Канів – Пекарі - Канів.

Канів – Пекарі-Канів
Я знову тут, на рідній стороні,
У тім селі, де літа молоденькі
Мої пливли, мов у рожевім сні,
Під променем любові й ласки неньки…
Ось церквиця… Вона була колись
Біленькою, високою, стрункою;
А ниньки дах замшився, покрививсь,
І мов стара бабусенька з клюкою,
Будова вся пригнулась до землі;
З п’яти хрестів, що сяли на чолі,
Тепер один похилений, іржавий, -
Мов час поклав на йому слід кривавий…
Дзвіниця… ні, друга: ця на стовпах,
А та була з кружганками, висока:
Звідтіль не раз топив я своє око
По темрявих, замислених лугах,
Де надвечір Сула мигтіла злотом,
Ховаючись під ярі береги…
А в другий бік, поза сільським болотом,
Оксамитом хвиліли сікняги,
Мов обрус той на низині барвистій:
За ним тяглись плахти картатих нив,
А далі ліс стягою бовванів
І гинув десь у далині імлистій…
Тепер лісів не видно вже стяги,
Картки нивок мізерніші, дрібніші,
Сула всиха, порідшали луги,
Йно скупчились рядки могил тісніше…
Де ж та краса? Де ті розкішні шати,
В яких тоді пишалося життя?
Ох, час-пора усе позабувати…
Стою чужак на ріднім гробовищі…

«На ріднім попелищі». Михайло Старицький.

Місто Канів відоме сучасній Україні ї всьому світові, передусім, тим що тут, поряд з розташуванням цінних історико-культурних пам’яток, поховано прах великого поета Тараса Шевченка. Це зіграло неабияку роль у тому, що з боку центральної влади місто підпадає під посилену увагу, і сюди все ж таки доходять якісь гроші при розподілі фінансових потоків. Як – не - як, а бетонну дорогу до самої Тарасової гори, що десятиріччями зяяла дірками, замінили на рівненький та гладенький асфальт. А по один бік дороги з Дніпра – подейкують, що це була вказівка навіть самого Президента – понасаджували молоді черешеньки.
Молоді саджанці на збідненому поживними речовинами піщаному грунті, до того ж за всю літню спеку жодного разу не политі, не прижились і здебільшого повисихали. Та, незважаючи на такі дрібниці з невдалим озеленінням, канівцям все ж таки залишається подякувати владі хоча б за нову дорогу.
За «Тарасовою усипальницею» знаходиться Канівский природний заповідник. Очевидно, президентський кортеж сюди жодного разу не заїжджав, тому і вказівок прокласти нову дорогу (вона тут через кожний метр вся в ковдобинах), прибрати територію від сміття, нікому не поступало. При самому в’їзді стоїть дорожній знак, що забороняє зупинятися транспортним засобам на цій території протягом трьох кілометрів
(за заповідником розташоване село Пекарі), встановлений, вірогідно, з символічних міркувань, бо навіть у жовтневий прохолодний день тут можна побачити на узбіччі поодинокі легкові авто, на яких приїхали відпочивальники.


А що вже говорити про спекотний червень чи липень, коли сюди приїжджає стільки охочих покупатися у прохолодному Дніпрі, що узбіччя все заставлене легковиками.
Цікаво, чого так далеко, аж на край Канева, треба їхати, щоб відпочити на природі та покупатися в Дніпрі? По-перше, серед самих відпочивальників чимало гостей з інших міст, зокрема киян, які, ясна річ, вибирають для відпочинку затишні, екологічно чисті «незаймані» місця. По-друге, в самому Каневі таких місць майже не залишилось.
Місце на піску неподалік автовокзалу, яке раніше багато років місцевий люд використовував як пляж, сьогодні сильно засмічено побутовим сміттям. Піщаний берег тут увесь у побутовому мотлоху, серед якого, окрім традиційного для України сміття пластикових пляшок, є засоби особистої гігієни жінок, використані наркоманами шприци тощо. Навряд чи хто зможе пересилить огиду і наважитися купатися поруч з таким «добром».
Місцева влада, аби вирішити це питання з найменшими для себе зусиллями, відреагувала на засмічений громадський пляж дуже просто: поставила таблички з написом «Купатися заборонено».
Мовляв, ми вас попередили, а ви вже там самі вирішуйте купатися тут чи ні. І якщо, не дай Бог, чиясь боса нога у мальовничому місці, де, за словами геніального поета «лани широкополі, і Дніпро, і кручі …» , наштрикнеться на ін’єкційну голку від шприца, то тоді вже не зобиджайтесь і нікого не звинувачуйте.
Тому й доводиться місцевим і гостям для відпочинку вибирати галявинки понад річкою, розташовані аж під самими Пекарями.
Тут ще поки чисто і не так загиджено. Дарма що скрізь настановлені знаки працівниками заповідника «Перебування на території суворо заборонено».
Хто там уже буде на такі дрібниці увагу звертати.
Часто тут проводять вільне дозвілля гуртом: компаніями, сім’ями, зустрічаючи літній ранок на березі Дніпра в палатках.
Ось тільки залишають люди природі після такого дозвілля кучугури різного непотребу, якого з часом все більше тут накопичується.



Неподалік від воріт заповідника через дорогу тихеньким струмочком тече чиста джерельна вода. Їдете ви, наприклад, в спеку велосипедом чи машиною, будь ласка, можете зупинитись і напитися цієї води, набрати з собою в фляги. На превеликий жаль, немає уже серед нас відомого на Україні еколога Миколи Яценка, одного із співавторів праці ««Червона книга Канівщини», який працював у заповіднику, починаючи з 1972 року, заступником директора з наукової роботи. Він розповідав мені, що водичка в цьому джерельці вибивається на поверхню з глибочіні, і близькість до Дніпра не впливає на її якість. Зараз металеву трубку, по якій струмочком бігла водиця, зламано – живильна волога тепер ледь-ледь капає, і на цьому місці зяє пустота.
Немає Миколи Павловича і немає кому більше вболівати за чистоту канівської природи. Лише він один з чисельної канівської громади постійно надавав місцевим редакторам матеріали, присвячені екологічній тематиці, з проханням їх надрукувати. Журналісти йшли йому назустріч, хоч і здавався він їм диваком, людиною, позбавленої будь яких прагматичних, користолюбних цілей, що активно виступала проти споживацтва у всіх сферах життя. Зараз в місцевій пресі ніхто про проблеми екології вже не пише. Чи то люди і справді звиклись із тим, що екологія – це щось абстрактне та другорядне, чи кожного гріє думка «на мій вік вистачить».
Поки більшість із нас тішать себе цією думкою, Дніпро між тим цвіте.



Причому, якщо раніше цвітіння можна було бачити в якомусь одному місці локально, то зараз зеленим шатром вкрите все водосховище. З цвітіням води, коли в літню спеку її температура підвищується на декілька градусів від розкладання синьо-зелених водоростей і одночасно з цим зменшується вміст кисню, тутешні рибалки пов’язують зникнення цінних видів риби. А популяція ляща, біологію життя якого раніше в цьому краї досліджували іхтіологи, так скоротилася, що незабаром цю рибу можуть занести до Червоної книги. Один мій давній знайомий, за спеціальністю іхтіолог, розповідав, як на початку 70-х він вивчав тут міграцію ляща. Його дипломна робота, якщо мені не зраджує пам'ять, так і називалась «Вивчення міграційних процесів дніпровського ляща на Канівському водосховищі». А поки ляща та іншу цінну дніпровську рибу ще можна побачити на місцевому базарі, куди вона потрапляє від спритників, які безконтрольно виловлюють її сітками.
Неподалік від повороту на Пекарі підприємці порозвішували прямо на деревах таблички - вивіски зі своїми пропозиціями по будівництву, архітектурі, озеленінню та ін.

Подумалось: у 21 –ому сторіччі з його інформаційною революцією у всіх галузях, коли урядовці та різні зарозумілі експерти щодня з екранів телевізорів переконують нас, що підприємці мають опановувати європейські стандарти якості, впроваджувати інноваційні проекти, дрібні бізнесмени пропагують свої послуги та товари ось таким дідівським методом. Звичайно, для самих підприємців це дуже зручно: усі, хто проїжджає мимо, зможуть побачити рекламу на живих деревах і, що головне, за неї абсолютно не потрібно платити. Та ось чи зручно це для зелених насаджень?

В Каневі функціонують партосередки практично всіх основних політичних сил, представлених сьогодні в державі. За останні роки жодна партія не наважилась публічно у місцевих ЗМІ висловити своє ставлення до того, що місто і його околиці перетворюються на смітник. Чи то партійні бонзи, що засідають у столиці, не дають на це вказівки своїм підлеглим на місцях, чи справді інтерес до такої аполітичної теми, як екологія, перед президентськими виборами, мінімальний. Натомість другорядних заяв, які не мають ніякого відношення до нагальних потреб суспільства, від політичних сил вистачає. Приміром, не так давно партійна організація ВО "Свобода" звернулася через раойнну газету «Дніпрова зірка» до жителів Канівщини з пропозицією перенести традиційний базарний день із неділі на суботу. На думку «свободівців», базар повинен працювати в суботу, а в неділю, коли у людей загальний вихідний і більше вільного часу, всі мають дружно йти до церкви. Цікаво, що прихильників ідеології Миколи Міхновського більше турбує, в який день працюватиме центральний базар, а не те, в що він перетворюється після буйної торгівлі. А перетворюється на великий смітник. Схоже, що націоналістів нічому не вчить власна історія. У квітні-травні 1917 року, коли Центральна Рада прийшла до влади, її ідейні проводирі, замість того щоб вирішувати першочергові невідкладні проблеми, вдалися до публічного диспуту: займатися спершу питаннями народного господарства чи автономії? Як відомо з історії, наслідком такої бездіяльності стало те, що в тодішньому Києві уже в серпні хлібних запасів зосталося лише на три дні. Це змусило міську думу звернутися за продовольчою допомогою до Тимчасового уряду, що підірвало і без того хисткий авторитет Центральної Ради серед населення. На які політичні дивіденди з боку населення в 2009 році розраховують сьогоднішні націоналісти, акцентуючи свою увагу на … графіку роботи базару в Каневі? І це в той час, коли саме місто буквально потопає від сміття, а від торгових точок, де торгують рибою на тому ж базарі, тхне смородом, бо утримуються вони в антисанітарії.

І наостанок. Нещодавно відбулася районна нарада, присвячена темі створення біосферного природного заповідника. На ній обговорювалось питання про розширення меж існуючого заповідника на декілька тисяч гектар за рахунок земель, прилеглих до нього сільських рад Пекарів, Яблунева та Григорівки. Прихильники цієї ідеї (в основному керівництво заповідника) посилаються навіть на відповідний указ Президента, згідно якого територія нинішнього канівського природного має значно розширитися. Зараз його площа становить трохи більше двох тисяч гектар. Екологи з заповідника, пропонують збільшити її до дванадцять тисяч задля більш ефективного нагляду за дніпровськими краєвидами. Наразі це питання активно дискутується між екологами та сільськими громадами разом із представниками Канівського держлісгоспу.
Між тим автор цієї публікації, який прожив тут багато років і знає реальний стан речей не з офіційних нарад та указів Президента, може точно спрогнозувати, чим завершиться подальше освоєння відпочиваючими все нових, поки ще екологічно чистих територій. Якщо ситуація не зміниться (вона не зміниться, бо для цього немає ніяких підстав), то заповідне узбережжя в найближчі 10 років занапастять так, як і громадський пляж у самому місті. І тоді вже для літнього відпочинку гостям та місцевим жителям доведеться їхати далеко-далеко за Пекарі, звісно, якщо там до того часу мальовничі місцини не «окультурять», як і тут.