Визволення України від німецько-фашистських загарбників
День визволення України від фашистських загарбників — свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України.
День визволення України від фашистських загарбників — свято, яке відзначається в Україні щорічно 28 жовтня, в день остаточного вигнання військ нацистської Німеччини та її союзників під час Другої світової війни за межі сучасної території України.
Улітку 1943 року (5 липня - 23 серпня) радянським військам удалося завдати поразки гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав можливість визволити місто Харків (23 серпня 1943 року). Уперше за всю історію Другої світової війни Москва салютувала визволителям українського міста. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до визволення Лівобережної України.
Протягом серпня - вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з його промисловим серцем — Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить важких умовах. Відступаючи, нацисти в безсилій люті теж застосували тактику «випаленої землі» — знищували все, передусім промислові об'єкти й матеріальні цінності, які не можна було вивезти до Німеччини. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука. На черзі була операція з визволення столиці України.
Марія Боровиченко (1925-1943)
Народилася в селищі Мишоловка, що перебувало в межах Києва. До початку війни встигла закінчити восьмирічну школу та курси медичних сестер. У Червоній армії з 1941 р. У липні 1943 р. в бою під м. Обоянь Курської області підірвала гранатою танк ворога, який намагався знищити поранених. Загинула, рятуючи життя пораненого офіцера. Звання Героя Радянського Союзу присвоєно посмертно.
Визволення Києва від німецько-фашистських загарбників
«Східним валом» назвали фашисти укріплення на правому березі Дніпра. Тут їм удалося сконцентрувати значні військові сили, зокрема есесівські танкові дивізії «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін. Командування вермахту розраховувало на те, що Дніпро як багатоводна річка з високим правим берегом стане надійним оборонним рубежем. «Радше Сонце впаде в Дніпро, ніж росіяни здолають Східний вал», — хвалькувато заявляв Гітлер.
Протягом жовтня 1943 року війська І Українського фронту під командуванням М. Ватутіна вели запеклі бої за розширення плацдарму на правому березі Дніпра в районі Букрина. Незважаючи на це, спроба розвернути наступ на Київ успіху не мала. На цьому напрямку ворог зосередив велику кількість військ, організував глибоку ешелоновану оборону й чинив запеклий опір. У ході Дніпровської наступальної операції виявилася слабка матеріально-технічна підготовка військ, не вистачало переправних засобів, незадовільно забезпечувалося прикриття наступальних частин. Учасник подій В. Астаф'єв (відомий радянський письменник) згадував у своїх щоденниках: «Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять - шість днів усе це спливає. Уявляєте?»
Ураховуючи ситуацію, яка склалася в районі Києва, ставка Верховного головнокомандування та керівництво І Українського фронту прийняли рішення про перевезення наступальних сил на новий плацдарм у район Лютежа. Такого маневру фашисти не очікували. Після запеклих боїв 6 листопада 1943 року столиця України була повністю звільнена від німецько-фашистських загарбників. Перемога над ворогом мала широкий міжнародний резонанс. Після визволення Києва Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не тільки воєнне, але й моральне значення... Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина». Гітлерівське командування за будь-яку ціну намагалося відбити Київ. Для цього на Київському напрямку були зосереджені значні танкові північніше Києва. Жовтень 1943р. та моторизовані сили. 13 листопада почався німецький контрнаступ. Важкі бої тривали до 25 листопада. Гітлерівцям удалося захопити Житомир та Коростень. Командування І Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви. Наприкінці грудня фашистів відкинуто від Києва, була звільнена територія, захоплена німцями напередодні. За Київську наступальну операцію 2 438 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Десятки тисяч воїнів одержали високі державні нагороди. 65-ом військовим частинам та 15-ом з'єднанням на честь визволення Києва надано назву «Київські».
У результаті успішних бойових дій радянські війська оволоділи на правому березі Дніпра територію площею близько 500 кв. км.
Київська наступальна операція завершила корінний перелом у ході Другої світової війни й мала надзвичайний вплив на весь наступний характер воєнних дій.
Микола Ватутін (1901-1944)
Генерал армії, Герой Радянського Союзу (посмертно). У 1920 р. вступив до Червоної армії. 1922 р. закінчив 14-ту піхотну школу в Полтаві, 1926 р. — Київську вищу об'єднану військову школу. Навчався у Військовій академії ім. Фрунзе, Академії Генштабу. Служив заступником начальника та начальником штабу Київського військового округу. Під час Великої Вітчизняної війни командував військами Воронезького, Південно-Західного та І Українського фронтів. Брав участь у Сталінградській битві та битві на Курській дузі. Його війська визволяли Бєлгород, Харків, Київ, форсували Дніпро. Загинув під час бойових дій. Похований у Києві, де йому встановлено пам'ятник.
Остаточне визволення території України від німецько-фашистських загарбників
На вирішальному етапі битви за Україну радянські війська, зосереджені на теренах України, мали значну перевагу над ворогом. Так, у складі І, II, III та IV Українських фронтів налічувалося понад 2,3 млн. осіб, 28,8 тис. гармат і мінометів, 2 тис. танків і самохідних артилерійських установок (САУ), 2 370 літаків. Українські фронти, відповідно, очолювали відомі полководці (М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін).
Їм протистояло німецьке угруповання армій «Південь» (командувачі Е. Манштейн і В. Модель), яка налічувала 1,8 млн. солдатів і офіцерів, 16,8 тис. гармат і мінометів, 2,2 тис. танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.
За 1944 рік на теренах України радянські війська здійснили 35 військових операцій, значна частина яких стала виявом найвищих зразків військового мистецтва.
24 січня 1944 року війська І та II Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі. Незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня з'єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинилися 10 гітлерівських дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже 80 тис. солдатів і офіцерів.
На честь «Нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини, що відзначилися в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і «Звенигородських».
Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцією війська І Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони О. Сабурова, О. Федорова, В. Бегми та ін. 2 лютого 1944 року звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. У результаті наступу радянських військ визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.
30-31 січня 1944 року війська III та IV Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу — районів, багатих на марганцеві та залізні руди. Війська генералів Р. Малиновського та Ф. Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).
У березні - квітні 1944 року розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережжі. Війська І Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 року здійснили Проскурівсько-Чернівецьку операцію, у результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли до передгір'я Кар-пат. 5 березня - 17 квітня 1944 року війська II Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили VIII німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 року до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії — країни-сателіта фашистської Німеччини. Війська III Українського фронту за підтримки сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв, а 10 квітня — Одесу.
8 квітня 1944 року розпочалися бої за Крим. 11 квітня визволено Керч, 13 квітня — Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулися на Сапун-горі. Після 9-го-динного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 року Севастополь звільнено від загарбників.
12 травня 1944 року Крим повністю визволили від фашистів. 17-та німецька армія втратила десятки тисяч осіб убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.
Улітку 1944 року розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників. 13-14 липня розгорнулися бої з угрупованням гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) — 8 дивізій чисельністю до 60 тис. осіб. У боях знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. узято в полон. Серед розбитих сил вермахту була й дивізія СС «Галичина». Вона втратила більше половини свого складу. З оточення вирвалося тільки 3 тис. осіб, решта (3,7 тис.) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА. У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня - 29 серпня 1944 року) була знищена група армій «Північна Україна». Війська II та III Українських фронтів унаслідок Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 року) розбили групу армій «Південна Україна».
У жовтні 1944 року в ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України: 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня — решта населених пунктів Закарпатської України.
Довідка.
Орден Богдана Хмельницького започаткований 10 жовтня 1943 р. Орденом нагороджувалися командири та бійці Червоної армії за особливу мужність і рішучість в операціях з розгрому німецьких військ. Має три ступені. Найвищим є перший ступінь.
Зимового дня 1966 р. в Донецьку під час нашого знайомства нині покійний уже лікар Іван Степанович Сук дав мені невеличку повість Д.Міщенка "Батальйон необмундированих".
— Прочитайте уважно. Це перша публічна згадка про одну з найтрагічніших сторінок у житті українського народу, свідчення про небачений досі в історії людства злочин комуністичної системи проти людяності, — сказав І.Сук. — Ви молодий письменник, ви повинні дослідити цю страшну тему досконало. Це ваш обов'язок.
Повість Д.Міщенка мене вразила так, що я захворів чи не на все життя тим, що в ній говорилося. А говорилося в ній про те, як цілий батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків восени 1943 р., необмундированих і неозброєних, кинули на форсування Дніпра й витопили всіх до одного. А коли замполіт хотів посмертно представити полеглих у бою до нагород, то не виявилося навіть їхнього списку. І списали їх як таких, що "пропали безвісти". Це була помста імпер-комуністичної системи українським чоловікам зате, що вони, потрапивши в 1941 р. в оточення, полишені командирами, змушені були повернутися до своїх домівок на вже окупованій ворогом території, всіма способами уникаючи полону або й тікаючи з того полону. До них ставилися гірше, ніж до штрафників, тим хоч давали обмундирування і зброю, і першою пролитою в бою кров'ю штрафник міг змити із себе провину. На українському ж оточенцеві тавро "изменника Родины", "предателя" лишалося до самої смерти, яка часто наставала в першому ж бою через день-два після мобілізації польовим військкоматом.
Став я розпитувати учасників війни про "необмундированих". Одні відразу ж замовкали, дехто скупо розповідав, що був очевидцем, як гнали в атаку на ворожі куле-мети цих "изменников". Аж у Донецьку знайшов самовидців, які бачили, як берег Дніпра коло Черкас у грудні 1943 р. був устелений трупами в цивільному одязі. Так я натрапив на вибійника із шахти 5-біс "Трудівська" Петра Кириндася, який сам був у шкурі "чорнорубашника". Він розповів, як восени їх, зовсім зелених ще, вісімнадцятирічних, і літніх дядьків-оточенців у чернігівському селі було мобілізовано польовим військкоматом і гнано пішки півмісяця до Дніпра, на Лютізький плацдарм. Як на лівому березі проти плацдарму відділили молодих від старших і почали тут же муштрувати цілими днями. З оточенців же щоночі формували маршові роти по кілька тисяч і переправляли на плацдарм удосвіта з правого берега поверталася жменька дядьків з перебинтованими руками, головами, їх не тримали в медсанбатах, крім перев'язки, не надавали ніякої меддопомоги, відпускали на всі чотири сторони. А натомість в Лютіж прибували все нові й нові тисячі необмундированих і необстріляних дядьків і юнаків з лівобережних міст і сіл України. У село Кириндася з тих мобілізованих у 1943 р. ніхто не повернувся після вій¬ни, крім нього та ще одного молодого солдата.
У т. 5 творів Ю. Яновського випуску 1959 р. у статті "Шлях війни", написаній 5.XI. 1943 р. вичитав я таке: "По дорогах Полтавщини йде на фронт "чорна піхота". Так називали мобілізованих селян, що не одержали ще військового одягу. Але дух цієї піхоти — над усякі похвали. Вони ходять в атаку, як леви. Вони вмирають, якщо доводиться, але в агонії роблять ще один крок уперед".
У1968 р. вийшов у світ "Собор" О. Гончара, і там "чорносвитникам" було присвячено кілька сторінок, сповне¬них болю і трагізму. Діти пішли аж до Дніпра слідом за батьками, куди їх погнали напередодні в бій молоді лей¬тенанти. І ось очам дітей відкрилася моторошна картина: "Були тільки німі задніпровські горби, що зеленіли озиминою, а по схилах горбів, по тому зеленому, всюди — темні цятки, цятки... І враз але змоторошніли від страшної догадки: та тож вони! В піджаках! Батьки наші!!!"
Боліло це нашим письменникам... Як могли, проди¬ралися вони крізь бастіони цензури до читача зі своїм сло¬вом правди. В 1990 р. було надруковано повний текст "Щоденника" О.Довженка, і там у записі за 28.XI. 1943 р. натрапляємо на абзац: "Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. "Один генерал дивився на них у бою і плакав", - розповідав мені Віктор".
"Загибає велике множество"...
У с. Квітки Корсунь-Шевченківського району в січні 1944 р. під час Корсунь-Шевченківської битви було мобілізовано, за якусь годину вигнано в окопи 500 чоловіків-квітчан. За кілька днів з них полягло понад 200 чоловік. Жінки саночками звезли їх з поля бою і поховали дома. У селі стоїть обеліск односельцям, які полягли на фронтах. їх понад 300. З них дві третини загинули в 1944 р. під своїм селом необмундированими, погано озброєними.
За розповідями самовидців сталінського злочину проти українського народу я написав оповідання "Чорна піхота" і опублікував у 1989 р. в книжці "Клекіт старого лелеки". Натяками, аби проскочити цензуру, згадував про цю розправу в кількох романах та оповіданнях. Але біль од знання цієї трагічної сторінки в житті мого народу не проходить.
Дослідники дивуються, як могло так статися, що на фронтах Другої світової війни СРСР втратив понад 20 млн. бійців, тоді як Німеччина на Східному фронті, тобто в боях проти червоної армії, тільки 1,5 мільйона. Тобто на кожного вбитого німця припало 14 наших. Російський письменник В. Астаф'єв пише: "Ми просто залили своєй кровью, завалили врагов своими трупами". Він же за це назвав маршала Г.Жукова "браконьєром России".
На вміли воювати, бо не було особливої потреби в умінні, адже можна було будь-яку битву виграти, маючи під рукою досить гарматного м'яса, мільйони, десятки мільйонів солдатів як з "інородцев", так і своїх, "русских", однаково чужих для імперії, тоді як Німеччина була все ж таки національною державою (не тільки нацистською), і який би режим у Німеччині не панував, він був усе ж сугубо німецький, і народ під ним був усе ж таки свій, німецький.
На нехлюйське, чисто імперське "невміння" воювати звернув увагу в своїх військових мемуарах К. Симонов. Він дивувався, як воно так завжди виходило протягом усієї війни, що нам доводилося постійно брати висоти. Відступаючи, німці вміли завжди закріпитися на якійсь висоті чи висотці, а радянські війська опинялися внизу, біля підніжжя. На штурм таких висот гнали в лобові атаки роти і батальйони серед білого дня, кладучи там тисячі солдатів. Яскравий приклад тому — Савур-могила в Донбасі. Та це, так би мовити, загальна картина війни, загальний браконьєрський, чисто російський характер війни.
Я ж мовлю про "війну у війні", про війну Сталіна і політбюро ВКП (б), всієї радянської системи проти українсько¬го народу в час Другої світової війни. Війни на знищення українського народу. Для цього треба було тільки посила¬ти, мов у топку, в м'ясорубку тисячі, десятки тисяч, сотні тисяч неозброєних і необмундированих українських чоловіків і юнаків під німецькі кулемети, танки і снаряди.
Хтось скаже, що я перебільшую. Але звернімося до задокументованих фактів. Це вже не чиїсь розповіді, а жорстокі, вперті документи. Я тримаю в руках 8 чорних томів "Книги пам'яті України" по Черкаській області, видані при видавництві "Українська енциклопедія" імені М.П.Бажана. Вісім траурних книг... Тут з дослідницькою скрупульозністю вміщено відомості про кожного із 179 тисяч полеглих: коли він народився, якої національності, коли був мобілізований, коли загинув, де похований. Це священна книга, освячена пам'яттю про пролиту невинну кров убієнних. Звичайно, не обійшлось у вступних статтях до томів і без традиційного педалювання героїчної ноти на війні аж до такого пасажу: "Слава Черкащини — Букринський плацдарм. А скільки було їх, великих і малих дніпровських плацдармів!"— захоплено вигукує автор статті до тому №3.
Боже ж ти мій! Яка може бути слава на страшному людському горі?.. Адже за свідченням генерала армії С.Штеменка в книзі "Генеральний штаб у роки війни" цей плацдарм був вибраний невдало. "Форсування Дніпра і дальший розвиток наступу намічалося з ходу на південь від Києва в крутому завороті ріки, що був звернений у наш бік, — читаємо у С.Штеменка. — Там були розташовані населені пункти Малий і Великий Букрин, а тому і плацдарм, захоплений тут пізніше, називався букринським. Не завадило б, звичайно, намітити і другий варіант подолання Дніпра в районі Києва на випадок невдачі наступу з букринського плацдарму. Але ні Генеральний штаб, ні командування фронту своєчасно цього, на жаль, не зробили ".
На світанку 22 вересня було захоплено плацдарм, на жаль, розширити його негайно не вдалося. Ворог устиг зосередити тут великі сили. "Старанно проаналізувавши обстановку, що склалася, ми у Генеральному штабі зійшлися на тому, що наступ з букринського плацдарму навряд чи може розраховувати на успіх, — пише С.Штеменко. — Раптовість була втрачена. Ворожий опір зріс. Місцевість тут зовсім незручна для дій танків — дуже яриста і сильно погорбована. На такій місцевості можна було добре сховати війська, але маневр їх був утруднений. Тут усі зрозуміли, що не можна було обмежуватись одним варіантом форсування Дніпра, а слід було мати їх кілька". (Отака "слава Черкащини" — цей лиховісний букринський плацдарм).
Доповіли про це Сталіну, але той наполягав наступати саме в районі М. і В. Букрина. І хоч 27- 29 вересня на північ від Києва було захоплено 2 невеликих плацдарми у районі Сваром'я і коло Лютежа, вигідних для розвитку наступу, Сталін цілий місяць, аж до 25 жовтня не дозволяв туди перекидати основні сили фронту з букринського плацдарму. Протягом жовтня неодноразові спроби наступу тут закінчувалися невдачею. 25 жовтня Сталін нарешті після місячної букринської м'ясорубки дозволив перекинути в район Лютежа 38-у армію та 3-ю гвардійську танкову армію П.С.Рибалка. "Дії з букринського плацдарму продовжувалися військами, які там залишилися, з завданням притягати до себе якнайбільше сил противника і за сприятливих умов прорвати його фронт", — пише С.Ште¬менко. Букринська м'ясорубка працювала на повну по¬тужність і в листопаді, і в грудні, і в січні.
Де ж бралися ті війська на букринському плацдармі, коли основні (і танки, і артилерія та й піхота) були пере¬кинуті на лютізький плацдарм? А з терміново мобілізо-ваних на лівобережжі України оточенців та підрослих за два роки окупації 17-20-річних юнаків. Я взяв з тому № 1 списки полеглих лише одного визволеного 22 вересня 1943 р. Драбівського району, середнього за площею й нижчесереднього за кількістю населення. І ось яка відкрилася страшна картина.
"ВОЛОСЯНКО Гаврило Касянович, 1907 р., с. Степанівка, українець. Мобілізований у 1943р. Рядовий. Загинув 22.10.1943 р. Похований у с. Малий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
БОГУСЛАВЕЦЬ Михайло Степанович, 1898 р., с. Погреби, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув 21.10.1943 р. Похований у с. Малий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
БОРОВИК Григорій Гнатович, 1909 р., с. Ковалівка, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув у 1943 р. Похований у с. Великий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
ГЕРАСИМЕНКО Микола Максимович, 1922 р., с .Ко¬валівка, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Загинув 05.11.1943 р. Похований у с. Великий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.
ДЗЮБА Яків Федорович, 1915 р., с. Ковалівка, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Пропав безвісти у січні 1944 р. в с. Малий Букрин Миронівського р-ну Київської обл.".
І так далі, і так далі...
А ще маса полеглих при розширенні плацдарму і похованих у жовтні-листопаді, грудні, січні в придніпрових селах Пшеничники, Студенець, Григорівка, Бучак, Іваньків Канівського та селах Колесище, Ромашки й інших — Миронівського районів. Оце й були ті самі "необмундировані", "чорнорубашники", "чорносвитники", "чорна піхота" з однією гвинтівкою на 5-10 чоловік. "Оружие добудешь в бою у врага или возьмешь у павшего рядом товарища!" — казали їм перед боєм.
"Чорнорубашників" кидали пачками, так би мовити: як узяли гуртом із одного села, так і кинули в бій, і вони так і впали поруч в одному й тому ж бою, одного і того самого дня... Це також яскраво видно з "Книги пам'яті..."
А це що?..
"КОЗОРІЗ Семен Лукич, 1908 р. с. Перервинці, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Помер від ран 20.11.1943 р. Похований у с. Перервинці Драбівського р-ну.
НАКОНЕШНИЙ Пантелеймон Семенович, 1904 р., с .Безбородьки, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Помер від ран 14.10.43 р. Похований у с. Безбородьки Драбівського р-ну.
Тобто поховані вдома. І таких аж 11 чоловік. Це те, про що мені розповідав у 1966 р. шахтар Петро Кириндась: поранених не лікували в медсанбатах, а пускали додому. Вилікуєшся дома сам (а яка медицина в глухому селі у війну?), тебе знову мобілізують і кинуть в нову м'ясорубку, а не вилікуєшся... Одначе ж кінцевого результату помсти через фізичне знищення, присуджене Сталіним українським оточенцям буде досягнуто.
Та вершиною комуно-радянського імперського цинізму була розправа над молодими українцями, яких навіть формально не звинуватиш у тому, що потрапили в оточення в 1941 р. Адже їм тоді, як відступила з України, кинувши її напризволяще, червона армія в 41-му, було всього по 15-16 років, зовсім діти. Тепер же, через 2 роки, їх мобілізували й так само, як і старших віком, без навчання, без зброї і обмундирування кинули під ворожі кулі на неминучу смерть.
"КОРОТЮК Іван Григорович, 1924 р., с.Великий Хутір, українець. Мобілізований у 1943 р. Рядовий. Пропав безвісти в жовтні 1943 р.
ЛЕВЧЕНКО Микола Іванович, 1926 р., с.Золотоношка, українець. Мобілізований у 1943р. Рядовий. Пропав безвісти в грудні 1943 р.".
Таких зелених по Драбівському району було мобілізовано в 1943 р. й знищено на букринському плацдармі в жовтні-грудні 43-го та в січні 44 років 42 юнаки. До речі, серед мобілізованих молодих багато таких, яким у 1943 р. не виповнилося ще й 17 років. Призовний же вік був — 18 років. Як свідчать очевидці з різних областей України, тоді при визволенні території польові військкомати брали юнаків не згідно з документами, а за зовнішнім виглядом: якщо рослий, значить годиться "під аршин". А українські хлопці і в 15-16 років уже досить рослі.
Винищення молодих новобранців України не можна виправдати нічим. Його можна тільки пояснити одним — наміром винищити під корінь весь український народ. Адже ж у 1944 р. намічалося "выслать в отдельные края Союза ССР всех украинцев, проживавших под властью немецких оккупантов", та врятувало нас тоді те, за свід¬ченням М. Хрущова, що на всіх українців не вистачило в Союзі вагонів. Окупація була тільки приводом покінчити з волелюбним українським народом. Адже і Білорусь була під німцем, і Молдова, і республіки Прибалтики, і росіяни окупованих областей Росії, тотальній же депортації хотіли піддати тільки український народ. Не було й "чорнорубашників" ніде, їх робили тільки з українців тільки в Україні в 1943-1944 роках. Так нас "любила" російська імпе¬рія. Так нас "любить" і сьогодні Росія, яка шкодувала в 1994-95 рр., що не може "хохлов послать под пули Чечни".
На Букринському плацдармі полягло 1115 мобілізо¬ваних у 1943 р. чоловіків і юнаків Драбівського району. З них безвісти пропало 656, тобто більша частина. Молоді ж за рідкісним винятком усі пропали безвісти. Чому так багато? Це ж не при відступі й не при навальному наступі: на плацдармі товклися понад 4 місяці. Усе ж було на виду! А тому пропали безвісти, що, очевидно, багатьох цих бідолах — "чорносвитників" не взяли навіть на облік, як це описано в повісті Д.Міщенка "Батальйон необмундированих". До того ж пропалий безвісти для імперської держави був навіть вигідний, за нього сім'ї полеглого не платили допомоги. Чи не тому були відмінені так звані особисті "патрони", в яких лежала інформація про бійця: прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження та інші дані.
Отже, 1115 знищених фактично насильницькою смертю українських чоловіків і юнаків за 4 місяці боїв на Букринському плацдармі з одного тільки Драбівського середньої величини повністю сільського району. А в Україні ж 480 районів, чимало їх значно більші за Драбівський, а ще 25 обласних центрів, 139 міст облас¬ного підпорядкування, 288 міст районного підпоряд¬кування. І в кожному з них у 43-му і 44-му роках по ходу визволення від німецької окупації набиралися масово свої "чорносвитники", свої смертники, яких кидали на форсування, крім Дніпра й інших рік, у Корсунь-Шевченківську, Яссо-Кишинівську битви, в бої в Карпатах, у бої місцевого значення по Україні, в Білорусі, Прибалтиці. От би й підрахувати по всій Україні загальну кількість "чорносвитників". Певен, у один мільйон жертв цих не вбереш.
А такий підрахунок можна зробити нашим історикам уже найближчим часом. Адже по областях уже закінчується випуск багатотомної "Книги пам'яті України". Такий підрахунок ми зобов'язані зробити. Перед пам'яттю невинно убієнних наших батьків. Не можна дозволити з такого найганебнішого, найпідлішого явища, як війна, робити суцільну героїку, особливо, коли в цій війні явно проглядається ще одна супер-підла війна проти твого рідного народу, війна, яка була розрахована на знищення твоєї Батьківщини. Звичайно, було на війні і багато мужності, героїзму. Це треба шанувати (я особисто про фронтовиків написав багато творів). Ідеться про те, щоб, шануючи героїв війни, славлячи їхні подвиги, дбаючи про їхню старість, не славити самої війни (яка б вона не була — світова, громадянська чи вітчизняна. Менше треба клацати зброєю, не виникатимуть тоді й війни, в тому числі й вітчизняні). Підрахунок треба зробити ще й тому, щоб показати українським людям, як небезпечно жити бездер¬жавно, в чужій державі-імперії, природним існуванням якої є безперервні війни зовнішні, а останнім часом і внутрішні (війна Росії зі своєю територіальною частиною — Чечнею).
Коли я читав чорну "Книгу пам'яті України" по Черкащині із 179-ма тисячами українських прізвищ, мене не полишало невимовно сумне почуття: переді мною по-ставали десятки тисяч сімей. І кожна сільська хата чи міська квартира, кожна сім'я — виглядали як цілий Всесвіт, Космос, де з війни чекали солдата з такою надією на Щасливе повернення додому батьки, дружина, діти, сестри, дід, баба... А на війні — ніякого Космосу. Там солдат ставав усього-на-всього мурахою для "полководців" од сержанта до маршала. Таких мурашок тисячами, мільйонами кидали в м'ясорубку війни, знищували бездумно, безжально, по-імперському жорстоко.
Аналізуймо цю чорну "Книгу пам'яті України", донесімо до кожної матері, до кожного батька, до кожної жінки, до кожної сім'ї розуміння того, яке це щастя, що ми, українці, нарешті вирвались із смертельних обіймів комуно-російської імперії, і як треба берегти свою Не¬залежність, свою державну Україну. Бо тільки в державній Україні гарантія для нас жити мирно в світі без війн, насильств, під блакитним теплим небом, у якому ніколи не завиють бомби і ракети.
iakiv, Хочу спросить именно Вас в как бы Вы провели стратегическую операцию. Перепечатать статью много ума не надо. Но в Вашем посте не хватает одного. Вы сказали Я - количество погибших но хотелось бы услышать и Б - Ваш вариант проведения операции по освобождению Киева. Надеюсь что в Вашем видении погибших бы не было.
Олекса,
пора всем рассказать какими бестолочами было наше командование и наши предки. На самом деле возле каждого солдата на поле битвы бежал КГБшник с пистолетом у виска. На самом деле решения принимались пьяным идиотским командованием, на самом деле это не победа наших предков - это немцы поддались. Пора всем рассказать какими мы били на самом деле.
Советую сходить на "Сталинград". Вам он очень понравится)
"21 октября авторитетный австрийский еженедельник «Profil» опубликовал статью под названием «Жиды, кровопийцы», в которой Иван Франко назван антисемитом. В публикации также ставится под сомнение целесообразность дальнейшего сохранения памятника «антисемиту» Франко, который установлен в центре Вены.Националисты в "ту" сторону "не гавкают". На Западе за каждый "гав" можно получить по гавкалке. Вообще, нет больших украинофобов на Украине, нежели украинские националисты. В пропаганде на украинскую аудиторию надо доказывать именно это. А коммунисты в спорах с националистами должны говорить о том, что при СССР развивалась украинская культура, что "культ Кобзаря" состоялся именно благодаря советской власти, как и украинская нация вместе со всеми её атрибутами. А наши коммунисты заняли позицию обороняющегося. Нападать надо и доказывать, что именно благодаря Ленину-Сталину состоялась Украина. Они бы "троллили" нациков и требовали поставить памятник воссоединителю "украинской державы" Иосифу Сталину. Да и Хрущёва надо увековечить за присоединение Крыма....ПОЧЕМУ НЕТ МАЙДАНОВ??? ПОЧЕМУ НЕ ГОРИТ АВСТРИЙСКОЕ ПОСОЛЬСТВО??!!! вы ущербные вы что не понимаете что ВПШУ ИСТОРИЮ,И КУЛЬТУРУ МАКНУЛИ В ДЕРЬМО??????? где Тягнибок,КЛИЧКО,Яценюк,Фарион????? ГДЕ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
что ребята за материальные блага готовы стерпеть ВСЁ?????......н-да...Было время, на Украйне
Пушки грохотали,
Было время, запорожцы
Жили-пировали.
Пировали, добывали
Славы, вольной воли,
Всё-то минуло, остались
Лишь курганы в поле.
Те высокие курганы,
Где лежит, зарыто,
Тело белое казачье
С головой разбитой.
И темнеют те курганы,
Словно скирды в поле,
И лишь с ветром перелетным
Шепчутся про волю.
Славу дедовскую ветер
По полю разносит.
Внук услышит, песню сложит
И поет, и косит.
Было время, на Украйне
Шло вприглядку горе;
И вина, и меду вдоволь,
По колено море!
Да, жилось когда-то славно,
А теперь вспомянешь:
Станет как-то легче сердцу,
Веселее взглянешь.
Гомоніла Україна, довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла - червоніла...
Текла, текла та й висохла,
Степи зеленіють,
Діди лежать,
А над ними кургани синіють...
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тільки вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тільки роси ранесенько
Сльозами дрібними їх умиють.
Зійде сонце, осушить, пригріє.
А онуки? Їм байдуже,
Жидам гречку сіють...
Багато їх, а хто скаже
Де Ґонти могила?
Мученика святого
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! Важко! Жид панує,
А їх не згадають...
Гомоніла Україна, довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла - червоніла...
І день, і ніч ґвалт, гармати -
Земля стогне, гнеться...
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться!
Очень хорошо,что мы все помянули наших освободителей. Вечная память! Но мы все не должны ни на минуту забывать, что для Европы мы - славяне так и остались варварами, дикарями,недочеловеками. Не забывайте об этом, даже когда очень хочется в Европу. И то что нас туда затягивают, да ещё ставят какие-то условия может обернуться для Украины катастрофой.
Джонні, який закордон? такі інтелекти далі свого двору не виходять
www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій, оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом
Анті-гоблін Я трохи підкину на вентилятор: - «Я буду сидіти на яхті та їсти омарів, а що буде з вами?
Реформи – це реформа ВЛАДИ, а не громадян. І аж ніяк не навпаки.
Анекдот. Зах.. [весь] Влада людей з особливими потребами [1]
WayBe tzs, це ж треба. 13 років тому :)
Вітаю! вірші. [8]
tzs В мене ще його є багато, на ФБ, запрошую у друзі, кому подобається
Мужик впіймав чарівну рибку…
«Пусти мене й бажання швидко
Тобі я виконаю в дар».
«Багатим хочу буть, я.. [весь] вірші. [8]
tzs Знайшов свою творчість на сторінках Вашого сайту, дякую за підтримку вірші. [8]