Украинцы и День Великой Победы. Как воспринимают 9 мая? (Опрос)
Для подавляющего большинства украинцев (82%) День Победы является большим праздником.
Об этом свидетельствуют результаты опроса, проведенного компанией Research & Branding Group с 19 по 29 апреля 2013 года. Результаты опроса обнародованы на сайте компании. По данным исследования, в качестве обычного выходного 9 мая воспринимают 13% украинцев и только для 3% жителей страны 9 мая – обычный день недели.
Больше всего тех, для кого 9 мая – это большой праздник, среди жителей Юга (91%), Востока (89%) и Центра (87%) Украины, среди людей в возрасте 50-54 года (87%) и старше 55 лет (88%), а также среди городских жителей (86%). В качестве обычного выходного 9 мая чаще всего воспринимают жители Запада Украины (28%), молодежь до 30 лет (19%). Для большинства украинцев (79%) значимость такого праздника, как День Победы, осталась неизменной. Каждый 10-й украинец (10%) утверждает, что значимость Дня Победы для него возросла, в сравнении с предыдущими годами, практически столько же (8%) считают, что значимость праздника для них за последние годы снизилась.
Большинство украинцев (75%) 9 мая собираются праздновать День Победы, тогда как 18% жителей страны не будут праздновать День Победы. Мнения о праздновании Дня Победы разделились у жителей Западной Украины – 50% населения данного региона собираются праздновать День Победы, тогда как 42% - не собираются этого делать. Также опрос показал, что у большинства украинцев (68%) родные и близкие погибли во время Великой Отечественной/Второй мировой войны.
Больше всего погибших в годы войны родственников и близких у жителей Центральной (74%) и Южной (73%) Украины. 87% украинцев знают о жизни своих близких и родственников во время войны: 44% опрошенных – многое узнали непосредственно из рассказов, семейных архивов, а 43% - знают о жизни своих близких и родственников в годы войны в общих чертах. Две трети украинцев (60%) беседуют о прошедшей войне в своей семье, тогда как 39% опрошенных – не беседуют о войне. Чаще всего о войне беседуют украинцы старшего поколения: в возрасте 50-54 года (70%) и люди старше 55 лет (72%). Кроме того, более половины украинцев (58%), обсуждающих тему Великой Отечественной Войны, признают, что делают это, как правило, накануне и во время празднования Дня Победы.
Сбор информации проводился методом личного интервью в 24-х областях Украины, АР Крым, Киеве и Севастополе. Респонденты отбирались по квотной выборке, репрезентирующей взрослое население страны по месту проживания (область), полу и возрасту. Объем выборочной совокупности составил 2178 человек. Ожидаемая средняя ошибка выборки составляет +-2,2%.
И все таки несмотря на биение рогами об стену нациками, День Великой Победы остался И БУДЕТ оставаться БОЛЬШИМ праздником в нашей стране!!! Что очень радует!!!
Основний механізм маніпулювання свідомістю полягає ось у чому: Встановлено, що чим більш обізнаними є люди, тим важче маніпулювати ними. Тому об'єкт маніпулювання треба постачати сурогатом - урізаною й стислою інформацією, тільки такою, яка відповідає цілям психологічного впливу. Як правило, у ході виборчої боротьби всі кандидати намагаються нав'язати електорату перекручені стереотипні образи своїх суперників. Такі кліше (трафарети), як "олігарх", "злодій", "тупий", "мафіозі", "бандит", "представник мафії", "підставна особа", "рука ворога", "брехлива пропаганда", "бездушний", "безбожник" тощо спричиняють відповідну реакцію електорату, що у переважній більшості не знає правди про життя й діяльність кандидал'в. У результаті люди схильні вірити пропагандистським міфам, у тому числі проти своєї волі. http://politiko.ua/blogpost2420
Завтра "Свобода" скаже, що війни не було, а німці вдерлися на Україну, щоб поремонтувати дорогу і висадити тюльпани на клумбах, а Радянська армія їх вигнала, при цьому розсрілявши 20 млн.українців і євреїв...
LuckyLucciano, Офицер:
"Товарищи солдаты, какие мысли у вас возникают при виде кирпича, который я держу в руках?"
Первый солдат: "Я вспоминаю дом".
Второй солдат: "А я думаю о строительном вузе".
Третий солдат: "А я - о половом акте..."
Все в недоумении.
Офицер: "Но почему?!"
Третий солдат: "А я всегда о нем думаю!"
Haydamaka,
передивився відео майже повністю. Для себе зробив ряд висновків. Нового мало що дізнався, але ще раз переконався, що головна зброя у всіх війнах - інформація та можливість впливу на свідомість великої кількості людей.
Нажаль спір стосовно відношення до війни здійснюється лише між сторонами, які категоричні у своїх переконаннях: одні кажуть, що потрібно було воювати за радянську армію, інші говорять, що воювати потрібно було проти радянської армії.
А суть проста: ні Германія, ні Росія не були зацікавлені у самостійній Україні, тому нищили українців і одні і інші. Україна потрапила між жорновами двох сильних держав, з якими боротися ефективно не могла. І Росія і німці широко використовували дезінформацію та пропаганду для виправдання своїх злочинів. Таким чином, правда в тому, що дійсно ОУН-УПА були хорошими, оскільки воювали за правильну ідею - звільнення від окупантів. Але при цьому вони змушені були стріляти у своїх же, які були на стороні Радянського союзу, тому автоматично ставали поганими.
Олександр Довженко: «Я був учора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стояло військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту й грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Оглянувшись, я помітив, шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю, або й зовсім не жили, про них згадали, як про поняття… Перед величчю їх пам’яті, перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи може ні?»
Куда подевал народ-богоносец своих калек-победитей.
Страна Советов карала своих инвалидов-победителей за их увечья, за потерю ими семей, крова, родных гнезд, разоренных войной. Карала нищетой содержания, одиночеством, безысходностью. Фактически смертью. Худшей из смертей..
Ссылали не всех поголовно безруких-безногих, а тех, кто побирался, просил милостыню, не имел жилья. Их были сотни тысяч, потерявших семьи, жильё, никому не нужные, без денег, зато увешанные наградами.
Их собирали за одну ночь со всего города специальными нарядами милиции и госбезопасности, отвозили на железнодорожные станции, грузили в теплушки типа ЗК и отправляли в эти самые «дома-интернаты». У них отбирали паспорта и солдатские книжки - фактически их переводили в статус ЗК. Да и сами интернаты были в ведомстве ментуры.
Суть этих интернатов была в том, чтоб тихо-ша спровадить инвалидов на тот свет как можно быстрее. Даже то скудное содержание, которое выделялось инвалидам, разворовывалось практически полностью.
Численность населения СССР перед войной оценивается в 220 миллионов с учетом населения присоединенных территорий Польши, Венгрии, Румынии и стран Прибалтики. Общие демографические потери СССР за период 41-45 год оцениваются в 52-57 миллионов человек. Но в эту цифру входят «не родившиеся». Реальное число потерь населения можно оценить порядка 42-44 миллионов. 32-34 миллиона составляют военные потери армии, авиации и флота + 2 миллиона евреев уничтоженных в результате Холокоста + 2 миллиона погибших в результате боевых действий мирного населения. Остальные исчезнувшие миллионы попробуйте сами объяснить.
Остров Валаам, 200 километров к северу от Светланы в 1952-1984 годах - место одного из самых бесчеловечных экспериментов по формированию крупнейшей человеческой «фабрики». Сюда из Ленинграда и Ленинградской области, чтобы не портили городской ландшафт, ссылали инвалидов - самых разных, от безногих и безруких, до олигофренов и туберкулезников. Считалось, что инвалиды портят вид советских городов.
На Валааме их чуть ли не по головам считали «этих инвалидов». Они «мёрли» сотнями, но на Валаамском кладбище мы отыскали только 2 прогнивших столбика с …номерами. Не осталось ничего - они все ушли в землю, не оставив памятника ужасному эксперименту человеческого зоопарка советского острова...............
Портреты фронтовиков-инвалидов художника Геннадия Доброва. Рисовал Добров на Валааме. Его работами проиллюстрирован этот материал.
____________________________________________________
А в 1950 году по указу Верховного Совета Карело-Финской ССР образовали на Валааме и в зданиях монастырских разместили Дом инвалидов войны и труда. Вот это было заведение!
Не праздный, вероятно, вопрос: почему же здесь, на острове, а не где-нибудь на материке? Ведь и снабжать проще и содержать дешевле. Формальное объяснение: тут много жилья, подсобных помещений, хозяйственных (одна ферма чего стоит), пахотные земли для подсобного хозяйства, фруктовые сады, ягодные питомники, а неформальная, истинная причина: уж слишком намозолили глаза советскому народу-победителю сотни тысяч инвалидов: безруких, безногих, неприкаянных, промышлявших нищенством по вокзалам, в поездах, на улицах, да мало ли еще где. Ну, посудите сами: грудь в о-р-д-е-н-а-х, а он возле булочной милостыню просит. Никуда не годится! Избавиться от них, во что бы то ни стало избавиться. Но куда их девать? А в бывшие монастыри, на острова!
С глаз долой - из сердца вон. В течение нескольких месяцев страна-победительница очистила свои улицы от этого "позора"! Вот так возникли эти богадельни в Кирилло-Белозерском, Горицком, Александро-Свирском, Валаамском и других монастырях. Верней сказать, на развалин-а-х монастырских. Страна Советов карала своих инвалидов-победителей за их увечья, за потерю ими семей, крова, родных гнезд, разоренных войной. Карала нищетой содержания, одиночеством, безысходностью. Всякий, попадавший на Валаам, мгновенно осознавал: «Вот это все!» Дальше - тупик. «Дальше тишина» в безвестной могиле на заброшенном монастырском кладбище.
Читатель! Понять ли нам с Вами сегодня меру беспредельного отчаяния горя неодолимого, которое охватывало этих людей в то мгновение, когда они ступали на землю сию. В тюрьме, в страшном гулаговском лагере всегда у заключенного теплится надежда выйти оттуда, обрести свободу, иную, менее горькую жизнь. Отсюда же исхода не было. Отсюда только в могилу, как приговоренному к смерти. Ну, и представьте себе, что за жизнь потекла в этих стен-а-х.
3млн.200тис. загиблих військових вермахту і 31млн. загиблих червоноармійців.
Шість мільйонів радянських військовополонених; серед яких більша частина з тих хто вижив потім пройшла через ГУЛАГ.
994тис. вироків військових трибуналів, розстрільні команди, штрафбати, заградотряди, «розмінування» мінних полів прогоном одного-двох, а нерідко й трьох ешелонів піхоти.
Сотні тисяч, мільйони людських життів, даремно загублених протягом кількох днів заради чергового передсвяткового рапорту вождям.
Поряд завалений кістками Дніпро і зарослий меморіал Букринського плацдарму.
А ще «бестолочи и моральные уроды» що підтявкують про «БОЛЬШОЙ празник Великой Победы»
український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров: «Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був. Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу – ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, й... вибивати його звідти напівцеглинами. А він хай думає, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п`ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б`ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух – і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».
Любителям подлить дерьма хочу напомнить, что это была война со всеми сопутствующими лишениями и ужасами, а не прогулка вишневым садом.
Это я говорю любителям, а не шуцманским выродкам, тех только могила исправит.
Не было у нашего народа выбора, была только цена, заплаченная сполна.
Светлая память,вечная слава!
В тому й суть, що та війна була найстрашніша з усіх. І не тільки за кількістю жертв. Переважно спровокована радянським тоталітарним режимом з його ідеологією глобальної гегемонії, в силу особливостей цього режиму, війна ця з боку останнього була направлена не тільки на знищення зовнішнього ворога, а і свого власного населення, чого світ раніше не знав.
На три мільйони знищених вояків вермахту – мільйон розстріляних НКВС червоноармійців, співвідношення ворожих і власних бойових втрат у живій силі 1 до 14 (за даними європейців – 1 до 20). А ще слід додати пов’язані з Вєлікай Отєчєствєнной і загибеллю мільйонів депортації як значної частини, так і цілих народів, які не оминули і Україну.
Зрозуміло, нащадкам НКВСівців та ветеранів розстрільних команд , по крові звиклих оперувати брехнею, не до смаку спогади учасника і очевидця війни українського письменника Анатолія Дімарова ( http://www.umoloda.kiev.ua/number/2071/369/73805/ ), тож бігенько й замінусоване було відповідне посилання.
Можливо ближчим буде ознайомлення з автобіографічною повістю російського письменника Анатолія Приставкіна «Ночевала тучка золотая…» ( http://royallib.ru/read/pristavkin_anatoliy/nochevala_tuchka_zolotaya.html#163840 ), що розкриває проросші знову ж таки з Вєлікай Отєчєствєнной новітні корені чеченського питання, з традиційного для в широкому розумінні російського істеблішменту «вирішення» якого й почалося будівництво путінської неоімперії, куди, власне, й тягнуть Україну не в останню чергу з допомогою нагнітання якщо не брехливої, то щонайменше жорстко препарованої пабєдної істерії, оскільки й похвалитись то більше нічим.
Письменник Анатолій Дімаров напередодні свого 90–річчя:
«— Для мене 9 Травня — це день жалоби. Немає там чого святкувати, хоча перемозі я щиро радів. Мого віку як пішло сто чоловік воювати, так лише двоє повернулося. Двоє! То чи радіти маю? Ні, сумувати та їх згадувати. Нам, народженим у 1922 році, Сталін не дав можливості поступити у вуз — всіх після закінчення десятирічки у 1940–му забрали в армію. Там нас учили тільки наступати. Про оборону не йшлося! Сталін серйозно готувався до нападу на Німеччину. Гітлер його випередив буквально на два тижні. Нас вивели вже в ліс, до кордону, перевдягнули в усе нове, озброїли більш сучасною зброєю. «Впірьод! З малою кров’ю могучім ударом», — співали ми весь час. Тому й аеродромів набудували на самих кордонах, і їх у перші ж години війни розбомбили, військові шпиталі теж спорудили на кордоні, а не в тилу, куди б не долітали снаряди. Захищатися ми не вміли. Німці реготали, дивлячись на нас.
— Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога–рука, а чи сліпий–глухий — не важливо — стали брати до війська. Нас «озброїли» — дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні.
Вважаю, що після Голодомору це було друге зумисне винищення українського народу! Життя нашого солдата нічого не було варте. І коли Жукова запитали, як будемо переправлятися через Дніпро, плавзасобів же нема, він відповів: «По хохлам пройдьом!».»
Порада штатним «любителям подлить дерьма» –обережніше з висловами типу «шуцманских выродков». Не виключена ймовірність образи вашого верховного роботодавця – копніть павутину.
www.kaniv.net не несе відповідальності за зміст опублікованих на сайті користувальницьких рецензій, оскільки вони висловлюють думку користувачів і не є редакційним матеріалом
Анті-гоблін Я трохи підкину на вентилятор: - «Я буду сидіти на яхті та їсти омарів, а що буде з вами?
Реформи – це реформа ВЛАДИ, а не громадян. І аж ніяк не навпаки.
Анекдот. Зах.. [весь] Влада людей з особливими потребами [1]
WayBe tzs, це ж треба. 13 років тому :)
Вітаю! вірші. [8]
tzs В мене ще його є багато, на ФБ, запрошую у друзі, кому подобається
Мужик впіймав чарівну рибку…
«Пусти мене й бажання швидко
Тобі я виконаю в дар».
«Багатим хочу буть, я.. [весь] вірші. [8]
tzs Знайшов свою творчість на сторінках Вашого сайту, дякую за підтримку вірші. [8]