«Українські психози» галичан

Психоз – це порушення психічної діяльності, при якому психічні реакції грубо суперечать реальній ситуації. Це відображається у розладі сприйняття реального світу і дезорганізації поведінки. Наприклад, коли «хайлюють» під портретами Бандери і Шухевича, а потім зі шкіри лізуть, доводячи, що ті, хто на портретах, не були фашистами. Вони стоять у черзі по робочу візу біля європейських консулятів і журяться «гоміками» та «бездуховністю» в ЄС. Вони говорять, що за Збручем – самі москалі, щоб згодом з піною на устах доказувати, що Україна єдина і неподільна.

Психози історичні

З певним контрольованим перебільшенням можна сказати, що вся історія так званої української національно-визвольної боротьби (в її сучасному трактуванні) базується на психозах – індивідуальних та групових.

Якщо ж історичні «українські психози» галичан розташовувати у хронологічному порядку, то першим, без сумніву, буде захват Хмельниччиною, потім – Гайдамаччиною і взагалі козаччиною. Отруєна образою на поляків за «польське гноблення» уява галичан малювала образ «лицарів сходу», визволителів з національної неволі, якими, звісно ж, ні козаки, ні гайдамаки не були. Психоз полягав у тому, що галичани у ХІХ столітті почали вбирати шаровари, аби «насолити» полякам нагадуваннями про антипольські бунти наддніпрянців, не зважаючи на факт, що під час цих бунтів козачня грабувала і вирізала уніатські села.

У такій ситуації марно їм було доводити, що поведінку Хмельницького теж визначав психоз, що виник після кривди, яку завдав йому інший шляхтич. «Рятівник України» поводився як жінка, що йде від чоловіка-п’яниці, розуміє, що не зможе жити сама, тож починає співжиття з чоловіком-садистом. Страх перед покаранням польського короля за ребелію і неспроможність керувати козацько-татарською стихією викликали у Богдана та його отаманів нездорову фантазію, яка привела Україну до Переяславської ради – психозу, від якого українці страждали понад 300 років.

Подібно й з героїзацією Гайдамаччини: «ми гайдамаки, ми всі однакі…» ще й досі співають галичани. Хоч що доброго було у цьому рухові? Це тільки інваріант «руського бунту, – як писав російський класик, – беззмістовного і безпощадного», взірець агресії і насильства заради насильства без плану на майбутнє.

Тут доречно зазначити, що до поширення серед галичан цих «українських психозів» долучився значною мірою ображений на Російську імперію російський вчений, професор Михайло Грушевський. Роль цього діяча – «нашого великого історика, а дуже короткозорого політика», як писав Семен Шевчук у своїй книзі «Пора сказати правду про наші визвольні змагання добитися волі для Галицької Землі», – у прийнятті тодішніх галицькими елітами низки помилкових історичних рішень ще й досі критично не переглянута представниками нинішніх галицьких еліт.

Не можна забути і про габсбурзьких діячів, які брали участь у створенні «українського проекту» в Галичині як антипольського; а потім – і польських політиків, які намагалися йому надати антиросійського характеру.

Психози, як відомо, загострюються у переломні часи. Такі часи настали за Першої світової війни та вибуху революцій в Росії. Тут основний «український психоз» галичан варто пов’язати передусім із діяльністю Євгена Коновальця. Саме цей, номінований Петлюрою на полковника, прапорщик австрійського війська вирішив присвятити своє життя (і, на жаль, не лише своє) боротьбі галичан за українську державу. Керуючи «боротьбою» на території міжвоєнної Галичини з Берліна, значною мірою за німецькі і радянські гроші, полковник Коновалець не брав до уваги тих фактів, що війну з Польщею було остаточно програно, а на Наддніпрянщині керували більшовики. Помірковані лідери української громади в Галичині шукали виходу з ситуації, зокрема намагались добитися автономного статусу, але терористична діяльність націоналістів ефективно нівелювала всі зусилля у цьому напрямі.

Психоз Коновальця і його соратників полягав у невмінні визнати поразку і взятися за пошук нових, відповідних до ситуації методів боротьби за покращення ситуації галицьких українців. Навпаки, ОУНівський терор був скерований проти українського населення не меншою мірою, ніж проти Польської держави.

Сьогодні, на віддалі понад століття від початку тих подій, важко оцінювати мотивацію і настрої тих людей. Однак, можна визнати, націоналістичний терор завдав українцям Польщі тільки шкоди і не приніс ніякої користі. Ніякими «раціями» не виправдати убивства громадських діячів, які скоювали відлякування населення та національної еліти від співпраці з Польською державою в умовах, коли проблема Східної Галичини на дипломатичному полі вже була закритою, а в Польщі українець почувався хоч і зле, але ліпше, ніж у сталінській «країні рад». Пояснити це можна лише психозом.

До того ж, проводили цей терор без якоїсь вищої мети, без розуміння «національного інтересу», якщо під ним не мати на увазі божевільну фантазію, що Гітлер буде віддавати життя німецьких солдатів за створення незалежної української держави. Чимало критичних слів справедливо сказано про політику щодо меншин у міжвоєнній Польщі. Але треба теж чесно визнати: діячі типу Коновальця не залишали Польській державі шансів для цивілізованого вирішення проблеми.

Польський аристократ, знавець ситуації у Галичині, граф Станіслав Лось в результаті своїх спостережень висловив зовсім небезпідставну підозру: «… чи галицькі українці взагалі є доступними для імперативів українського національного інтересу, оскільки упродовж століть дороги, що єднали їх з Києвом, проходили через Краків і Варшаву, і хтозна, чи їхня українськість не є всього лиш психозом».

Хай там як, але «українські психози» Коновальця передалися і його послідовникам – «бандерівцям». І це призвело до компрометації та драматичних наслідків. Тільки хворобливій уяві можна приписати серйозне сприйняття такого чину, як Акт відновлення української державності у тилу тоді ще переможної гітлерівської армії, групою не надто адекватних (з огляду на історичну дійсність) націоналістичних діячів у затишних залах товариства «Просвіта» у Львові, без будь-яких шансів на реалізацію цього «акту». Однак цей витвір порушеної психічної діяльності ще можна було б розцінити як своєрідний курйоз, якщо б це не відбувалося в контексті участі «борців за волю України» в етнічних чистках та терорі проти представників власного народу. Вбивствам селян, які записувалися в колгоспи, щоб врятуватися від голоду чи від вивезення у Сибір, не можна знайти раціональних пояснень.     

Оцінки оцінками, а фактом є те, що галичани заплатили велику ціну за всі ці історичні психози. Тому не може не дивувати, дратувати і обурювати те, що «психози українства» розквітли в галичан з новою силою у період державної незалежності.

Психози періоду незалежності

Радянський період співжиття з братами-українцями з-за Збруча мав би раз і назавжди переконати нас у нашій принциповій різності. У 1990 році здавалося, що так і є. Перемога антикомуністів на виборах до місцевих рад у трьох галицьких областях, створення Галицької асамблеї і невіра в те, що «українські совки» захочуть виходити зі складу Радянського Союзу – все це підштовхувало до варіанту спробувати вийти зі складу СРСР окремо взятої Галичини з посиланням на неправомірне приєднання до комуністичної імперії на підставі злочинного акту Молотова-Ріббентропа. Такі настрої були сильними між активної частини галицького суспільства, особливо молоді, але гору взяли «помірковані маси», інфіковані старою хворобою – «українським психозом». Ці «маси» ніяк не хотіли брати до уваги очевидних речей. По-перше, що «свідомий» український елемент поза Галичиною є вкрай мізерний після винищення і репресій комуністичної влади. По-друге, що українці були не тільки жертвами радянського режиму, але й його активними творцями. По-третє, що багато поколінь українців були виховані на російській культурі, а російська мова для більшості з них була свідомим вибором. Тому само переконування в тому, що у нових обставинах української державності «русифіковані» українці відразу почнуть повертатися до свого українського «коріння», було не більше, ніж безвідповідальною фантазією і хворобливим самообманом. А всі акції галичан під гаслами допомогти українцям усвідомити свою «українськість» шляхом висилання на схід і південь агітаційних груп з синьо-жовтими прапорами і повчаннями, якою мовою треба розмовляти і яких героїв варто шанувати, були повним вже вар’ятством, що, зрештою, призводило переважно до протилежних результатів. Охоплений «українським психозом» галичанин став посміховиськом чи й пугалом для дітей майже скрізь поза Галичиною.

Гарячка розуму творить у головах багатьох галичан образи героїв, внаслідок «багатовікової боротьби» яких нарешті виникла незалежна, соборна Українська держава. Тим часом холодний розум не має сумнівів, що держава Україна виникла внаслідок того, що 1991 року завалилася прогнила через економічну неефективність та моральну деградованість комуністичної еліти споруда СССР. Тому нинішня держава є всього лише фрагментом прогнилої радянської споруди, оббитим пластиковою вагонкою і прикрашеним блакитно-жовтими полотнами. Відповідно, соборність та незалежність цієї держави є дуже і дуже сумнівною.

За нинішні галицькі «українські психози» треба окремо «подякувати» українській діаспорі з Канади та США. Їм вдалося досить ефективно поширити свої застарілі страхи, упередження та інші «бандерівські» патології в середовищах «дорогої галицької родини». Тому чимало галичан замість того, щоб розбудовувати свою державність на своїй території, очікують призову в уявну «бандерівську армію», яка от-от має перейти Збруч, щоб збудувати державу там.

Тут знову дозволю собі процитувати невеликий фрагмент з книжки Семена Шевчука, який був ще у 60-х роках минулого століття скерований до «бандерівської» еміграції: «Бандерівська романтика полягає в хоробливому уроєнні, що вони можуть перещіпити наш галицький націоналізм за Збруч, що він там зійде, зацвіте й видасть плоди в формі опановання Східньої України галицьким націоналізмом. Це, однак, немудра фантастика. Це ніколи не може статися».

Та проблема навіть не в самих дурнуватих фантазіях, а в тому, що охоплені ними люди не здатні реально оцінювати ситуацію. А ситуація є такою, що головні проблеми українців взагалі, а галичан зокрема, мають не національний, а соціальний характер. Устроєм нашої держави є олігархічний капіталізм – з характерними для нього корупцією, некомпетентністю, безвідповідальністю, правовим нігілізмом та численними суспільними патологіями, як то: пияцтво, наркоманія, низька екологічна свідомість, проблема кваліфікованих кадрів, а також епідемії «нецивілізованих» хвороб, дитячий алкоголізм, насильство вдома і на вулиці.

Тож, поки охоплені психозами галичани намагаються рятувати «українську Україну», сама Галичина втрачає ті основні переваги, які вона мала ще на початку 90-х років ХХ століття. Мова галичан дедалі більше нагадує наддніпрянський суржик, родинні цінності розгубилися дорогою до Італії, повага до приватної власності стосується тільки своєї приватної власності, елементи європейської культури у побуті й суспільних взаєминах живуть ще тільки на словах, основи національної і людської гідності виявилися ворожою риторикою «толерастів і ліберастів». Нинішній «розгул націоналізму» в Галичині є основним свідченням суттєвого зниження культурного й інтелектуального рівня галицького суспільства. За іронією долі, у перспективі ймовірного зближення з Європейським Союзом саме Галичина виглядає як регіон, що найменш пасує до європейських цінностей.

«Українські психози» галичан у світлі можливої асоціації з ЄС

Автор цих рядків у розмовах із європейськими колегами часто експлуатує думку, що проблема вибору – ЄС чи МС – стоїть перед українцями, а не перед галичанами. Це українцям, котрі упродовж кількох століть звикли вважати себе «єдиною і неділимою» частиною, якщо й не Росії, то принаймні «русского міра», чи там «славянско-православного єдінства», потрібні сильні аргументи, щоб приєднуватися до Європи. Натомість для галичан єдність із Європою не є питанням вибору, а принциповим бажанням повернутися в сім`ю європейських народів. Однак в результаті прискіпливого спостереження за поведінкою галичан навіть у мене зміцнюється сумнів: чи не видаю я бажаного за дійсне.

Тут варто поставити непросте питання: чи охоплений «українськими психозами» галичанин справді є тією людиною з європейською ментальністю, яку ми «рекламуємо» серед наших європейських приятелів? Його поведінка схиляє до іншої думки і, напевно, не слугує справі зближення з Європою. Перш за все, йдеться про психічну неадекватність, яка виявляється у пропаганді нацистських та неофашистських символів і моделей поведінки. Наступне – це зарахування у публічному дискурсі до категорії «окупантів» низки європейських народів, з якими ми упродовж століть жили, формувалися і розвивалися пліч-о-пліч, і яким насправді багато чим завдячуємо. Багатолітня галицька антипольська риторика, вербальні вияви антисемітизму, ворожі ексцеси галицьких націоналістів щодо угорського пам’ятника на Верецькому перевалі чи напади на угорських підлітків в Ужгороді (а там український націоналізм сприймається однозначно як «галицька зараза») – все це робить саме Галичину тим регіоном України, який може бути найбільш клопітливим для Європи.

І тут само собою насувається ще одне важливе запитання. Чи заради прискорення процесів інтеграції з Європою галичани здатні позбутися своїх психозів? Не факт, адже за кілька десятиліть у складі СРСР і за два десятиліття української державності цей народ звик або до усвідомленої бездіяльності, або до безсенсовної діяльності. У результаті, як слушно зауважив Тарас Прохасько: «Тут цінуються вчинки і зусилля, які не стосуються праці над собою. Відсутність справжніх прагнень унеможливлює стратегію, ставлячи тактику на перше місце у єрархії мудрості».

Хтозна, може, живучість «українських психозів» серед галичан пов’язана із неспроможністю та небажанням брати на себе відповідальність за власну історичну долю,  братися до тривалої і марудної роботи над розбудовою власного добробуту, безпеки і перспективи.

Якщо так, то неважко спрогнозувати, що підписання або непідписання угоди про асоційоване членство з ЄС теж викличе чергові загострення психозів. Наприклад, якщо ЄС не підпише з Україною угоди, що робитимуть галичани – психануть і на зло Європі підуть стрункими рядами в «русскій мір»? А якщо підпишемо і нічого особливого у видимій перспективі не відбуватиметься? (Бо воно й не повинно нічого особливого відбуватися – візи і кордони залишаться, в Україні корупція, безкарність і некомпетентність теж не зникнуть.) Будемо нарікати, що Європа не виправдала наших надій?

Найгірше, якщо галичани разом з усіма іншими українцями чекатимуть від Європейського Союзу дива. Що, зрештою, дуже навіть відповідало б нашій традиції – замість «органічної праці» очікування дива. У ХІХ столітті галицькі русини чекали дива, яке мало б прийти з Відня. У 1920-х роках очікували дива від Ліги Націй. Потім – від фюрера німецького народу. Основою кожного з цих див мала стати незалежна Україна. І от, вона настала, але дива не сталося. Тепер час очікувати його від Європи?

Мусимо, нарешті, зрозуміти, що дива не буде. Європа може нам професійно встановити чесний діагноз і виписати відповідний рецепт, але вилікуватися мусимо ми самі. І передусім треба лікуватися від наших психозів.