Незалежність Як Життєтворчість

Стаття ставить за мету дати сутнісне визначення

презентованої вченням П.Іванова проблеми свободи, що

постає як усвідомлення можливісних меж поведінки людини

адекватної своїй дійсній природі: духовно-фізичному вияву

абсолютної необхідності.

Ключові слова: незалежність, необхідність, свобода,

боголюдина, гармонія, свідомість, свавілля, хаос, діалектика,

природа, сила, воля, любов, свідоме терпіння, тіло, плоть,

Святий Дух, практика, теорія.

Упродовж віків релігійна і філософська думка пульсували

навколо питання: «До якого світу відпочатково належить

людина: порядку, досконалості, гармонії, добра, любові та

єдності, що засвідчується її самодостатністю, свобідною

волею, живим вибором на користь абсолютної необхідності;

чи хаосу, конкурентної стихії з потягом до владного диктату,

агресії, зла, боротьби, взаємопригнічення, взаємопідкорення,

взаємозалежності, що виключає самодостатність та є як таким,

що викликаний до життя внутрішнім душевно-духовним

безладдям свободою-сваволею?» Релігійна і філософська

думка впродовж нескінченного ланцюга становлення:

зародження і знищення культурно-історичних форм, що

тимчасово об’єктивуються, з часом трансформуючись у

більш історично виправдані бачення, залишила нам відмінні,

а часом полярні варіанти рішень цього питання. Воно

наскрізь проходить через світоглядні системи Заходу і Сходу,

наповнюючись розмаїттям бачень як в давню, прадавню, так і

минулу та сучасну добу.

Минуле століття додало до широкого загалу розмаїтих

рішень цієї проблеми ще один її варіант. Ця проблематика

є стрижньовою у світоглядній системі її автора, який упро-

довж півстоліття демонстрував безприкладну практику

загартування-тренування в природі та серед людей, підсумком

якої постало його вчення (теоретичний наробок обсягом по-

над 200 рукописів). Мова йде про «експеримент довжиною

в півстоліття» самородка-практика Порфирія Корнійовича

Іванова. Дане наукове дослідження аналізує, актуалізує та

поглиблює задану проблематику на ґрунті вчення П. Іванова

з позицій наукового підходу та зводить систему порівнянь з

давньоруською духовною традицією.

Проблема, що визначена даною статтею (як її достеменне

вивчення, так і аналіз) не знаходились попередньо в полі зору

філософської уваги.

Перш ніж перейти до з’ясування заданої проблема-

тики, торкнемося питання світоглядних засад вчення: в

найзагальнішому вигляді. Найперше, що постає вочевидь

і на чому варто акцентувати, так це те, що Порфирій Іванов

дає нам своє пояснення світобудови. Незалежна (невмируща)

Природа, за його вченням, — це три вічно живі тіла: повітря,

земля і вода, які в Дусі Святому природно знаходяться. Свя-

тий Дух — це організуюча сила, діалектичний принцип

гармонії і порядку безсмертного світу, животворяща енергія

буття-безсмертя, що засвідчується в матерії — є її обличчям.

Людина досягає причетності до нього (за найкоротшим виз-

наченням зробленим у вченні), через «любов і діло (свідомого

терпіння)». Людина, за П. Івановим, належить гармонійному

світу безсмертної Природи, отже, для неї природно бути без-

смертною. Споживання — це ознака неприродної поведінки

людини. Людина народжена бути незалежною від одягу, житла

та їжі, від впливу зовнішніх стихійних сил, що можуть спри-

чинити руйнацію, від людей, що здатні до несвідомих дій.

Несвідомість у даному контексті варто розуміти як відсутність

внутрішнього глибинного усвідомлення-прояснення основ

безсмертного буття. Людина природна — є досконалою, му-

дрою, а отже, безумовно моральною. Вона органічна складова

Вселенської всеєдності — самодостатня і саморухома, вільна

через уписаність у єдиний гармонійний процес. Саме за цих

умов можуть розкритися всі її можливості (весь потенціал).

П. Іванов так пояснює походження людини: «Але людина лю-

дину (як таку — коментар Л.З.) не народжувала. Народила

атмосфера — Природа: повітря, земля і вода» [6, с. 440].

Знаходитись у вимірі безсмертя, а відповідно і свободи, — це

значить відповідати закону повної гармонії і досконалості: еволюції

Святого Духу, який в теоретично-понятійному окресленні постає

як «діалектика Живого» (закон необхідності і всезагальності не-

залежного безсмертного існування). Суб’єктивна свідомість, яка

самореалізує в бутті діалектичний принцип Живого, налаштовує

серце на духовну роботу, відроджує його найперше призначен-

ня — осереддя відтворення еволюційного порядку Святого Духу.

В даному контексті доречно послатися на вчення П. Юркевича і

Г. Сковороди, які відповідно вважали серце органом первинної

духовної сутності та осереддям всіх духовних здатностей люди-

ни. Отже, вчення П. Іванова підводить нас до висновку, що серце

людини досконалої, яка є живим втіленням істини безсмертного

буття, — є носієм об’єктивного закону: вихідного принципу всіх

змін, яким субстанційно володіє вічна Природа. Відтворення цьо-

го закону через практику природної взаємодії з усім розмаїттям

природного світу (Природи, людей) — і засвідчує істину буття.

Це робить серце центральним органом безсмертя, єднаючи всіх

незалежних людей у резонансному колі співпричетності. Мозок

же стає не рефлексивним, а повноцінним центром суб’єктивної

актуальної діючої свідомості — мікрокосмом людського буття

(існуванням монадного типу), зберігаючи «пам’ятну ознаку»

про беззворотньо відпрацьоване залежне буття, в якому думка,

пульсуючи у вимірі самосвідомості, зводила світ на суб’єкт-

об’єктному протистоянні. Закон же залежного (смертного) жит-

тя — постає для людини необхідним обмеженням відступу від

закону необхідності Живого (абсолютного буття): тобто обме-

женням прояву її свавілля. П. Іванов це пояснює так: «У Природи

є дві дороги: одна залежна, а друга незалежна. У залежності весь

шлях шкідливий в житті через одне відмирання, через стихійну

смерть. А незалежність народжена для того, щоб жити і продо-

вжувати свої роки — в живому все живе і життєрадісне для того,

щоб жити в струмі, електриці, магніті, де вся сила із-за цього

лежить і воля знаходиться» [9, с. 171]. «...щоб ми не будували,

до чого б ми не прагнули, весь шлях наш прямує до гробу. А є

інший шлях, інша дорога — до життя, до здоров’я. Я загартував-

ся тренувально, працюю над собою, не маю застуд і не хворію.

Його сила, воля ( П. Іванова — Л.З) — це його ідея» [9, с. 171].

«Ця людина корисна, одна із всіх вона корисна для життя: живе

не за рахунок природи (тобто, не живе споживанням — Л.З.), як

ми всі, а живе за рахунок своєї сили волі» [10, с. 214].

Зміст понять сила і воля знаходиться в прямій залежності

зі світоглядними основами вчення, що знайде з’ясування

нижче. П. Іванов вважає, що всі атрибути залежного життя, як

і порядок його здійснення, людина отримала через свій вчи-

нок і дає цьому роз’яснення: «Ми самі по ділу є по своєму

озброєні звірі технічні. Люди всі живуть в ритмі, а ритм на

землі людьми вводиться. Вони такий закон у себе мають і

будуть мати через свій в природі вчинок» [6, с. 673]. Сила і

воля, за П. Івановим, це ті природні здатності людини, які

утримують її в потоці незалежного життя. Жити за рахунок

споживання, — це значить завдавати шкоди всьому живому і

шкодити своїй природі, зокрема. Та людина корисна, вважає

П. Іванов, яка живе не за рахунок споживання природного до-

бра (продукту), а за рахунок власної сили, власної волі. Сила і

воля — достотні якості безсмертної людини.

Віднайдемо паралелі щодо заданої проблематики з хри-

стиянською традицією, що знайшла своє преломлення і осо-

бливе розкриття на українському грунті. Вілен Горський у

філософському нарисі «Біля джерел» коментує ці питання на-

ступним чином: «Згідно з фундаментальною засадою, на якій

ґрунтується християнський світогляд, Бог творить світ, даючи

йому образ» [2, с. 114]. Власне, можливість досконалості.

Сенс буття людського є процесом «переображення», що

здійснює людина, здіймаючись сходами служіння, вільного му-

ченичества та жертовності до Божої природи. Як далі свідчить

це джерело: «Вищий щабель на цьому шляху відведено об-

разу святості, який утілював уявлення про найдовершеніше,

найдосконаліше, про межу досяжну для людини на шляху

єднання з Богом. Житійна література стверджувала святість

як моральний ідеал поведінки, як особливу життєву позицію,

через яку чи не найвиразніше реалізується ставлення людини

до Бога» [2, с. 114]. Це ставлення виявляється через прагнен-

ня уподібнитись («сподобитись») Богові. Автор приведеного

дослідження констатує, що згідно з християнським ученням,

людина для сприйняття «життя вічного» мусить фактично, тоб-

то дійсно, реально існувати в сфері Христового життя, а не лише

в свідомості. Сам Його прихід у світ (факт народження Христа),

«...дає сподівання на переображення й цього земного світу»

[4, с. 21-22]. Якщо «уподібнення Христу, — заключає Вілен

Горський у нарисі «Ідеї наслідування Христа в давньоруській

агіографії», — сприймалось як ознака «святості» (гранич-

ного щаблю), що досяжний для одинаків — обранців Божих,

то «упослідування Христу» визначало зміст повсякденного

життєвого шляху, яким повинна йти кожна людина, що прагне

реалізувати вищий сенсобуттєвий принцип — наближення до

Бога, за образом і подобою якого її створено» [2, с. 125].

Порфирій Іванов уславлює покликання людини до без-

смертного (боголюдського) життя в єдності Святого Духу і тіла,

як нероздільної духовно-фізичної цілісності. Боголюдина —

це живе втілення закону безсмертя — еволюційного порядку

Святого Духу. «Гімн Життю», написаний П. Івановим, — це

кульмінаційна точка вчення, де людині як уособленню по-

вноти самовдосконалення належить центральне місце. Ця

позиція засвідчується останнім рядком гімну, у висловлюванні:

«Людині слава безсмертна!» Заслужене (безсмертне) життя —

це життя в щасті і здоров’ї. Здоров’я тут постає як інтегральний

показник повної узгодженості останньої зі світом незалежного

життя: у фізичному, душевному і духовному вимірах. Людина

як заслужений «мешканець несуперечливого світу» до якого

одвічно покликана, пройнята почуттям невичерпної радості

існування, вона переможець всього «не-вірного» (помилко-

вого), що може хоч якось порушити повноту її присутності

у цьому світі і відірвати від творчої наснаги самоздійснення

за принципами Живого — творення світу Святого Духу, що

розгортається як еволюційний потік Життя, без обмеження

смертю. Фізична форма людини — її «подоба», має повністю

узгоджуватись з її «образом» (суттю), не входячи в протиріччя,

які спотворюють їх (суті і форми) безумовну єдність, цілісність,

взаємозв’язок. Така світоглядна позиція засвідчує третій напря-

мок в філософії, за яким життя іманентне тканині Універсуму.

Енергія мислиться невіддільною від матерії, як такою, що є її

лицем, організуючою силою. Ця позиція знайшла собі місце в

джерелах філософського аналізу, зокрема у вченні французь-

кого філософа-антрополога-богослова Тейяра-де-Шардена. За

визначенням П. Іванова: Смерті «як такої в Природі немає»

[9, с. 166]. Смерть — породжує людина, що ігнорує буття за

законом істини. Цей закон не вигаданий людиною і не запро-

ваджений нею, він суто природний. Природа утворююча (не-

залежна) — є носієм цього закону. П. Іванов ставить запитання

і завершує його відповіддю: «А куди ж Дух Святий подівся,

якщо Природа в цьому вся природно знаходиться — в Дусі

Вона?!» [11, с. 52].

Віднайдемо суттєві паралелі в глибинах нашої історичної

минувшини щодо проблематики, заданої в дослідженні.

Звертаючись до твору, «який за потужністю власне «язич-

ницького» шару перевершує все, що донесла до нас давньо-

руська писемність від часів, які передували його виникненню, а

саме, — «Слова о полку Ігоревім», — Вілен Горський констатує:

«...адже протистояння Ігоря природі не приносить йому слави і

успіху. Ситуація докорінно змінюється лише після плачу Ярос-

лавни, коли природні сили стають союзниками князя. З цього

кульмінаційного моменту, ...природа ніби вступає в діалог із

князем, що й приводить зрештою до щасливого звільнення з по-

лону» [2, с. 106]. Дана робота включає і посилання на Б. Гаспа-

рова, який обґрунтовує розуміння «Слова...» як твору, загальна

схема якого є типово міфологічною, виявляючи співзвучність,

зокрема, з міфом про «загибель/ воскресіння». «...Загибель і

повернення героя, — пише Б. Гаспаров, — й пов’язані з цим

загибель і спасіння сакрального світу, головою якого (сонцем,

князем) цей герой є, утворюють головний міфологічний стри-

жень змісту «Слова о полку Ігоревім» [1, с. 28].

Отже, здійснюючи розрізнення щодо можливої

приналежності людини чи то до світу залежного, чи то не-

залежного буття, П. Іванов не відхиляється від традиційного

світоглядного сценарію, вписаного в міфологічний контекст. За

його вченням, людина-переможець (мовою міфу: герой) долає

силою свідомого терпіння залежність від їжі, одягу, житла,

душевно-духовних вад — моральної недосконалості, і тим са-

мим відроджується в сакральному (незалежному) світі, назавж-

ди закриваючи за собою вихід у світ залежний (мовою міфу:

полону — відчуженого від істини свого існування буття).

Характеризуючи, бодай побіжно, сукупність

дофілософських уявлень про граничні підстави людського бут-

тя, які мали місце в міфології давньоукраїнської культури, В.

Горський зауважує, що міфологічна свідомість не знала поділу

світу на природний і надприродний. Для неї існував єдиний

космос, що протиставлявся як світ порядку — хаосові, світу

безпорядку. Космос мислився утвореним із чотирьох первісних

стихій, якими для давніх слов’ян є вітер, вода, вогонь і земля.

Простір упорядкованого космосу сприймався невід’ємно від лю-

дини, що освоює цей простір, установлюючи порядок у ньому.

Названі особливості мислення позначилися й на характері уяв-

лень про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаман-

на відсутність чіткого протиставлення душі і тіла. Відсутність

чіткої антитези «дух-тіло» позначилась і на розумінні акту

творення, яке мислилось не як перетворення «ніщо» в «щось»,

як акт упорядкування, де людині надавалась роль активно-

го співучасника світових подій [3, с. 33]. Автор дослідження

також наголошує на тому, що у давньоукраїнській свідомості

переважає виокремлення «світла», «верху», «правого боку»,

«сходу» як більш ціннісних, що протистоять символам «тем-

ряви», «низу», «лівого боку», «заходу». Неможливо залишити

поза увагою і казкові оповіді про воскресіння героя за допо-

могою мертвої і живої води. Мертва вода повертає тілу героєві

життєві функції: відроджує його «подобу»: рани його загоюють-

ся. Жива вода повертає йому «образ»: «істинно людське облич-

чя». Важливо констатувати, що подібне визначення життєвих

пріоритетів підводить нас до висновку, що для давніх слов’ян

явлений світ є світом порядку, сакральним світом. Людина-

герой знається на його законах і єднається з ним, засвідчує

свою приналежність до нього силою вчинку, доброю волею

свідомого (в значенні знання його істинних законів) вибору, що

власне і є свободою. Воля жити, засвідчуючи в своїх природно-

практичних звершеннях образ героя-переможця сил хаосу, що

загрожують сакральному світу порядку, який невіддільний

від людини у статусі героя, виходить із найглибшого джерела

її дійсної природи, де вражаюче-проникливі найтонші чуття і

велика духовна сила, висока моральність визначають повноту

і цілісність такого уособлення. Вчення П. Іванова виявляє най-

глибший зв’язок саме з цією традицією, бо віддає всі переваги

явленому світу (світу трьох стихій: повітря, землі і води, які

в Дусі Святому природно знаходяться та соборності Природи

і людства), зводячи «вежу» присутності людини у цьому світі

виключно на потоці Життя, як перемоги над власними вадами,

хворобами, смертю. Більше того, вчення П. Іванова, мислить

людину тільки у вимірі життєтворення, виводить її як цілісність

(Дух-душа-безсмертне тіло), визначає переможцем, що через

досконалу волю унеможливлює саморуйнацію і не заподіює

руйнації зовнішній природі, зокрема.

З огляду на попередньо здійснений аналіз, можна дійти

висновку наскільки повно репрезентований у вченні П. Іванова

образ людини свободи. Його живить і сила, і воля, і любов,

що необхідно постають як складові «формули Життя» —

Діалектичного закону Живого. Дотримання цього закону — це

перемога життя у кожній миті, яка здійснюється шляхом сили

свідомого терпіння: утримання домірної єдності протилежних

сторін дуального світу; волі: творчого самоздійснення шляхом

свідомої віддачі (жертовності); та любові: злагодженої єдності

через щирість, відкритість у відношенні до всього розмаїття світу.

У світі незалежності, а відповідно повноцінної свободи (в тілі

без потреб і в дусі, що засвідчується відродженням укоріненого

в глибинах людської душі і серця закону безсмертя: закону до-

бра), поняття добра і зла мають чітке окреслення — визначені

сутнісно. Отже вчення П. Іванова — це теорія Життя-безсмертя,

що має глибокий досвідний корінь неперевершеної природної

практики випробувань людини відкритої всьому розмаїттю

якостей природного світу. Варто нагадати, що Природа, за П.

Івановим, це ще і люди, і тому природна практика включає

досвід загартування і серед людей. Отже, шляхом свідомого

терпіння — істинно природного діла в любові, вона відкриває

шлях до самої себе, до своєї одвічної безсмертної суті і форми —

тим самим стає вільною. На підтвердження вищесказаного наве-

демо цитату: «Людина доб’ється — стане господарем: вона буде

в повітрі жити і буде в воді знаходитися. Їй природа відкриє все

те, що буде потрібно» [9, с. 96]. «Людина — це річ, що літає:

сьогодні тут, а завтра — там. Сьогодні на землі, а завтра у воді,

але без повітря — ні кроку» [6, с. 381]. П. Іванов вважав, що в

перспективі тіло людини трансформується у надто тонке — ста-

не невидимим. «Людина — це є дух, думка — ідея» [6, с. 674].

Та цей дух — не безтілесний, а ідея — не абстрактна, а як такі,

що засвідчуються у здоровому тілі. «А моя ідея є одна, вона нам

людям говорить: здорове тіло — здоровий дух. Це треба оточи-

тися холодом і голодом — гірше за це немає на білому світі для

людей»,– пише П. Іванов в своїх нотатках [6, с. 674].

Люди помирають марно — вважає автор вчення. І при-

чина такої сумної участі людей — їх незнання. І немає ніякої

таємниці, ні чуда в тому, що цей відчайдушний природний прак-

тик демонструє надлюдські можливості, оскільки використовує

сили самої Природи, її законів. Бо Природа, за переконаннями

П. Іванова, — це «найголовніше, все відбувається за її закона-

ми, а ми являємось частинкою самої Природи і живемо теж за

її законами, і ті ж самі сили діють всередині нас» [8, с. 91]. Лю-

дина живе в атмосфері недовіри до Природи, відмежувалася

від неї як у фізичному, так і розумовому плані, сама генерує

свої думки, воює з Природою, живе протиставляючи себе їй,

що є вкрай великою заблудою, — вважає П. Іванов. Не треба

нам повторювати досвід інквізиції, відкидаючи та відносячи

на рахунок надприродного незрозумілі речі. «Незрозуміле —

не значить неіснуюче. Незрозуміле сьогодні стане зрозумілим

завтра. Знання людей не стоять на місці — це процес еволюції

всього людства» [8, с. 93].

Людина, яка засвідчує кожною своєю природно-практичною

дією Природний закон — є мудрою і свідомою, є людиною знаю-

чою — вважає П. Іванов. Отже, за вченням П. Іванова, свободу

людині дає мудрість, що постає як знання серця, які безальтерна-

тивно є основою діла — життя в істині. Ця теоретична світоглядна

модель, що зведена на ґрунті безприкладної природної практи-

ки, виходить з кореня давньоруської традиції, яка «сприймаючи

християнське розуміння святості, акцентує увагу на прагненні

ствердити святе царство тут, на Землі, і для людини» [3, с. 46-47].

На підтвердження цього можна навести цитату: «Все це знайде-

но людьми і використовується Івановим і людьми для позбавлен-

ня від хвороб. Ми з вами повинні використати ці природні сили

і якості, це все — святині світу» [8, с. 92]. Світорозуміння, що

виникло в результаті креолізації — накладання християнських

уявлень на модель світу, вироблену в культурі східних слов’ян, є

повністю узгодженим з вихідними установчими світоглядними

принципами вчення П. Іванова. Онтологічні питання за цим

вченням постають не в метафізичному, а натурфілософському

вимірі. Світ бажаний, божественний не є трансцендентним,

потойбічним щодо людини і Природи і тому онтологічний ста-

тус Природи не трансформований християнською традицією, а

знаходиться, за цим вченням, у відповідності з міфологічними

давньослов’янськими уявленнями.

В «Ізборнику Святослава» і «Шестидневі» Іоанна

Болгарського «зовнішнє» (тіло) не індиферентне щодо

«внутрішнього» (душі). В пам’ятках давньоукраїнської куль-

тури — часто-густо — «кріпость» тіла і «краса» тілесна роз-

глядаються як свідчення «душевної» досконалості людини:

саме цей погляд засвідчує вчення, що постало об’єктом нашо-

го дослідження. Термін «тіло», за вище зазначеними джере-

лами, не знаходиться у протиставленні «душі» на відміну від

«плоті». За вченням П. Іванова, термін «тіло» не є в опозиції ні

до «душі», ні до «духу», хоча «плоть» у значенні «чуже тіло»,

протиставляється духовному-душевно-тілесному як цілісно-

досконалому. І тому всі властиві людині вади пов’язані не

з тілом, а з плоттю: і в цьому питанні позиція, засвідчена у

вченні П. Іванова збігається з давньоруською традицією. В

продовження цих думок ще раз звернемося до досліджень

В. Горського з історії української філософії і прокоментуємо

тезу: «зло не в тілесному як такому, а в плоті, що зіпсована

гріхопадінням. Причиною зла вважається не матеріальний

субстрат, а неправильно використана свобода волі. Звідси,

метою спасіння є не звільнення душі від плоті, а насамперед

звільнення плоті від гріховності, очищення, виправлення її

через «одуховлення» [3, с. 44]. Отже, слід констатувати, що

києворуська філософська думка тяжіє до етичного, в створеній

нею філософській картині світу. Тут, як і в світоглядних по-

будовах вчення П. Іванова, взагалі відсутні етико-нейтральні

сили і явища. Людина, як носій моральності (Іларіон «Слово

про закон і благодать»), може вивищитися над природою, як

її господар. Вона забезпечує комунікацію між Богом і ство-

реним ним світом. Вдуховлена благодаттю душа, управляє

тілом, наче князь державою [3, с. 44]. За вченням П. Іванова,

Природа «творяща» (створююча) є носієм божественного за-

кону. Людина ж отримує реальний статус господаря природи

створеної, коли у природо корисних вчинках засвідчить бо-

жественний закон Природи утворюючої (вічної, незалежної).

Що й робить людину вільною.

Давньоруські мислителі (сюди можна віднести і Климента

Смолятича. Автора «Посланія пресвітеру Фомі») розуміють

місце людини у світі, як своєрідну точку перетину світу

благодаті, світла — з безоднею темряви. То в самій людині

центром зіткнення і взаємодії протиборчих сил вважається

серце. Воно має відігравати роль ланки, що зводить воєдино

Розум, Чуття і Волю людини [3, с. 42]. Ця світоглядна позиція

знайшла своє теоретичне продовження і подальше практич-

не вирішення у вченні П. Іванова. Отже, як свідчить давньо-

руська думка, випробовуючи свободу волі, людина зосереди-

лася на тварній (залежній, плотській) інтерпретації, звідки й

знайшло свій початок зло, трансформувавши істинну свобо-

ду в сваволю. Вчення П. Іванова успадковує цю світоглядну

позицію, при цьому демонструючи свою причетність до неї

не в результаті теоретичного ознайомлення (вивчення пер-

шоджерел), а самостійного природно-практичного виплекан-

ня, здобуття через досвід власного життя. Вчитель П. Іванов

наставляє своїх послідовників воліти жити за божественним

(абсолютним) законом: еволюційним порядком Святого Духу,

що знайшов теоретико-понятійне окреслення в «Діалектиці

Живого» та настановчу визначеність у пораднику «Дитинка».

Свідоме дотримання цього закону, що постає не як догма, а

як загальний орієнтир, що передбачає докладання людиною

на кожному кроці реального життя особистих духовних та

природно-практичних зусиль — робить останню вільною.

Воля, що зрештою відкриває для людини не примарливий,

а дійсний горизонт свободи, тут постає як живий процес (як

перемога щомиті: вибір, що спонукається волінням: відчуттям-

усвідомленням), а не статичне розумове правило (тотожність волі

і розуму, як це у випадку вчення Спінози). Воля, яка у витоку свого

здійснення опирається на невіддільні від етичного виміру знання

(знання серця) та засвідчуються актами живої діючої свідомості —

узгоджена з чуттєвістю. За такої умови абсолютна форма (без-

смертне тіло) в якій може постати, за теорією вчення, заслуже-

на в природі людина і її відроджена первинно-духовна сутність

(Святий Дух) не сходяться у протиріччі, що власне і є свободою

у іванівському варіанті. В продовження викладених думок варто

додати наступне: К. Маркс виходив із переконання, — і мав на це

слушні підстави, вважаючи, що якби форма проявлення і сутність

речей безпосередньо співпадали, то всяка наука була б зайвою.

Автор даного філософського дослідження вважає, що

теоретично-практичне вчення П. Іванова заслуговує на всебічне

вивчення і наукове обґрунтування, що засвідчить належне став-

лення науковців до непересічних фактів дійсності в історії сво-

го народу і буде гідною відповіддю на палке прохання, власне,

благання бути ними почутим: «Я хочу все віддати науці, нехай

вона ще більше займеться вивченням (поглибить дослідження в

напрямку обраному П. Івановим — коментар Л. З.). Може вона

більше знайде за мене і застосує на інших» [6, с. 150]. «Я чекаю

до себе вчених… Що їм знадобиться — я все віддам» [6, с. 844].

І вже з надією: «Прийде час — про мене заговорить теорія» [6,

с. 844]. П’ятдесят років свого життя П. Іванов підпорядкував

служінню і пошуку такого майбутнього, яке наблизить люди-

ну до повноцінного життя у щасті і здоров’ї, що є можливим,

за П. Івановим, тільки за умови її незалежності і свободи, а в

перспективі, на його переконання, — дасть їй безсмертя.

Сучасна філософська думка пульсує на дорогоцінному

ґрунті духовних пошуків, що впродовж тисячоліть не зали-

шався без невтомного обробітку сотень, а то і тисяч науково-

філософських, релігійних прозрінь, відкриттів та смислоо-

сягнень. Майбутні сходи справжнього живого діла, що мають

народитися із плідних висновків-узагальнень і ґрунтовних

рішень уже чекають на своїх першопрохідців. Вчення П.

Іванова є системою розв’язання протиріч сучасності, цілісною

духовно-фізичною методологією самовідродження люди-

ни, зверненості до основ її буття. Воно докладає в загальну

скарбницю знань людини як про світ так і про саму себе, ті

знання, які при адекватному їх використанні, відкриють для

неї шлях до своїх сутнісних глибин, незалежного злагоджено-

го повноцінного, у значенні безсмертя, існування. Готовність

сучасної філософської думки дієво поціновувати природно-

практичний наробок такого масштабу і значення засвідчена

в різних джерелах просякнутих плюралістичним духом і

толерантністю, що виходить з високої морально-етичної

позиції їх авторів. Процитуємо одне із них: «Відтак упродовж

усього ХХ століття здійснювалися багатовекторні пошу-

ки буттєвої укоріненості інтелекту, розуму — не як простої

цілераціональності, а як осереддя смислоутвердження людини

у світі. І всі ці пошуки відбувалися в контексті фундаменталь-

них людинознавчих відкриттів ХІХ — ХХ сторіч, тобто згідно

з неоднозначністю людської природи, із екзистенціальною

напругою існування, і з усвідомленням статусу внутрішнього

світу людини, багаторівневої людської психіки як окремого

виду буття загалом, свідомого, несвідомого та підсвідомого —

зокрема. А звідси — і відкриття, й розкриття специфіки

різних форм раціональності як неодмінних граней єдиного

людського буття, і постійні пошуки різних аспектів саме такої

буттєвої укоріненості інтелекту на рівні як індивідуального

психічного життя, так і колективного розуму людства, як

сил самого універсаму, що спираються на міцні узвичаєні та

раціонально вивірені у дискурсі моральні засади, в наслідок

чого з’являється надія на відповідальність, а отже, і можливість

виживання індивіда, народу, людства в цілому» [7, с. 131].

Вчення П. Іванова утримує у своєму змісті всі розв’язки цих

парадигмальних вимог і запитів, які з упевненістю можна за-

рахувати сьогодні до невідкладних потреб людства.