становлення української мови

Українська мова, польський чиновник шовенюга, кат Українського народу Собінський і куля в його голові.

Собінський був вбитий лише одним пострілом, отже "вбивцею” міг бути лише один із підсудних. Це стало причиною того, що варшавський суд скасував присуджену кару смерті, і в 1929 році львівський суд присяжних засудив одного Вербицького на кару смерті, а Василя Атаманчука - до 10 років позбавлення волі. Згодом Вербицького було "уласкавлено” – шибеницю замінено на 15-літній тюремний вирок. Обидва хлопці мужньо відбули незаслужене покарання.
Засудження двох невинних людей викликало шквал протесту не тільки в Галичині, але й на українській еміграції в США та Канаді. Тиск був не лише на польські судові органи, але й на Команду УВО. Остання розробила план дискредитації польського судочинства, який полягав в тому, щоб Шухевич та Підгайний переїхали в одну з країн, яка не має підписаного з Польщею договору про екстрадицію і тим виявили правду про атентат.

Це був лише один із фрагментів тривалої боротьби за утвердження українства, в тому числі й захисту української мови…

Станіслав Собінський (пол. Stanis?aw Sobi?ski) (*12 червня 1872, Золочів — † 19 жовтня 1926 Львів) — польський педагог, шовініст, українофоб, ворог України і Українсьої Нації, працівник освіти, куратор шкільної освіти. Проводив жорстку політику полонізації на українських землях, за що був вбитий бойовиками УВО

Українські націоналісти на лаві підсудних під час процесу над убивцями, шовініста, українофоба, поляка Собінського.

Суд над двома бойовиками УВО, які не мали жодного стосунку до атенату, став яскравим свідченням некомпетентності та фальшування польського судівництва. Атаманчук і Вербицький боронилися тим, що коли відбувався атентат, вони знаходились в кінотеатрі і саме в цей момент податкові контролери з міської ради перевіряли квитки. Та це мало помогло підсудним, оскільки поліція "домоглася” від міської ради підтвердження, що в цей день такої перевірки не було.
Зрештою, було знайдено ще одного "свідка” – водія таксі, який стверджував, що підвозив підсудних до місця, де було виконано атентат, хоч Атаманчук і Вербицький категорично заперечували це.
Згідно з чинним тоді карним законодавством, на кару смерті можна було засудити людину, яка "безпосередньо приклала руку до вбивства”