«У вас там душа, а у нас адні панти асталісь», - одесець на зустрічі з Іриною Фаріон

Попри повернення додому, не відпускає і досі мене просвітлена українська Одеса всередині Українського культурного центру і якийсь сміховинний вереск маргіналів з червоними шматами, Сталіним, «русской музикой» ззовні. Саме до цього зовнішнього оскалу збіглася сила-силенна журналістів, аби зняти спровоковану бійку тими ж з промосковськими маргіналами і розповісти по тому, як із кулаками вітали нардепа Ірину Фаріон в Одесі... Не так сталося, як планували лузери. І невтямки їм, коли ж то я зайшла до зали, тому вся наготована тим послідом зброя на зразок чебуреків, помідорів тощо летіла у сотні людей, що потоком плили на зустріч, пробиваючись через два кордони міліціянтів і брутальні крики знавіснілих рабів. Це людей не спиняло. Їхня просвітленість дивувала навіть міліціянтів. Побачивши у вишиванках людей, один із них зауважив: «Какіє оні красівиє».

З огляду на зовнішнє дикунство під стінами центру, вщент переповнена зала видалася мені дивом. Як цим святим і героїчним людям вдалося прорватися крізь морок зовнішнього світу? Це не була звична політична зустріч чи презентація книжки. Це була спільна молитва духовно злитих людей у день Христового Вознесіння. Можливо, над нами витав також дух неперевершеного одесця (чи одесита), теоретика українського націоналізму та автора нової чорноморської доктрини розвитку України з фундаментальною віссю Північ – Південь (а не заяложено-тривіяльний Схід – Захід) Юрія Липи. Він так просто і глибоко визначив призначення України: воно «є тільки в ній самій, її доля є в її людях та в їх моральних і матеріяльних засобах». Проте доля його з доленосного українського Півдня занесла на Захід. Тут, на Львівщині, 20 серпня 1944 року, як лікаря Української Повстанської Армії, його по-звірячому закатували московські енкаведисти. Сьогодні, очевидно, нащадки тих енкаведистів чи не найкомфортніше почувають себе на благодатному Півдні України.

Проте на зустрічі не йшлося про цей агонійний мотлох у нашій державі. Давно вже не мала я таких високодуховних запитань, як в Одесі: мова, культура, сила нації, подальша стратегія розвитку, союзники, джерела інтелектуальної та духовної сили... Направду, духотворення великих Лип – Юрія та Івана – огортало залу, відсікаючи, як випари пекла, швидкоминулий рик виродків надворі. Понад то, це був особливий день: Вознесіння Господнє. Тільки завдяки тому, що чотири одеські канали мені відмовили в етерах, я відчула щастя розпорядитися часом не так як звично, а так, як мрію і хочу. У церкві Різдва Христового нас зустріли, як родину. Відправлений молебень зняв суєту дороги і банальних клопотів. Уклінна подяка владиці та отцеві Віталію за це. Світла думка Юрія Липи про церкву відповідає саме тому, що я відчула у цьому храмі (до речі, розписаному руками львівських художників): «...церква повинна відповідати характерові раси, бути українською для українських душ і тільки українською для їх єднання з Богом» або ж «Є річчю найбільш моральною, власне, звертатися до Бога в тій індивідуальній формі, в яку Бог убрав частину людства, що її звемо українською расою».Щойно у розмові я згадала про одесця, атланта українського слова, видатного українського мовознавця Святослава Караванського, як зал вибухнув – наче згадано про одесько-український символ, але притрушений минущим споживацтвом, примітивною попсовою культурою та мовним нігілізмом з тупим формулюванням «какая разніца на каком язикє разговарівать». Прізвище Святослава Караванського для посвячних вмент розбиває цю аргументацію насєлєнія. Направду, ким тільки не населили наш край після голодомору, терору та репресій. Натомість 1945 року одеський трибунал виніс вирок Святославу Караванському за зв'язок із оунівським підпіллям: 25 років позбавлення волі, а 1965 року його знову заарештували і примусили досиджувати 8 років і 7 місяців. Він і досі у свої 92 роки на еміграції. Знаменно, що більшість праць Караванського видано у Львові, у видавнитві БАК, що має з ним найтісніші взаємини. Серед видань наперевершений «Російсько-український словник складної лексики», «Практичний словник синонімів української мови», «Словник рим україської мови» та ін. Ось вона тріюмфальна єдність вільної української Одеси і колись поневоленого Польщею Львова.

Саме праці Святослава Караванського у післястудентський час чистили мене від укррадянської мови (чи недомови), відкривали правду про і досі чинний сталінсько-кагановичівський правопис, про знищену наукову термінологію та вкрадену у нас московитами лексику щонайменше з половини ХVII століття. З далекої Америки просить нас Караванський: «Нам треба усвідомити, що в нас украдено мову і підсунуто псевдомову, тобто суржик, який належить поборювати. Нам усім треба визнати – і академікам, і письменникам, і мовознавцям – що ми поверхово знаємо українську мову. Наш правопис, наша лексика, наші словники – усе спотворене. І відроджуючи інших, треба заразом і самим відроджуватися». Записка із залу була наче результатом дії цих слів від мовного маестра: «Ваше ставлення до форми одесець?». Спершу мене це спантеличило, а вже потім я згадала, що в унікальній праці Святослава Караванського «Секрети української мови» (1994, с. 128) повноправно зафіксовано словотвірний варіянтодесець на противагу до тиражованого одесит. Отож побороти мовну правду неможливо, і хто як не одесці мені це засвідчили. Зустріч завершилася тільки тому, що вийшов час оренди зали. Ми не хотіли розлучатися. Дивно, що біля входу у приміщення вже не було черні з зображенням Сталіна, московських трикольорів та криваво-комуністичних шмат. Мабуть, грошей їм стало хіба на годину бійки перед зустріччю однодумців та однодухів.

Натхненні нашою українською спільністю, ми поверталися до готелю. По дорозі зайшли на чай до кав'ярні. Чарівна офіціянка спілкувалася російською, але в ній було стільки гостинности, що я знову впала у спогади від Юрія Липи: «Знаємо, що в 1917 році багато українців ішло вмирати за українську волю, говорячи по-російськи, так само, як не один шлезький чи познанський поляк бився проти німців, хоч і не знав польської мови». «Коли вийшли з кав'ярні, побачила, що забула мобільний телефон. Мій помічник повернувся по нього. Але приніс не тільки мобільний, але і дивовижний діялог із нічним відвідувачем кав'ярні. Чоловік кримінальної зовнішности, що сидів за барним столиком, зупинив його і почав поганою українською мовою висловлювати йому вдячність за нашу красиву українську мову, в яку він, виявляється, вслухався, коли ми розмовляли між собою. На що Андрій відповів:

- А ви просто говоріть. І все буде добре. Це так, як не стріляти з залежаної зброї.

- Нєт, так нє магу. Я хачю умєрєть там, у вас, на Западє.

- Не треба помирати. Приїздіть до нас у гості.

- Ти нє понял мєня. У вас там душа, а у нас адні панти асталісь.

Як хочеться, аби ті «панти» не розповзалися плямою хохлацтва по українських душах і як ми потрібні один одному із Заходу і Півдня, аби відчути нашу духовну спільність. Казав одесець Юрій Липа: «...поняття раси як цілости – це передусім поняття відрубної, окремої великої духовности». Дякую Одесі за призначення дивувати і полонити.