Про ОУН

В історії українського національно-визвольного руху діяльність Організації Українських Націоналістів посідає особливе місце. Це один з найорганізованіших й наймасовіших етапів боротьби українського народу за власну державність.

ОУН постала у надзвичайно складних історичних і політичних обставинах. Поразка у 1922 році Української Народної Республіки (УНР), окупація більшовицькою Росією України, рівночасно як відхід частини українських земель до Польщі, Чехословаччини і Румунії, фактично означали втрату перспективи вибороти самостійну Україну. Українська політична еліта на початку 20-х років минулого сторіччя опинилася у стані глибокої політичної кризи і розчарування, яке посилювалося браком нових світоглядно-ідеологічних орієнтирів.

Основні політичні та інтелектуальні українські сили були зосереджені на еміграції. Їх кістяк становив загартований в боях за УНР військовий елемент, вояки і старшини української армії. На території Польщі і Чехословаччини почали утворюватися українські культурні й політичні центри, які мали зв'язок з поневоленою Україною і шукали оптимальні розв'язки пекучих національних проблем.

Серед найвідоміших і найорганізованіших осередків слід відзначити Українську Військову Організацію(УВО).

УВО була заснована 1920 року. У своїй діяльності спиралася на українську військову традицію періоду УНР, відзначалася дисципліною й користувалася великим авторитетом. На чолі УВО стояв полковник Євген Коновалець, колишній командир осадного Корпусу Січових Стрільців - частини Української Дієвої Армії.

УВО розгорнула свою діяльність не лише на еміграції, організація мала значні впливи на Західній Україні, а також пробувала перенести свою дію на лівий берег Дніпра. УВО сповідувала революційні форми і методи боротьби, не виключала збройних сутичок і стояла на засаді безкомпромісного шляху здобуття Української держави.

У 1922 році серед українського вояцтва в Ліберці та Йозофові (Чехословаччина) постала Група Української Національної Молоді. Головний акцент у діяльності цієї організації був зроблений на виховну й ідеологічну роботу, яка спрямовувалася на подолання ворожих радянофільських і конформістських тенденцій, які час від часу проникали на еміграцію й були досить поширені в Західній Україні. Група активно діяла в університетських осередках Східної Європи, але центром була Прага. У 1924 році почав виходити часопис "Національна думка", який відзначався глибиною осмислення ідеологічної проблематики і став основою для пізнішої появи "Розбудови нації", офіціозу ОУН.

Восени 1925 року утворилася Легія Українських Націоналістів(ЛУН), яка виникла на основі менших і дрібніших молодіжних українських організацій Чехословаччини. Центром Легії були Подєбради, зокрема, місцева Українська Господарська Академія, де вирувало українське наукове і політичне життя, і де, як правило, працювали і навчалися емігранти з Східної України. На початках Легія не була так виразно ідеологічно скристалізованою, як, скажімо, УВО, і деякий час там мали значні впливи монархісти. Але дуже скоро наполегливі студії й ідеологічна праця призвели до виразного націоналістичного забарвлення Легії. Серед інших організацій Легія була однією з найчисельніших і добре структурованих. Осередки цієї організації були в Парижі, Люксембурзі, Берліні, Відні та інших містах Європи. Саме в ЛУН було вперше прийняте вже традиційне вітання "Слава Україні!"

Саме в середовищі Легії народилася ідея об'єднання організаційно розрізнених, але ідейно близьких організацій в одну монолітну й впливову силу, здатну визволити й об'єднати Україну.

Процеси формування націоналістичних осередків також проходили на Західній Україні. Перша така організація виникла у Львові 1925 року, і до її створення безпосередньо прислужилася УВО. Організація дістала назву Група Української Державницької Молоді. Організація швидко зростала чисельно, мала свої осередки майже в усіх навчальних закладах, проводила збори, дискусії, поширювала націоналістичну літературу.

Слід також відзначити, що на той час в Західній Україні існували легальні українські партії. Найвідоміша з них УНДО - Українське національно-демократичне об'єднання. Однак УНДО, як і інші українські партії, відкидала революційний шлях боротьби, часто займала угодовську позицію до окупанта, сподіваючись, що шляхом пошуку компромісів можна домогтися поліпшення становища українців, які перебували під гнітом Польщі. Тому дуже часто між середовищами демократів і націоналістів виникали непорозуміння, які лише чіткіше кристалізували націоналістичну революційно-визвольну концепцію.

Наприкінці двадцятих років стало зрозумілим, що велика кількість ідейно споріднених організацій унеможливлює ефективність їхньої діяльності. Актуальним стало питання про об'єднання усіх їх в одну організацію, структура та ідеологічне підгрунтя якої забезпечили б появу нової політичної сили, здатної підняти широкі маси на боротьбу за визволення України.

Розпочалися переговори між Групою Української Національної Молоді і Легією Українських Націоналістів. Було узгоджено спільну ідейну платформу та схвалено статут Союзу Організації Українських Націоналістів, на основі якого передбачалося об'єднати дві організації. 12 липня 1927 року було скликано збори Союзу та обрано його Управу, яку очолив Микола Сціборський. При цьому обидві організації поки що не саморозпускалися, а готували спільну конференцію, яка мала опрацювати й уніфікувати основні принципи націоналістичної ідеології, на основі якої передбачалося об'єднати усі націоналістичні організації.

Така конференція відбулася в Берліні 3-7 листопада 1927 року. Це місце було вибрано не випадково, оскільки тут був осідок Начальної Команди УВО і жив Євген Коновалець.

У конференції взяли участь представники усіх діючих націоналістичних організацій еміграції і України. Головним підсумком Першої конференції Українських Націоналістів було обрання Проводу Українських Націоналістів(ПУН), до якого увійшли: Євген Коновалець як голова і члени: Дмитро Андрієвський, Володимир Мартинець та Микола Сціборський. Було створено секретаріат та референтури. Засновано офіціоз ПУН - журнал "Розбудова Нації". І хоч конференція заманіфестувала намір об'єднати усі організації, але поки що не визначила, чи це має бути єдина монолітна організація, чи спілка діючих організацій.

Процес консолідації тривав. Наступним етапом стало проведення Другої конференції, яка відбулася на початку квітня 1928 року в Празі. Представництво на ній було дещо ширше. Окрім представників націоналістичних організацій, у ній взяли участь активісти націоналістичної преси, окремі особи. Головними проблемами, які широко дискутувалися, були дві: створення єдиної організації і ставлення до існуючих уже партій.

Внаслідок обміну думок була прийнята ухвала, в якій зазначалося, що Провід Українських Націоналістів відмежовується від діяльності українських партій, які на той час були розсварені, часто ставали на шлях опортунізму і виявляти неспроможність вести революційну боротьбу за визволення України. На конференції також було прийнято рішення провести Конгрес Українських Націоналістів, який би остаточно завершив створення єдиної організації.

Підготовка до об'єднавчого Конгресу тривала довший час. ПУН провів колосальну організаційну роботу. Було підготовлено проекти відповідних документів. Зокрема десять головних тем мали стати предметом роботи Конгресу. Це сучасний стан українського народу; засади українського націоналізму; український націоналізм та інші ідеології; державний устрій і державна влада в Україні; соціальне питання в Україні; питання культури і релігії; економіка України; військова справа; створення Організації Українських Націоналістів.

Конгрес розпочав роботу у Відні 28 січня 1928 року і тривав до 3 лютого. У ньому взяло участь 28 делегатів і двоє гостей. Наради пройшли організовано, що дало можливість обговорити широкий комплекс питань з передбачених проблем. На конгресі постала Організація Українських Націоналістів. Було обрано керівний орган - Провід Українських Націоналістів, який очолив Євген Коновалець і до складу якого увійшли Микола Сціборський, Дмитро Андрієвській, Володимир Мартинець, Юліан Вассиян, Микола Капустянський, Петро Кожевників, Любомир Костарів, головним суддею - Ярослав Дуб, головою контрольно-ревізійної комісії - Ярослав Моралевич. Було схвалено Устрій ОУН, який окрім організаційної структури визначив ставлення ОУН до головних політичних, соціальних, економічних та культурних проблем життя України.

Дуже швидко широкий загал як на еміграції, так і в Україні, відчув дію ОУН. Організація розгорнула діяльність у трьох напрямах: революційно-підпільному на окупованих землях; ідеологічно-виховному та політичо-репрезентаційному, тобто пропаганди української справи на зовнішньополітичній арені.

На українських землях ОУН діяла нелегально через законспіровану систему організаційних клітин. Добір до Організації був дуже суворим. Перед прийняттям до лав ОУН люди ретельно перевірялися щодо їхньої ідейності та готовності вести небезпечну підпільну роботу. Кожен член ОУН складав присягу на вірність українській нації, Організації Українських Націоналістів та Проводові ОУН. Кожен член ОУН мав бути готовий віддати життя за ідеал самостійної і соборної України. Побудована на засадах глибокої ідейності та суворої дисципліни, ОУН змогла не тільки встояти перед жорстоким терором з боку окупаційної влади, а й вести ефективну роботу.

На кінець першої половини 30-х років було здійснено кілька бойових акцій, які виразно заманіфестували готовність ОУН до непримиренної боротьби. Так було ліквідовано міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, який особисто був відповідальний за так звану пацифікацію, яка призвела до масових арештів і знущань над українцями. Було виконано низку експропріаційних акцій, коли з державних польських установ вилучалися гроші для проведення революційної боротьби. ОУН ініціювала широкі саботажні акції, які підривали польську економіку. Відбувалися постійні збройні сутички з поліцією.

Авторитет ОУН серед народу зростав, але паралельно посилювалися репресії окупаційної влади. Тільки за підозру приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до п'яти років. З метою придушення національно-визвольного руху було відкрито концтабір "Береза Картузька", куди кидали українських патріотів.

На кінець тридцятих років мережа ОУН поширилася з Галичини і Волині на Буковину й Закарпаття. Є припущення, що окремі члени ОУН проникали в підрадянську Україну.

Широкого розмаху набула ідейно-виховна робота. ОУН видавала велику кількість легальних і нелегальних видань, які поширювалися у всьому світі. В українських поселеннях Європи та Америки створювалися громадські організації, які окрім моральної підтримки ОУН, проводили велику пропагандивну роботу, а також організовували збір коштів. Вже в 30-х роках такі організації були створені у Франції, Німеччині, США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Парагваї та на Далекому Сході.

ОУН проводила активну зовнішньополітичну діяльність. У Європі засновувалися пресові бюра ОУН, які подавали об'єктивну інформацію про стан справ в Україні до іноземних газет та політичних інституцій Заходу. Такі бюра існували у Лондоні, Женеві і Римі. Були навіть налагоджені напівофіційні контакти ПУН з урядами багатьох країн світу. Коли брати до уваги той факт, що світова спільнота тоді не усвідомлювала важливості української проблеми у Європі, зовнішньополітична діяльність була особливо актуальною.

На кінець 30-х років припадає дві події, які мали визначальне значення в історії Організації Українських Націоналістів. У травні 1938 року у Роттердамі (Голландія) було вчинено смертельний напад на голову Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця. Замах здійснив спеціально підісланий більшовицький агент, який виконав пряме доручення Сталіна ліквідувати голову ОУН. Смерть Коновальця була важким ударом для ОУН. Адже Коновалець був беззаперечним лідером Організації, користувався величезним авторитетом в Україні й світі, його постать була взірцем для нації.

Після смерті Євгена Коновальця, згідно з заповітом, Провід очолив полковник Андрій Мельник, соратник Коновальця з часів боротьби УНР та спільної праці в лавах УВО. У серпні 1939 року в Римі відбувся другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді голови ПУН.

Тим часом Європа жила у передчутті нової війни. Основні політичні події почали розгортатися у східній і центральній Європі. У 1938 році Мюнхенським договором була розчленована Чехословаччина. Українцям, які проживали на території сучасного Закарпаття, вдалося добитися від Праги права на автономію, яке було їм обіцяне ще 1918 року, коли створювалася Чехословацька держава.

На Закарпатті діяли кращі кадри ОУН, а тому дуже скоро ОУН охопила своїми впливами політичне, економічне, культурне життя маленької автономії. У лютому 1939 року були проведені вибори до Сойму Карпатської України, на яких перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. Але вже у березні 1939 року Німеччина окупувала Чехію. Словаччина проголосила незалежність під протекторатом Німеччини, яка віддала Угорщині Карпатську Україну. Щоб зберегти свою незалежність, Сойм 15 березня 1939 року проголосив повну державну незалежність Карпатської України. Натомість Угорщина ввела свої війська на Карпатську землю, щоб придушити волю українців Закарпаття жити державним життям. Створена членами ОУН "Карпатська Січ" більше місяця вела смертельну боротьбу з мадярськими окупантами. Однак сили були далеко нерівними. Карпатська Україна не встояла як незалежна держава.

Після подій на Карпатській Україні ПУН змушений був зайняти чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка не приховувала своїх реваншистських намірів і прагнула розв'язати нову війну. Ще у постановах Римського Збору відзначалося: "Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України... Тільки з тими народами, що респектують (поважають - Б.Ч.) ідею українського державного і соборницького визволення."

Карпатська Україна виявила справжнє ставлення німців до українського питання, а тому й позиція ПУН була виразно антинімецькою. ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни, розраховуючи на власні сили і готуючись до зудару з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.

Напередодні війни в ОУН стався розкол. Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем і була відірвана від діяльності Організації, в ультимативній формі почала домагатися від ПУН та його голови полковника Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів. Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Від ОУН відійшло середовище Бандери, яке у лютому 1940 року утворило "Революційний Провід ОУН" й перебрало собі назву ОУН-Р. (Пізніше - ОУН-Б; ОУН-СД).

Розкол ОУН значно послабив національно-визвольний рух, але не міг зупинити визвольної боротьби.

З початком Другої світової війни в Україну вирушили похідні групи ОУН, завданням яких була організація українського політичного, економічного, культурного й церковного життя.

Тривалий час інтерпретація подій Другої світової війни на теренах України подавалася виключно у контексті імперської пропаганди як протистояння двох сил: німецького фашизму та московського більшовизму.

Радянська пропаганда докладала максимум зусиль, щоб переконати широкий загал у тому, що українська державницька ідея у 40-х роках була знищена, а українці відмовилися від самостійницьких домагань.

Однак діяльність націоналістичного руху не лише заперечує висновки радянської історіографії, а й одночасно ілюструє нездоланність потягу нації до суверенності.

Політичним виявом державницьких устремлінь став Акт 30 червня 1941 року, коли з ініціативи ОУН-СД у Львові було проголошене Тимчасове Крайове Державне Правління. У радянській історіографії цей факт висвітлювався як антинародний. Сьогодні можемо ствердити, що ця подія вийшла за рамки як німецької політики так і більшовицьких планів. Акт 30 червня з усією силою актуалізував політичну тактику орієнтації на власні сили, унезалежнення національно-визвольного руху від сторонніх чинників.

Наступним державним кроком поневоленої нації стала низка подій і політичних заходів викликаних функціонуванням Української Національної Ради - державного інституту, який в умовах німецької окупації став виразником інтересів української нації. УНРада була результатом державницьких змагань ОУН під проводом Мельника. Після заборони діяльності УНРади в Києві її представники урочисто підписали акт злуки Київської УНРади з Національною Радою у Львові. До цього акту долучився Сойм Карпатської України. Таким чином постала Всеукраїнська Національна Рада.

Чималим досягненням ОУН стало налагодження українського культурного і громадського життя у Києві. У столиці виходив тижневик "Українське слово", функціонувала спілка українських письменників, низка інших громадських установ.

Активність ОУН, націоналістичного руху в цілому не залишилася повз увагою німців. Вже в 1941 році у Львові було ліквідоване Крайове правління, а в 1942 році в Києві - Українську Національну Раду. Масові арешти прокотилися Україною. Загинула відома поетка Олена Теліга. У концентраціному таборі опинилися Мельник та Бандера.

Саме німецькі репресії дали могутній імпульс бойовим діям Української Повстанської Армії.

Якщо взяти до уваги, що активність похідних груп ОУН поширювалася на всі українські етнічні землі, а збройний опір ще довго не припинявся й після закінчення Другої світової війни, то можна зробити однозначний висновок: ОУН і націоналістичний рух стали незаперечним свідченням невмирущості національної ідеї та готовності українського народу зі зброєю в руках відстоювати ідеал національної самостійності.

Втрати ОУН і націоналістичного руху в Другій світовій війні були величезними. Зокрема загинуло п'ятеро з дев'яти членів Проводу ОУН: Микола Сціборський, Омелян Сеник-Грибівський, Роман Сушко, Ярослав Барановський Олег Кандиба-Ольжич. У роки війни загинуло 197 членів керівного активу ОУН. В цілому близько 5000 членів ОУН впали жертвами окупаційного терору у боротьбі за визволення України.

Після війни основні сили ОУН були виведені за кордон. В Україні залишилися глибоко законспіровані відділи, що не припиняли діяльності аж до відновлення незалежності в 1991 році.

Основні зусилля своєї діяльності за кордоном ОУН спрямувала на консолідацію українських партій і організацій довкола одного політичного центру, яким згодом став Державний Центр Української Народної Республіки. ОУН розбудувала мережу громадських організацій, які оформилися у Світову координаційну Раду Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Організацій. З ініціативи провідника ОУН Андрія Мельника було створено Світовий Конгрес Вільних Українців, який об'єднав українців еміграції незалежно від їхніх політичних переконань і приналежності до тої чи іншої партії.

Українські націоналісти підтримували тісний зв'язок з дисидентським рухом в Україні. Саме при їх сприянні на заході з'являлися твори, що розповідали про боротьбу українського підпілля. Так у націоналістичному видавництві "Смолоскип" побачила світ книжка В'ячеслава Чорновола "Лихо з розуму", яка кидала правдиве світло на радянську дійсність й засвідчувала неперервність національно-визвольного руху.

На території УРСР ОУН діяла нелегально. І лише в серпні 1991 року, український народ став став свідком тріумфу ідеї за яку боролася ОУН - Україна стала незалежною державою.

Богдан Червак,

Київ