаків — обранців Божих,
то «упослідування Христу» визначало зміст повсякденного
життєвого шляху, яким повинна йти кожна людина, що прагне
реалізувати вищий сенсобуттєвий принцип — наближення до
Бога, за образом і подобою якого її створено» [2, с. 125].
Порфирій Іванов уславлює покликання людини до без-
смертного (боголюдського) життя в єдності Святого Духу і тіла,
як нероздільної духовно-фізичної цілісності. Боголюдина —
це живе втілення закону безсмертя — еволюційного порядку
Святого Духу. «Гімн Життю», написаний П. Івановим, — це
кульмінаційна точка вчення, де людині як уособленню по-
вноти самовдосконалення належить центральне місце. Ця
позиція засвідчується останнім рядком гімну, у висловлюванні:
«Людині слава безсмертна!» Заслужене (безсмертне) життя —
це життя в щасті і здоров’ї. Здоров’я тут постає як інтегральний
показник повної узгодженості останньої зі світом незалежного
життя: у фізичному, душевному і духовному вимірах. Людина
як заслужений «мешканець несуперечливого світу» до якого
одвічно покликана, пройнята почуттям невичерпної радості
існування, вона переможець всього «не-вірного» (помилко-
вого), що може хоч якось порушити повноту її присутності
у цьому світі і відірвати від творчої наснаги самоздійснення
за принципами Живого — творення світу Святого Духу, що
розгортається як еволюційний потік Життя, без обмеження
смертю. Фізична форма людини — її «подоба», має повністю
узгоджуватись з її «образом» (суттю), не входячи в протиріччя,
які спотворюють їх (суті і форми) безумовну єдність, цілісність,
взаємозв’язок. Така світоглядна позиція засвідчує третій напря-
мок в філософії, за яким життя іманентне тканині Універсуму.
Енергія мислиться невіддільною від матерії, як такою, що є її
лицем, організуючою силою. Ця позиція знайшла собі місце в
джерелах філософського аналізу, зокрема у вченні французь-
кого філософа-антрополога-богослова Тейяра-де-Шардена. За
визначенням П. Іванова: Смерті «як такої в Природі немає»
[9, с. 166]. Смерть — породжує людина, що ігнорує буття за
законом істини. Цей закон не вигаданий людиною і не запро-
ваджений нею, він суто природний. Природа утворююча (не-
залежна) — є носієм цього закону. П. Іванов ставить запитання
і завершує його відповіддю: «А куди ж Дух Святий подівся,
якщо Природа в цьому вся природно знаходиться — в Дусі
Вона?!» [11, с. 52].
Віднайдемо суттєві паралелі в глибинах нашої історичної
минувшини щодо проблематики, заданої в дослідженні.
Звертаючись до твору, «який за потужністю власне «язич-
ницького» шару перевершує все, що донесла до нас давньо-
руська писемність від часів, які передували його виникненню, а
саме, — «Слова о полку Ігоревім», — Вілен Горський констатує:
«...адже протистояння Ігоря природі не приносить йому слави і
успіху. Ситуація докорінно змінюється лише після плачу Ярос-
лавни, коли природні сили стають союзниками князя. З цього
кульмінаційного моменту, ...природа ніби вступає в діалог із
князем, що й приводить зрештою до щасливого звільнення з по-
лону» [2, с. 106]. Дана робота включає і посилання на Б. Гаспа-
рова, який обґрунтовує розуміння «Слова...» як твору, загальна
схема якого є типово міфологічною, виявляючи співзвучність,
зокрема, з міфом про «загибель/ воскресіння». «...Загибель і
повернення героя, — пише Б. Гаспаров, — й пов’язані з цим
загибель і спасіння сакрального світу, головою якого (сонцем,
князем) цей герой є, утворюють головний міфологічний стри-
жень змісту «Слова о полку Ігоревім» [1, с. 28].
Отже, здійснюючи розрізнення щодо можливої
приналежності людини чи то до світу залежного, чи то не-
залежного буття, П. Іванов не відхиляється від традиційного
світоглядного сценарію, вписаного в міфологічний контекст. За
його вченням, людина-переможець (мовою міфу: герой) долає
силою свідомого терпіння залежність від їжі, одягу, житла,
душевно-духовних вад — моральної недосконалості, і тим са-
мим відроджується в сакральному (незалежному) світі, назавж-
ди закриваючи за собою вихід у світ залежний (мовою міфу:
полону — відчуженого від істини свого існування буття).
Характеризуючи, бодай побіжно, сукупність
дофілософських уявлень про граничні підстави людського бут-
тя, які мали місце в міфології давньоукраїнської культури, В.
Горський зауважує, що міфологічна свідомість не знала поділу
світу на природний і надприродний. Для неї існував єдиний
космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосові, світу
безпорядку. Космос мислився утвореним із чотирьох первісних
стихій, якими для давніх слов’ян є вітер, вода, вогонь і земля.
Простір упорядкованого космосу сприймався невід’ємно від лю-
дини, що освоює цей простір, установлюючи порядок у ньому.
Названі особливості мислення позначилися й на характері уяв-
лень про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаман-
на відсутність чіткого протиставлення душі і тіла. Відсутність
чіткої антитези «дух-тіло» позначилась і на розумінні акту
творення, яке мислилось не як перетворення «ніщо» в «щось»,
як акт упорядкування, де людині надавалась роль активно-
го співучасника світових подій [3, с. 33]. Автор дослідження
також наголошує на тому, що у давньоукраїнській свідомості
переважає виокремлення «світла», «верху», «правого боку»,
«сходу» як більш ціннісних, що протистоять символам «тем-
ряви», «низу», «лівого боку», «заходу». Неможливо залишити
поза увагою і казкові оповіді про воскресіння героя за допо-
могою мертвої і живої води. Мертва вода повертає тілу героєві
життєві функції: відроджує його «подобу»: рани його загоюють-
ся. Жива вода повертає йому «образ»: «істинно людське облич-
чя». Важливо констатувати, що подібне визначення життєвих
пріоритетів підводить нас до висновку, що для давніх слов’ян
явлений світ є світом порядку, сакральним світом. Людина-
герой знається на його законах і єднається з ним, засвідчує
свою приналежність до нього силою вчинку, доброю волею
свідомого (в значенні знання його істинних законів) вибору, що
власне і є свободою. Воля жити, засвідчуючи в своїх природно-
практичних звершеннях образ героя-переможця сил хаосу, що
загрожують сакральному світу порядку, який невіддільний
від людини у статусі героя, виходить із найглибшого джерела
її дійсної природи, де вражаюче-проникливі найтонші чуття і
велика духовна сила, висока моральність визначають повноту
і цілісність такого уособлення. Вчення П. Іванова виявляє най-
глибший зв’язок саме з цією традицією, бо віддає всі переваги
явленому світу (світу трьох стихій: повітря, землі і води, які
в Дусі Святому природно знаходяться та соборності Природи
і людства), зводячи «вежу» присутності людини у цьому світі
виключно на потоці Життя, як перемоги над власними вадами,
хворобами, смертю. Більше того, вчення П. Іванова, мислить
людину тільки у вимірі життєтворення, виводить її як цілісність
(Дух-душа-безсмертне тіло), визначає переможцем, що через
досконалу волю унеможливлює саморуйнацію і не заподіює
руйнації зовнішній природі, зокрема.
З огляду на попередньо здійснений аналіз, можна дійти
висновку наскільки повно репрезентований у вченні П. Іванова
образ людини свободи. Його живить і сила, і воля, і любов,
що необхідно постають як складові «формули Життя» —
Діалектичного закону Живого. Дотримання цього закону — це
перемога життя у кожній миті, яка здійснюється шляхом сили
свідомого терпіння: утримання домірної єдності протилежних
сторін дуального світу; волі: творчого самоздійснення шляхом
свідомої віддачі (жертовності); та любові: злагодженої єдності
через щирість, відкритість у відношенні до всього розмаїття світу.
У світі незалежності, а відповідно повноцінної свободи (в тілі
без потреб і в дусі, що засвідчується відродженням укоріненого
в глибинах людської душі і серця закону безсмертя: закону до-
бра), поняття добра і зла мають чітке окреслення — визначені
сутнісно. Отже вчення П. Іванова — це теорія Життя-безсмертя,
що має глибокий досвідний корінь неперевершеної природної
практики випробувань людини відкритої всьому розмаїттю
якостей природного світу. Варто нагадати, що Природа, за П.
Івановим, це ще і люди, і тому природна практика включає
досвід загартування і серед людей. Отже, шляхом свідомого
терпіння — істинно природного діла в любові, вона відкриває
шлях до самої себе, до своєї одвічної безсмертної суті і форми —
тим самим стає вільною. На підтвердження вищесказаного наве-
демо цитату: «Людина доб’ється — стане господарем: вона буде
в повітрі жити і буде в воді знаходитися. Їй природа відкриє все
те, що буде потрібно» [9, с. 96]. «Людина — це річ, що літає:
сьогодні тут, а завтра — там. Сьогодні на землі, а завтра у воді,
але без повітря — ні кроку» [6, с. 381]. П. Іванов вважав, що в
перспективі тіло людини трансформується у надто тонке — ста-
не невидимим. «Людина — це є дух, думка — ідея» [6, с. 674].
Та цей дух — не безтілесний, а ідея — не абстрактна, а як такі,
що засвідчуються у здоровому тілі. «А моя ідея є одна, вона нам
людям говорить: здорове тіло — здоровий дух. Це треба оточи-
тися холодом і голодом — гірше за це немає на білому світі для
людей»,– пише П. Іванов в своїх нотатках [6, с. 674].
Люди помирають марно — вважає автор вчення. І при-
чина такої сумної участі людей — їх незнання. І немає ніякої
таємниці, ні чуда в тому, що цей відчайдушний природний прак-
тик демонструє надлюдські можливості, оскільки використовує
сили самої Природи, її законів. Бо Природа, за переконаннями
П. Іванова, — це «найголовніше, все відбувається за її закона-
ми, а ми являємось частинкою самої Природи і живемо теж за
її законами, і ті ж самі сили діють всередині нас» [8, с. 91]. Лю-
дина живе в атмосфері недовіри до Природи, відмежувалася
від неї як у фізичному, так і розумовому плані, сама генерує
свої думки, воює з Природою, живе протиставляючи себе їй,
що є вкрай великою заблудою, — вважає П. Іванов. Не треба
нам повторювати досвід інквізиції, відкидаючи та відносячи
на рахунок надприродного незрозумілі речі. «Незрозуміле —
не значить неіснуюче. Незрозуміле сьогодні стане зрозумілим
завтра. Знання людей не стоять на місці — це процес еволюції
всього людства» [8, с. 93].
Людина, яка засвідчує кожною своєю природно-практичною
дією Природний закон — є мудрою і свідомою, є людиною знаю-
чою — вважає П. Іванов. Отже, за вченням П. Іванова, свободу
людині дає мудрість, що постає як знання серця, які безальтерна-
тивно є основою діла — життя в істині. Ця теоретична світоглядна
модель, що зведена на ґрунті безприкладної природної практи-
ки, виходить з кореня давньоруської традиції, яка «сприймаючи
християнське розуміння святості, акцентує увагу на прагненні
ствердити святе царство тут, на Землі, і для людини» [3, с. 46-47].
На підтвердження цього можна навести цитату: «Все це знайде-
но людьми і використовується Івановим і людьми для позбавлен-
ня від хвороб. Ми з вами повинні використати ці природні сили
і якості, це все — святині світу» [8, с. 92]. Світорозуміння, що
виникло в результаті креолізації — накладання християнських
уявлень на модель світу, вироблену в культурі східних слов’ян, є
повністю узгодженим з вихідними установчими світоглядними
принципами вчення П. Іванова. Онтологічні питання за цим
вченням постають не в метафізичному, а натурфілософському
вимірі. Світ бажаний, божественний не є трансцендентним,
потойбічним щодо людини і Природи і тому онтологічний ста-
тус Природи не трансформований християнською традицією, а
знаходиться, за цим вченням, у відповідності з міфологічними
давньослов’янськими уявленнями.
В «Ізборнику Святослава» і «Шестидневі» Іоанна
Болгарського «зовнішнє» (тіло) не індиферентне щодо
«внутрішнього» (душі). В пам’ятках давньоукраїнської куль-
тури — часто-густо — «кріпость» тіла і «краса» тілесна роз-
глядаються як свідчення «душевної» досконалості людини:
саме цей погляд засвідчує вчення, що постало об’єктом нашо-
го дослідження. Термін «тіло», за вище зазначеними джере-
лами, не знаходиться у протиставленні «душі» на відміну від
«плоті». За вченням П. Іванова, термін «тіло» не є в опозиції ні
до «душі», ні до «духу», хоча «плоть» у значенні «чуже тіло»,
протиставляється духовному-душевно-тілесному як цілісно-
досконалому. І тому всі властиві людині вади пов’язані не
з тілом, а з плоттю: і в цьому питанні позиція, засвідчена у
вченні П. Іванова збігається з давньоруською традицією. В
продовження цих думок ще раз звернемося до досліджень
В. Горського з історії української філософії і прокоментуємо
тезу: «зло не в тілесному як такому, а в плоті, що зіпсована
гріхопадінням. Причиною зла вважається не матеріальний
субстрат, а неправильно використана свобода волі. Звідси,
метою спасіння є не звільнення душі від плоті, а насамперед
звільнення плоті від гріховності, очищення, виправлення її
через «одуховлення» [3, с. 44]. Отже, слід констатувати, що
києворуська філософська думка тяжіє до етичного, в створеній
нею філософській картині світу. Тут, як і в світоглядних по-
будовах вчення П. Іванова, взагалі відсутні етико-нейтральні
сили і явища. Людина, як носій моральності (Іларіон «Слово
про закон і благодать»), може вивищитися над природою, як
її господар. Вона забезпечує комунікацію між Богом і ство-
реним ним світом. Вдуховлена благодаттю душа, управляє
тілом, наче князь державою [3, с. 44]. За вченням П. Іванова,
Природа «творяща» (створююча) є носієм божественного за-
кону. Людина ж отримує реальний статус господаря природи
створеної, коли у природо корисних вчинках засвідчить бо-
жественний закон Природи утворюючої (вічної, незалежної).
Що й робить людину вільною.
Давньоруські мислителі (сюди можна віднести і Климента
Смолятича. Автора «Посланія пресвітеру Фомі») розуміють
місце людини у світі, як своєрідну точку перетину світу
благодаті, світла — з безоднею темряви. То в самій людині
центром зіткнення і взаємодії протиборчих сил вважається
серце. Воно має відігравати роль ланки, що зводить воєдино
Розум, Чуття і Волю людини [3, с. 42]. Ця світоглядна позиція
знайшла своє теоретичне продовження і подальше практич-
не вирішення у вченні П. Іванова. Отже, як свідчить давньо-
руська думка, випробовуючи свободу волі, людина зосереди-
лася на тварній (залежній, плотській) інтерпретації, звідки й
знайшло свій початок зло, трансформувавши істинну свобо-
ду в сваволю. Вчення П. Іванова успадковує цю світоглядну
позицію, при цьому демонструючи свою причетність до неї
не в результаті теоретичного ознайомлення (вивчення пер-
шоджерел), а самостійного природно-практичного виплекан-
ня, здобуття через досвід власного життя. Вчитель П. Іванов
наставляє своїх послідовників воліти жити за божественним
(абсолютним) законом: еволюційним порядком Святого Духу,
що знайшов теоретико-понятійне окреслення в «Діалектиці
Живого» та настановчу визначеність у пораднику «Дитинка».
Свідоме дотримання цього закону, що постає не як догма, а
як загальний орієнтир, що передбачає докладання людиною
на кожному кроці реального життя особистих духовних та
природно-практичних зусиль — робить останню вільною.
Воля, що зрештою відкриває для людини не примарливий,
а дійсний горизонт свободи, тут постає як живий процес (як
перемога щомиті: вибір, що спонукається волінням: відчуттям-
усвідомленням), а не статичне розумове правило (тотожність волі
і розуму, як це у випадку вчення Спінози). Воля, яка у витоку свого
здійснення опирається на невіддільні від етичного виміру знання
(знання серця) та засвідчуються актами живої діючої свідомості —
узгоджена з чуттєвістю. За такої умови абсолютна форма (без-
смертне тіло) в якій може постати, за теорією вчення, заслуже-
на в природі людина і її відроджена первинно-духовна сутність
(Святий Дух) не сходяться у протиріччі, що власне і є свободою
у іванівському варіанті. В продовження викладених думок варто
додати наступне: К. Маркс виходив із переконання, — і мав на це
слушні підстави, вважаючи, що якби форма проявлення і сутність
речей безпосередньо співпадали, то всяка наука була б зайвою.
Автор даного філософського дослідження вважає, що
теоретично-практичне вчення П. Іванова заслуговує на всебічне
вивчення і наукове обґрунтування, що засвідчить належне став-
лення науковців до непересічних фактів дійсності в історії сво-
го народу і буде гідною відповіддю на палке прохання, власне,
благання бути ними почутим: «Я хочу все віддати науці, нехай
вона ще більше займеться вивченням (поглибить дослідження в
напрямку обраному П. Івановим — коментар Л. З.). Може вона
більше знайде за мене і застосує на інших» [6, с. 150]. «Я чекаю
до себе вчених… Що їм знадобиться — я все віддам» [6, с. 844].
І вже з надією: «Прийде час — про мене заговорить теорія» [6,
с. 844]. П’ятдесят років свого життя П. Іванов підпорядкував
служінню і пошуку такого майбутнього, яке наблизить люди-
ну до повноцінного життя у щасті і здоров’ї, що є можливим,
за П. Івановим, тільки за умови її незалежності і свободи, а в
перспективі, на його переконання, — дасть їй безсмертя.
Сучасна філософська думка пульсує на дорогоцінному
ґрунті духовних пошуків, що впродовж тисячоліть не зали-
шався без невтомного обробітку сотень, а то і тисяч науково-
філософських, релігійних прозрінь, відкриттів та смислоо-
сягнень. Майбутні сходи справжнього живого діла, що мають
народитися із плідних висновків-узагальнень і ґрунтовних
рішень уже чекають на своїх першопрохідців. Вчення П.
Іванова є системою розв’язання протиріч сучасності, цілісною
духовно-фізичною методологією самовідродження люди-
ни, зверненості до основ її буття. Воно докладає в загальну
скарбницю знань людини як про світ так і про саму себе, ті
знання, які при адекватному їх використанні, відкриють для
неї шлях до своїх сутнісних глибин, незалежного злагоджено-
го повноцінного, у значенні безсмертя, існування. Готовність
сучасної філософської думки дієво поціновувати природно-
практичний наробок такого масштабу і значення засвідчена
в різних джерелах просякнутих плюралістичним духом і
толерантністю, що виходить з високої морально-етичної
позиції їх авторів. Процитуємо одне із них: «Відтак упродовж
усього ХХ століття здійснювалися багатовекторні пошу-
ки буттєвої укоріненості інтелекту, розуму — не як простої
цілераціональності, а як осереддя смислоутвердження людини
у світі. І всі ці пошуки відбувалися в контексті фундаменталь-
них людинознавчих відкриттів ХІХ — ХХ сторіч, тобто згідно
з неоднозначністю людської природи, із екзистенціальною
напругою існування, і з усвідомленням статусу внутрішнього
світу людини, багаторівневої людської психіки як окремого
виду буття загалом, свідомого, несвідомого та підсвідомого —
зокрема. А звідси — і відкриття, й розкриття специфіки
різних форм раціональності як неодмінних граней єдиного
людського буття, і постійні пошуки різних аспектів саме такої
буттєвої укоріненості інтелекту на рівні як індивідуального
психічного життя, так і колективного розуму людства, як
сил самого універсаму, що спираються на міцні узвичаєні та
раціонально вивірені у дискурсі моральні засади, в наслідок
чого з’являється надія на відповідальність, а отже, і можливість
виживання індивіда, народу, людства в цілому» [7, с. 131].
Вчення П. Іванова утримує у своєму змісті всі розв’язки цих
парадигмальних вимог і запитів, які з упевненістю можна за-
рахувати сьогодні до невідкладних потреб людства. |