Нові історії Достаньяна з Сухарії, голого короля Засранції Ніколя та сірого (після п’янок і оргій) кардинала Калонського.

Було собі таке унікальне містечко в Країні-Мрій з красивою назвою ще від гордої птиці Канюка.

Було собі таке унікальне містечко в Країні-Мрій з красивою назвою ще від гордої птиці Канюка. Ніби і наділене Богом чудовими горами, широкою річкою з золотими берегами, красивими кручами, але стало воно загажене та засмічене, тому і стали його люди «величати» – Засранськом. І запам’ятати легко, і згадати не складно: озирнувся навкруги і зразу згадав в якому місті ти живеш.

А «королювати» цим Засрнськом призначили наймита з «Королівства Сирного». Намальованого та самозакоханого, але абсолютно пустого. Поглянеш  на нього – а він голий-голісінький, хоч і вважає себе розфуфиреним, напищеним та надмірним. Ще думає він про себе, що такий же він красномовний та розумний. Хоча народ Засранська, хоч і забитий та затурканий, проте вже встиг побачити, що король цей не лише голий, а ще й безголовий.

         Обирали короля хоч ніби і по канонам Біблейським, але чітко по сценарію, безграмотного (але дуже хитрого) вже сірого (від п’янок та гулянок), але ще простого пса бродячого і замурзаного, п’янчугана місцевого, Калона. І хоч як не намагались Закону Біблейського притримуватись, але  так і не змогли чесно втягнути кандидата в королі в крісло королівське. Запхнули його «через коліно». Хоч і хвастав кандидат в королі, що озолотить кожного, хто проти нього проголосує. І з першого ж дня збрехав. Чи може «золота» забракло, бо таки більша половина міста воспротивилась такій новині.

Що ж до Калона, то в семінарській школі (завжди п’яний майбутній кардинал) так і не довчився. Смикнув: «… а навіщо: Хреста на Водохреща мені і так не довірять нести, а мені і не треба. З  мене досить і прапорця. Так і з народом поближче, і ніби при посаді. А там і до єпартії доберусь…».

Минали роки, а розуму у Калона все так і не добавлялось. Хоча завдяки природній хитрості та родичам (так і не ставшої кардинальші), зміг таки ніким не помічений (бо нікому не потрібний) Калон п’янчужні лавки відкрити, а дякуючи своїм «прихожанам» до єпартії втиснутись. Та не просто втиснутись, а ще й очолити єпартієвський приход в самому Засранську. Та  не просто очолити, а ще й обратись його собутильниками та п’янчужками «кардиналом». Та не просто обратись, а повелів він всим своїм новим підлеглим (бо лягли під нього як шльондри) називати себе «Кардиналом Калонським».

І зажив Калонський в Храмі Королівському солодко і нахабно. Зранку викликав до себе в келію голого та безголового короля Ніколя, радив-зраджував йому як Засранськом правити та щоранку обіцяв кафтан йому срібний справити, щоб той срам свій прикрив. Вдень спав-їв досита, а вночі – кабаки по звичці відвідував. Та не просто відвідував, а був там «центральним». Полюбляв там на столах погарцювати та штани перед дамами знімати – чи то хвастався чимось, чи то шукав там щось. Але як воно там не було, багатів кардинал по-троху, от і дозволяв собі те, чого навіть останній п’яниця Засранська не міг собі дозволити. І що цікаво, не одна царівна-жаба на нього заглядалася. Все гроші та безстидство кардинальське їх приваблювало. Але наш кардинал виявився непохитним в своїх пріоритетах – він «сам собі коханому» понад усе. Всі решта – лише його свита. І ніхто йому не указ: ні пристав, ні городовий – всі під ним, всі перед ним «на задніх лапах».

А від цього ще солодше став кардинал жить-попивать та добра грабувать: то земельки комусь продасть, то дасть команду комусь із своїх суперників бричку спалити, то на конкурсі маршрутик вкраде. І все собі, все в кишеню. Дивляться люди на кардинала Засранського, пенька неотесаного і думають – невже в нього кармани такі безрозмірні, як і його апетит, невже морда не трісне, невже не подавиться. А ж ні. Лізе в нього і лізе.

І ніби й нормально все в пацана-єпартієвського, ніби і бричка крута, і баксики в кишені, але не спиться чомусь бідоласі. Чи може болячки старі сверблять, чи може голова болить, адже не задарма (і напевно-що не за маленьке «дарма») йому ІІ групу інвалідності ескулапи призначили. Хоча  діагноз цей в нього ще з дитинства  був присутній, а з роками та з владою лише прогресував.

Насправді ж причина неспокою Кардинала Калонського була в іншому – втисався в його голові страх, що виженуть його скоро з єпартії та з кардинальства і буде сміятися з нього до сліз Достаньян Зацепський з Сухарії та поганяличі бричок, ним обманутих. А ті ще й грошей з казни Калонської потребують: бо і бричку, і помістя, і навіть стайню за їхній кошт побудував.

Не спить Калонський одну ніч, другу – мучиться, бо відчуває щось недобре. Та й опричник його вірний та хитрий Маланський чомусь гнівається, замало йому стало милості Калонської. Вже й на трон кардинальський поглядує та все влади та повноважень від Калонського вимагає. А Калонський, хоч і з Перстом Пристольним, але ж знає – той Маланський може відірвати його у Калонського разом з пальцем (бо в нього така практика з минулого життя таки є) і забрати Перст у бідолахи. А  палець повернути Калонському, щоправда не на руку, а всунути йому кудись в інше місце. Та й король Ніколя щось від рук Калонських відбився. І  що погано, схопити того короля Калонському ні за що. Адже король той голий-голісінький, за що ти його схопиш?

А тут ще після запою забув Калонський, що не лише правити має право, а і бумаги якісь там писати зобов’язаний. Не звик Калонський за 2 роки правління сходки одноєпартійські готувати, все помічниця-наложниця за нього робила, поки він перед нею в носі колупався. Та не стерпіла та доленьки ненависної, втекла від гидоти. От і не здав він завчасно бумаги цінної до канцелярії небесної. Та ще й забув бідолаха, що не всіх він під себе «нагнув», не всіх зміг купити та залякати. Вилетіло з його пустої голови, що не погоджувався добрий молодець Добриня-Кожухарський пиячити з ним та казну деребанити. І взяв той Добриня його за дупу нахабну по самі жабри його жаб’ячі, та так взяв, що аж «захворів» наш Калонський хворью невиданою, в простонароді срачкою називається.

Але недовго бігав Калонський по місцям прихожим, вздибили його таки на плаху і замахнули над ним меч – справедливський (хоч і теж продажний). І затряслись ніжки, і затремтів голосок у Калонського на слові останньому, взмолився він перед чолов’ягою суддівським: «…приберіть Достаньяна з залу судейського, а то він правду про мене напише, та ще й людям розповість, хто я насправді…».

Та не послухав Калонського боярин-судейський (хоч і подейкують люди, що брички його таки працюють у стайні Калонського), не наважився Достаньяна з залу судилищного попросити (бо таки пам’ятає, як Достаньян і його самого доставав за справи його несправедливі та безсоромні).

Зрозумів Калонський, що не вдасться йому минути судилища людського і вдався він до хитрості чергової: купив собі папір ескулапський, що стався приступ в нього черговий, присоромний: не може він втримати сечі після пивної підвальної. Тому змушені були люди городнечі  на третє засідання привезти силою кардинала Калонського, щоб держав він таки відповідь за злодіяння свої кардинальські та за речі безстижі.

І взмолився вдруге Кардинал Калонський на судилищі народному, зморщений та сірий після п’янки вчорашньої: «… невиноватая я, он сам пришёл …» та ще й папірець чолов’язі судейському подав, що мов папірець той нещасний по його проханню його порадник вірний та побратим босяцький Довбня-Довшик поштовим голубом завчасно відправив. Але не повірив йому козарлюга Кожухарський, запросив до залу голуба поштового і розказав голубок, що бреше безстижо той Калонський, себе вигороджуючи. А як зрозумів (на диво) Калонський, що «до стінки» його припер голубок з Добринею Кожухарським, так відразу попросив у чолов’яги судейського дозволу слово молвить – «… не я це все. Це Довбня-Довшик все замутив, щоб я грошей йому дав, бо і в нього гроші лише в голові, ніяк не вдавиться він грошами моїми та все намагається на злочин мене справити. Його судіть злодія, не мене …».

Спітнів від цих слів Колонських Довбня-Довшик, але не зміг нічого заперечити голубу поштовому.

І зрозумів Калонський з Довбнею-Довшиком, що настав кінець їхньому режиму правлячому. Затужив Калонський, заплакав і взмолився до короля голого та безголового, щоб відпустив той його у відпустку «Чорнобильську», щоб підлікуватись трохи перед плахою, почекати, поки меч судейський затупиться, а гріхи його трохи забудуться. Все мріє-думає Кардинал Калонський, що переведеться Добриня Кожухарський за моря-океани, а Достаньян повернеться до своєї Сухарії, а він знову повернеться до своєї мрії і далі пиячити та безстидствувати буде.

Але не вийде нічого ні у Кардинала самозваного, ні у короля безголового, ні у Маланця хитрого. Виметуть їх скоро сили-сильнії і настануть в нашому місті часи чесні та справедливі і повернеться нашому місту його ім’я красиве, предками назване. І заживуть в ньому люди злагоджено та дружно без довбень та хитрунів, без королів та кардиналів народу нав’язаних.