НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК. Спогади учасника.

Книжка "НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК" Григорія Стецюка, активного учасника ОУН, є однією з тих небагатьох, у якій читач знайде інший бік медалі, знайде страшну дійсність, яка розгорнулась у самовинищення українського народу у 40-х роках минулого столiття на Волинi.

ВІДОЗВА БАНДЕРІВСЬКОГО КРАЙОВОГО ПРОВОДУ

Десь на початку місяця жовтня 1942 року появилась нова летючка бандерівського Крайового Проводу за підписом Легенда. Відозва була видана до українського громадянства та української інтелігенції. Дуже жалію, що не маю ориґіналу тієї летючки, але я пам'ятаю її може навіть на якихось 95%, отже вона бриніла:

ВІДОЗВА

До всього українського громадянства та всієї нашої інтелігенції. Хочемо всіх Вас поінформувати в міжнародніх справах у сьогоднішнім тяжкім часі, що відбувається на наших землях з нашим відвічним ворогом Москвою. У нас є деякі українські реакційні сили, які хочуть створити тяжкі обставини для українського народу, та для нашої союзної непереможної німецької Армії. Вони створюють на півночі Полісся партизанські відділи, мельниківці разом з Бульбою і починають загороджувати дорогу до східнього фронту. Така їх робота є шкідлива для нас всіх. Вони роблять різні барикади по всій північній частині України, починають зривати мости і руйнувати залізниці в багатьох місцевостях на Поліссі. Мельниківсько-бульбівська реакційна сітка собі не усвідомлює, що вона помагає большевикам, а разом помагають ген. Сікорському. Ми звертаємось до всього населення та закликаємо всіх не слухати їх і їхньої шкідливої роботи проти українського народу. Давати їм відсіч на кожному кроці, а помагати німецькій Армії, як матеріяльно так і морально. На кожному кроці розкривають їх анти-німецьку роботу. Підпис: Крайовий Провід — Легенда

РЕАКЦІЯ ОУН НА БАНДЕРІВСЬКУ ВІДОЗВУ

Ta відозва викликала велику дискусію в організаційній сітці ОУН. У Порицькому р-ні від трьох станичних я дістав ті летючки і деякі серйозно почали одні питати, а інші казати, може й справді наша Організація і ми всі робимо помилку, що унеможливлюємо доставу важних припасів німецькій армії на Схід. Правду кажучи я й сам не знав, що кому казати в тій справі, тому набрав тих летючок і вертаюсь до Володимира. Першого зустрів Вороневича і даю йому ті летючки. Він прочитав, а тоді каже: „Це є свого рода пропаганда, йди з нею до Тарасевича, побачим, що він скаже". На збірному пункті ми застаємо Тарасевича і Куницького, даю я їм ту летючку. Вони її прочитали, подивились на себе і знов прочитали і почали говорити між собою, а я пішов відвідати свого брата. Коли я повернувся, то Кумицький мені каже: „Це є бандерівська пропаганда, нехай ніхто в це не вірить і не бере цього під увагу, зачекайте місяць-два, то різні листівки появлятимуться, тільки цілком іншого змісту. Сьогодні мають час на ці немудрі листівки, які ти приніс, а завтра знов буде час писати зовсім іншого змісту. Іди в терен і кажи станичним, щоб вони зовсім не брали до уваги цих листівок". Таку відповідь дістав я від Обласного Проводу на провокативну бандерівську відозву. Уже перед самим Різдвом приношу я до Володимира повні кишені всілякого рода бандерівської літератури, яку забрав у 4 станичних і двох районових. Викладаю я те все на стіл, сідає нас п'ять і перечитуємо. Цей раз вони обкидали найгіршим брудом нас, полк. Мельника, всю українську інтелігенцію та всіх церковних діячів, особливо священників. То був прикрий жарт, з якого не знаєш сміятися чи навіть плакати. То було все таке неправдиве, все наклепницьке. Прийшов 1943 рік, коли в Галичині почали творити Дивізію „Галичина", знов полилися лайки й бруди на полковника й духовенство. Всіх називають зрадниками, сміттям, з яким так само треба рахуватися, як і з ворогом, вони всі є німецькі вислужники. Треба бити всіх тих, хто співпрацює з німцями, вони єдині є добрі, революціонери, а всі решта с вороги України. Ця література прийшла до нас з Галичини через Порицький р-н. Було багато усякого рода макулятури, одна з підписом, інша без підпису, деяку просто роздавали, іншу передавали з рук до рук. Окрім Легенди, були підписи Ростислав Волошин-Горбенка, а також волинського горлоріза Митли. Так виглядало, що ті люди забули, як і з ким вони приїхали до Львова і що вони мали на своїх шапках на місце тризуба — німецький череп. Може ще колись бандерівці покажуть свій архів для суспільства, от було б цікаво. Мені дуже жаль, що я тепер не маю того всього у своїх руках, бо я все передавав полк. Сушкові. Не знаю, хто забрав архів, що зберігався у полк. Сушка у Львові після того, як бандерівці його забили у 1944 році. Я довший час мав при собі ті летючки і багато партизанських фотокарточок, але коли я був ранений, то всі мої документи, фотокарточки і бандерівська макулятура були так поплямлені кров'ю, що не можна було нічого розібрати. На цьому місці я хочу підкреслити, що наша Організація, тобто Організація ОУН, якось була не здібна боронитись перед тією повінню наклепів, а казали: „Не майте діла з дурнями, або зійдіть дурному з дороги, це ж неправда, хто в це може вірити" і т.д. Бандерівці побачили, що нема жодного протинаступу, а ні, то хоч солідної оборони, бо все вступали дурням з дороги, то вони почали кричати на все горло: „Ми є сильні, бо всі нас бояться". Ми їм дали вільну руку і вони почали робити те, що вони хотіли і навіть тоді ніхто їм не давав жодного спротиву, маю на увазі Організацію ОУН. Так само і з пропагандою. Я не бачив ні одного спростовання на письмі чи заперечення бандерівцям на їх всі неправдиві наклепи. Я не раз казав, що з нас починають сміятися, чому ми не дамо пояснень чи спростовань, а то „й сам ним станеш". Пізніше виявилось, що дураками стали ми всі. Бандерівці спочатку писали, критикували, потім нападали, пізніше розброїли і кінець діло хвалить — почали розстрілювати, а тепер кажуть, що про те не треба говорити, бо то уже пройшло. Не один раз собі пригадую, як ми і з Юрком, Андрієм Гайворонським на Холмщині дискутували і наша дискусія сходила до того самого, їх нерозумна пропаганда і що нам загрожує бандерівське СБ — це було тоді у 1943 році, а що тепер у 1982 році?, та сама пропаганда і така сама нерозумна. Нічого не змінилося і та група людей позитивного не навчилась. У 1943 році СБ на Володимирщині ходили по хатах, і кликали іти з ними до роботи, а там вони скажуть до чого хто надається. Коли ж та людина, до якої вони зайшли, відмовляється, що то ще не час, або що їхня робота не корисна, чи ще там що, тоді СБ авторитетно витягає шомпола і починає бити ту людину до смерти, кажучи їй: „То ти проти України? Нам усім треба будувати разом, так, як ми тобі скажемо." Таких випадків були сотки, люди, що відмовилися від роботи, тяжко потерпіли від бандерівськго СБ. А що сталося на еміграції? Вони скомпромітували всі інші зусилля перед чужинцями своїм нерозважним, зарозумілим і захватницько-диктаторським поступованням. Також і себе вони скомпромітували перед українським народом. Мені прикро, що наше здорово-думаюче суспільство потурає бандерівщині, бачучи її руїнницьку роботу.

БАНДЕРІВЦІ СВОЇМ ТЕРОРОМ Б'ЮТЬ САМІ СЕБЕ

Це все відбувається тоді, коли Ковпак розбив Січ, СБ знов робить нагінку на селян. Я повернувся до Порицького р-ну до села Яновичі, де СБ вбило районового члена ОУН Мудринця і хотіли зловити одну зв'язкову з села Тишковичі. Зайшли СБ-істи до хати батьків зв'язкової і коли не застали її, то сказали її батькам, що вони хочуть, щоб вона була на слідуючу неділю вдома, а коли її не буде, то буде біда з нею і з вами. Пройшов тиждень і у хаті батьків з'являється СБ й питає, де є Олександра? Коли батьки сказали, що вона пішла до знайомих в сусіднє село, тоді вони звернулися до її батька, щоб він підвіз їх пару кілометрів. Господар каже, що він уже старий, до того інвалід без ноги і не можу їхати, тепер такий сніг і мороз. СБ до нього дуже приязно звернулося: „Ми самі коні запряжемо, а ви сідайте і підвезете нас пару км і то все." Батько Сяньки дуже не радо, але мусів везти, старий інвалід, бо так вимагали від нього члени СБ. Жінка довго чекала чоловіка, одначе, не дочекавшись, лягла спати. Встала рано і жахнулась, коли побачила коні коло воріт без чоловіка. Жінка з сусідами поїхала шукати, може десь заснув і випав із саней, хоч би не замерз, а може бодай на якийсь слід нападуть — це було після Водохрещення, але ніде ні сліду не знайшла, наче у воду впав і пропав, ніхто ніякої чутки про нього не мав. У Чернякові був панський фільварок, який упісти раніш спалили, там була й криниця, але воно усе і всей той фільварок стояв пусткою. Десь у половині травня 1944 р. один чоловік переходив через фільварок і його скортіло заглянути в ту криницю. Вода в ній трохи впала і він побачив, що там пливає людина. Покликав людей і почали витягати уже не до пізнання вісім трупів, вісім людей. Тих, кого не пізнали місцеві люди, їх поховали у Новій Лішні на цвинтарі. Між тими жертвами есбістів, Олександра пізнала свого батька-інваліда по дерев'яній нозі, який у січні підвіз СБ пару кілометрів. Батько-інвалід своїм життям врятував життя своєї дочки. Таких і подібних випадків по цілій Волині безліч. Бандерівці не є проти членів ОУН, вони є проти всіх, чи то людей, чи установ, які не підпорядковуються їх наказам, не визнають їх, як авторитет, а мають свої погляди — таких людей вони нищили. Одначе на еміграції є такі люди, які боронять бандерівців перед їх бандитизмом і пробують бандитизм перевернути у „геройство". Я їм пробую сказати, чи й вони хочуть взяти ту невинну кров на свої руки і ріки пролитих материнських сліз за своїми дітьми чи чоловіками? Я вірю, що всі ці сльози впадуть на покоління Бандери, Лебедя й Стецька. Стецьків порожній бубон гуде на еміграції, що він робив революцію на Волині, але нехай каже правду, яку він робив революцію. Я готовий стати перед українською спільнотою на свідчення і сказати де поділась інтелігенція Волині, де поділись чесні селяни, духовенство, де подівся Владика Мануїл? Ще згадую про один випадок, де родина заплатила життям за сина, це було в селі Менчичах. Мій друг Петро був дуже відважний і зовсім не звертав уваги на погрози бандерівські і не виконував того, що від нього СБ вимагало — наказувало. Одного разу есбісти приїхали до хати його батьків і питаються за Петром, батьки не підозріваючи нічого сказали, що він кудись пішов, хоч Петро із сестрою були у клуні, ховались від СБ. Без жодних пояснень виводять решту родини з хати і таки там під хатою розстрілюють усіх. Петро із сестрою це бачили, але у Петра не було зброї і він нічого не міг зробити, вони обидвоє утікли в друге село і врятувались. Петро залишився в живих із невимовним болем в серці за своєю родиною, живе ще й сьогодні — це та „революція", яку сьогодні бандерівці пробують назвати „визвольними змаганнями". Незчисленні могили із села до села залишили бандерівські герої невинних людей, за які відповідають перед Богом і своїм власним сумлінням, як його мають, та перед ріднею своїх жертв.

ГРАБІЖ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ

Багато було ганебних вчинків, яких наробили галицькі ватажки на Волині, — а це ще один і чи не найгірший. Раптом прийшло зарядження згори забирати усе золото із церков, тобто золоті чаші, хрести, ложечки, одним словом усе, що лиш є золоте. На таке зарядження населення страшенно обурювалося, бо ще ніякий займанець не насмілювався грабувати освячені церковні речі. Правда, комуністи безбожники нищили Ієрархів, духовенство, вірних, забирали церковні речі і нищили навіть церкви. Подібно робили поляки на Холмщині, щоб із православних поробити католиків, то грабили і палили святі церковні речі, святині руйнували, але ви — українці? Це було недалеко до Різдва 1943 р., коли та акція почалася, СБ не звертало уваги на спротив священика чи парафіяльної управи, вони мають наказ згори і його мусять виконати. Зрештою есбісти дають пояснення, що ось уже незабаром прийдуть совєти й заберуть, то ми їх хочемо випередити й забрати тепер. Там, де управа не давала забрати, там есбісти тяжко побили членів управи, були села, що віддавали від страху перед СБ без жадного спротиву. Для потвердження назву декілька сіл Бутятичі, Морозовичі, Стара Лішня, Бортнів та інші. Я ніде ще не зустрічав ні в якій пресі згадки, що те забране перед большевиками церковне майно було повернено православній церкві, можливо, що я пропустив, а коли ні, то чому наша Церква не допевняється бандерівської „гори", щоб вона повернула те, що забрала. Думаю, що православне Духовенство знає про ті жалюгідні грабунки, фізичні побиття священиків, диригентів і вірних? Тому мені здається, що наше Духовенство повинне по-перше відмежуватись від тих людей, а по-друге вимагати від тих асів, які керували бандерівським рухом у той час, повернення церковних золотих речей. Хочу сказати пару слів за село Поромів. У селі було 200 родин, мали гарну свою церкву, штунди мали свій молитовний дім. У селі жив чоловік із східніх українських земель Пільшенко. Він правдоподібно брав участь у Визвольних Змаганнях і як емігрант оселився у Поромові, заложив склеп і з того жив. Тому, що він був свідомою людиною, то він заложив Рідну Хату для молоді і село було національне свідомим, одначе чомусь у селі було багато, може навіть одна четверта села штундистів. Після роззброєння у липні місяці мельниківського партизанського відділу, починається напад на те село, забрали усе із церкви, потім почали нападати на штундів та бити їх до смерти, що вони не хочуть брати у руки зброї і як усі інші йти воювати за Україну. СБ їм каже: „Україна однакова для всіх і всі повині її боронити". Мого якогось родича дядько був штундою, його сина забрали десь за Володимир і він про нього нічого не знає, він мені з плачем розказував. Я йому кажу, що я сам більш на Холмщині як удома, бо есбісти за мною вдень і вночі полюють, як бачите, що я вам не можу помогти у вашому горі, бо я й сам маю таке саме. „То як же ми будуємо Україну?" Не питайте мене, а питайте бандерівських провідників, яка та Україна має бути, подібна до Німеччини, чи до сталінської України.

АДАМ ВІДКРИВ СВОЮ ДУШУ ПЕРЕД НАМИ

Коли Адам рішився, що він вертається через Брянські ліси назад під Київ, то він нам сказав таке: „Хочу вам вияснити своє становище, що до бандерівців я не мав довір'я з перших днів війни. Я був, можна сказати, у першій лінії Червоної Армії і ми чули через гучномовці всі проголошення, всі заклики, вони два дні те саме надавали зі Львова від 30-го червня 41 р. до 2-го липня 41 р. Заклик звучав: „Брати українці, здавайтесь в полон і ставайте в лави українського війська і будем разом бити нашого відвічного ворога Москву!" Нас під Києвом було чотири дивізії українського цвіту і ми пішли на той гачок, здались щоб разом бити спільного ворога, але нас повезли під Холм у табори смерти. Ми там конали з голоду, як наші брати й сестри у 1932-33 роках. До нас відносились не як до людей, ми уже й не виглядали на них. Чи ж не краще було вмерти на полі бою від кулі, чим у полоні від голоду? Поки нас ще свідомість і сили тримали, нас 30 осіб рішили втікати, я був один з них, що пощастило остатись в живих, може навіть на те, щоб розповісти про тих, що вже ніколи не зможуть розказати про себе. Якийсь час я ховався у волинських лісах, а потім долучився до бандерівців на Володимирщині. Спочатку я приглядався їх роботі і вона подібна до роботи совєтських комісарів, їх основна ціль була знищити українську провідну верству, бо з червоними вони бою не мали. Ковпак розбив їх твердиню — Січ, за одну годину забрав усе, що можна було брати, а решту знищив. Де ж був легендарний генерал Чупринка із своїми полками? Що СБ і ВПЖ робить? Шукає ворогів у себе вдома і кричить про патріотизм, тероризуючи селян. Я із своїм Легіоном мав 15 боїв із Ковпаком на Володимирщині, навіть деколи дав йому по колінах, хоч і мені приходилось утікати, вірніше відступити, щоб не датись, що нас розіб'є. Я уже давно мав замір порвати з бандерівцями, мене вразило до краю те, що бандерівські провідники висилали, щоб полагоджувати свої природні потреби на могилі Василя Приступи-Степового, а не класти вінки, бо його забили за те, що він мав іншу думку. То є ганьба нам усім за таких виродків. Я маю однакову ненависть як до німців так і до бандерівців, їх ідеологія зовсім не відповідає для нас на східних землях України, бо вона така сама, як гітлерівська. Я певний, що день 30-го червня 41 р. впаде великою плямою на бандерівську організацію і відповідальністю за ті всі жертви по „таборах смерти". Ми довідались, що німецька воєнна розвідка обманула Бандеру і його однодумців, але про це ми довідались уже будучи в таборах смерті. Проти наших ворогів вони не мають ні сили, ні вміння, тому багато легше воювати з мельниківцями, східняками і бідними штундами, а навіть і з своїми членами, як наприклад із братами Слюсарами — вони ж були у пропагандивній ділянці, з головнокомандуючим УПА Північ Клим Савуром — Охрім виявив своє непогодження тим, що перестав звітувати М. Рубану — Миколі Лебедеві заплатили своїм життям. А що зробили з Сосенком? Майором Солом'яним, капітаном Чубатим і доктором Січі? Скільки маю клопоту з його родиною, що їх усіх доглядаю. — Це все мене вражає до краю. Я також знаю багато польських криниць, які закидані людьми, рано чи пізно те все вийде на поверх, тоді і на нас падатиме вина за ту чорну роботу, бо і ми беремо участь у цій нещасній революції. Мене ввесь час посилали в бій, бо в моєму Легіоні є справжні вояки, добре озброєні і є здібні до бою. Одначе коли я залишу Володимирщину і піду на Схід, то я нікому не скажу, що я мав з бандерівцями щось до діла, чи був їх спільником у деяких акціях. Моя вся увага тепер добратись до Києва. Чомусь вони не бились із совєтами, як ті прийшли, а все залишили для них, харчі, одяг і зброю, а самі втікли — було показати свою силу там, а не на безборонному населенню. Тепер мені буде легше після цієї сповіді вертатись назад", на тому Адам закінчив свою довгу сповідь на нашій зустрічі в селі Стіжиричах. Пару слів про Адама — перш за все був патріотом, добре вишколеним військовиком, а подекуди й політиком. Може йому помогло те, що бандерівці боялись його Інтернаціонального Легіону, щоб не виступив проти них і дозволили по смерті майора Солом'яного Адамові його очолити. Бандерівцям Легіону було потрібно і тому правдоподібно вони йшли на всякі вимоги Адамові, його відділу не тільки що не контролювало СБ і ВПЖ, але їх просто у нього не було, вся контроля була в Адамових руках. Він не міг простити і того бандерівцям, що вони силою забирали людей із східніх земель і хотіли силою їх зробити своїми партійцями. „ — Ми не мали вибору, нас силою вписували до комсомолу. Я в них уже довший час, я уже мусів би дещо присвоїти від них, а мене їх нечесна робота відштовхує, як старшині, то навіть сором дивитись на їх роботу," говорив Адам. Прощаючись він сказав: „В першу чергу дякую вам за амуніцію і харчі, а друге — за зв'язки, що дали мені. Мені жаль цих невинних людей, яким совєти будуть пришивати бандерівство, як прийдуть сюди і під цією назвою будуть робити чистку всіх їм небажаних людей. Тяжкі роботи, заслання, в'язниці і все, що можна й не можна придумати. Ті, кого треба судити, напевно повтікають за кордон і свистатимуть на все." З Адамового Легіону залишилося якихось коло 60 хлопців на чолі із Юркевичом, який злучився із Слюсаром і до них долучився сотник Похмурий. Разом вони нараховали коло дві тисячі людей. Там були партизани із Володимирського загону, що не хотіли ховатися або утікати на Холмщину. Усіх тих, що були у Партизанському Загоні Білого і після роззброєння не пішли до стьопків, їх ті ж стьопки називали дизертирами. Коли ми з Юрком поверталися з Полісся і довідались, що обставини за фронтом не так, як дехто говорив, що от перечекаєм, а там карні відділи увесь час у погоні за партизанами, отже переховуватись буде майже не можливо. Ми знов зібрались і радимось, що нам треба робити? Слюсар, Юркевич і Похмурий категорично казали, що вони на еміграцію не підуть, а з відділом відходять на Полісся. „Що буде, те буде — каже Слюсар, — але буде вдома, на своїй землі." Ми з Юрком уже мали зв'язки з Легіоном Самооборони, а Легіон мав надію залишитись у Карпатах. Уже багато наших хлопців є в Легіоні, які переховувались від СБ і ВПЖ і ми рішили долучитись і в останній хвилині. Звертається до мене мій друг Барвінок, з яким ми разом забирали зброю із бункерів: „Ти йдеш у Легіон і хто знає, що з тобою станеться, а ми може будем потребувати амуніції, а я не знаю, де вона є." Слюсар, Юркевич і Похмурий теж звертаються: „Якщо ви маєте зброю або амуніцію, то дайте до нашої диспозиції, ми зостаємося вдома, вона нам буде потрібна." Легіон залишиться в Карпатах, то ми напевно з вами зустрінемось і пробігла думка то і я тієї зброї буду потребувати. Барвінок допевняється: „Тут секрету нема, та амуніція така твоя, як і моя, ми разом забирали із бункерів і мене чекало те саме що й тебе." Я не мав що казати і ми з Юрком рішили дати їм 100 тисяч амуніції, котра була захована на цвинтарі, як покійник. Слюсар відразу всміхнувся і каже: „Я зброю маю, але амуніції замало, а тепер сто тисяч то нам вистарчить на довгий час." Ми з Юрком і Слюсар з Юркевичом поїхали на цвинтар, відкрили ту амуніцію, а Слюсар всміхнувся і каже: „Я аж тепер повірив, як побачив, що це амуніція, а то я думав будем відкопувати небіжчика". Вони взяли тільки двадцять тисяч, а решту залишили на тому самому місці. З того місця ми розходились у різні кінці, ми йшли до Легіону з тим, що повернем, а вони у напрямі до свого відділу. Прощаючись потиснули собі руки, мимоволі очі наповнились слізьми, одні одним бажали успіху у боротьбі та з надією, що зустрінемось вкоротці. За останній рік пройшли ми багато, багато пережили, різні думки як рій снувались, але з вірою, що скоро зустрінемось, розійшлись. Юрко не живе, я в Англії, а вони хто зна чи є у живих, але зостались на Володимирщині, як командири Володимирських партизанських загонів.

ТРАВЕНЬ 1944 РОКУ ПЕРЕГОВОРИ З БАНДЕРІВЦЯМИ

З мельниківської сторони на Володимирщині уже не залишилось нікого, місцевий актив бандерівці винищили, а такі, як Грізний, Білий та інші повернулись до Галичини і ми були зовсім обезголовлені. Ті, які перейшли боєві хрещення, пережили терор СБ і ВПЖ, почали проявляти свою ініціативу, їх здоровий розсудок здобував авторитет між населенням і між їх друзями. Нас двох ще якось залишилось у живих і ми плентались по Володимирщині — це був Юрко Гайворонський — Палій і я — Кожум'яка. Як я уже згадував, що від березня місяця Слюсар з Адамом зупинили сваволю СБ і ВПЖ, вони при допомозі населення повитирали написи із людських хат, почали роззброювати есбістів і тим самим дали можливість трохи свобідніше дихнути для населення. Вони дуже старались зловити їх верхівку, але ті також повернулись до Галичини. Одного травневого дня приносить нам бандерівська зв'язкова довжелезного листа на 4 сторінки, в якому говориться, що хочуть з нами говорити, щоб якось направити наші відношення та узгіднити спірні справи, як рівно ж встановити спільну кличку, щоб партизани могли вільно їздити по селах, не робити засідки одні на других і т.д. в тому дусі. Дальше говориться, що вони хочуть говорити з Палієм і мною, вони не хочуть говорити з Адамом чи Слюсаром, навіть не бажають, щоб вони були присутніми при такій зустрічі — це виключно відноситься до членів ОУН і їх, бандерівців. Листа підписали Мітла і Омелько. Видно, що вони ще не знали, що Адам уже помандрував на схід. Для зв'язкової ми сказали, що дамо відповідь за пару днів, чи ми будем переговорювати чи ні, коли вона хоче то може зголоситись до нас, а ні, то ми повідомимо її. Перечитавши того листа більш як один раз, почали ставити питання, чому вони тоді, коли був наш відділ, так не думали як думають тепер? Чому вони не говорили тоді, коли була уся Екзекутива, а знищили її? Що їх заставляє з нами говорити сьогодні? Довго ми думали, а тоді рішили піти до п. Тарасевича — він учитель, старша людина респектований усіма, що він нам порадить. Коли ми їм сказали в чому справа, то мати Ореста Тарасевича відразу сказала: „Нехай вони віддадуть тіло нашого єдиного сина, щоб ми його поховали та щоб могли піти на могилу відвідати її". З цими словами цілковито був згідний і її чоловік п. Тарасевич. Тоді я пішов до Куницьких і їх поінформував про евентуальну зустріч з бандерівцями і запитав їх думку. Вони висловили те саме, що й Тарасевичі: „Ідіть і говоріть, але нехай віддадуть хоч кісточки, щоб ми їх поховали по християнському і знали, де вони спочивають." Якось Слюсар довідався про те, що бандерівці хочуть мати зустріч з нами, він нас зустрів і просить, щоб йому сказали де вона буде, щоб він міг окружити і всіх зловити. Одначе ми йому сказали, що до переговорів ще дуже далеко. Ми написали їм листа, у якому поставили, як передумову до переговорів, що вони, бандерівці, як вияв доброї волі повинні повернути тіла ними забитих Тарасевича, Куницького, Вороневича, Ріпаловського, Квасницького, Штокавку і накінець Мудренця, щоб ми могли їх повернути їхнім родинам, віддати кожній матері її сина, щойно тоді радо приймемо вашу пропозицію, щоб переговорити. Дали листа зв'язковій і теж їй сказали наші вимоги, тоді вона до нас звертається і каже: „Дивіться, що робить Адам і Слюсар? Слюсар — це ваш сотник, він бандерівець, а його двох братів Білий і Ярмак були пропагандистами і робили бандерівську роботу, мабуть за те їх вкинули ваші есбісти у криницю, то не дивуйтесь, що Слюсар розганяє СБ, він цивільного населення не зачіпає, а те, що він у погоні за верхушками, то є його справа. Ми вам тепер не дозволимо на гуляйпільство та знущання над селянами, нарешті народ може спокійно спати, як Слюсар з Адамом прикрутили їм віжки." „Ідіть до Сокаля, — звертаємось ми до зв'язкової — і кажіть вашим бандерівським комісарам, що їх вбивства і насильства над населенням уже скінчилися на Володимирщині, уже ніхто більш не боїться вашого людьми проклятого СБ і ВПЖ." Із таким рішенням і заявами ми випровадили ту зв'язкову. Пройшло усього пару днів, як вона є назад і цей раз уже лише з ґрипсом, у якому жаліють за жертвами, але тому, що те все зробив Легенда, вони нічого не можуть вдіяти, бо нічого не знають, де є ті всі тіла. Ми відповіли назад, що Легенда сам не міг усіх постріляти, що хтось був, що йому помагав. Легенда до нас прийшов з Луччини — він головний комісар і горлоріз на Волинь, хочем від нього почути, як він вбив Куца. Куц була людина з освітою всіма поважна, Мітла напевно знає про нього — він нам замів цілу Волинь. З таким нашим рішенням вдруге вона знов пішла до своєї верхівки до Галичини і до нас вернулась аж за два тижні, але з тим самим, що нам треба договоритись, щоб ми могли вільно проїжджати по Володимирщині. На тому все закінчилось, до переговорів не дійшло. У міжчасі ми не були пов'язані з Проводом Організації, лише з цивільним населенням, яке виявляло до нас довір'я. Населення обвинувачувало провід мельниківської організації, що дозволила до такого гуляйпілля й спустошення та руїни. Організація мала велику силу під кожним оглядом, інтелектуальним і фізичним, бандерівців на Волині не було, а тим зайдам, які прийшли, без жодного спротиву було дозволено поволі перебрати усе у свої руки і господарити на повні руки. Бандерівські загони на чолі із Тарасом Чупринкою наставляли цівки своїх крісів на свого брата, а сьогодні звеличається як безсмертний герой ХХ-го століття. Історія записана кров'ю невинних жертв ті події, як ганьбу, як страхіття бандерівської роботи за перебирання влади у свої руки у ХХ-у ст. Тому, що мельниківці у зародкові того зла не припинили, наче через гуманність, то вони відповідають також. Цілий світ тих, хто вбиває людей називають бандитами, а як їх називаємо ми? Коли совєти насувались на захід, а німці утікали перед ними, то пограбували від селян і ту невелику решту, яка ще була залишилась у людей. Забрали коні, вози, все що можна було взяти. Народ залишився зовсім скривджений, але ніхто не дивиться на ту кривду. Всі нас б'ють, всі грабують і самі себе б'ємо, довго нам треба вчитися і не знаю чи навчимося, бо не державу будуємо, а партію і за неї нищим державу. До приходу совєтів з лісів до нас Ковпак заглядав, приходили по харчі, а з ними не можна було уже воювати, бо вони були так озброєні, як регулярне військо, а вишколені, як партизани. Ми з Юрком конечно хотіли віднайти місця наших друзів до приходу большевиків, але нам не вдалося. Вони десь спочивають у Завидівськім лісі, може ті місця зрівнені із землею, а може поросла на них рута і там сотки їх друзів клонять голови перед їх останками. Народня приказка каже: „Неправдою світ пройдеш, але назад не повернешся, а правда ні в огні не згорить, ні у воді не втоне". Ми знаємо де є правда і будемо її боронити до кінця, уже не дамо зловити себе на безкорісний гачок.

ЗА УКРАЇНСЬКУ РАЦІЮ

Ми живемо у часі міжпланетарних дослідів, довкола нас проходять величезні політичні зміни — це все на нас не впливає, не вчить нас, а ми залишились у зачарованому колі роздору 1940-44 і довколо того танцюємо ще й сьогодні, нічого нас і західній світ не навчив. Добігаючи до кінця, я тут хочу сказати, що від 1955 року я більш не належу до Організації, але коли я писав, я тоді ще був і писав за час, коли я був членом, та за роботу, яку я виконував. У нас на Володимирщині вся інтелігенція, яку я знав, молодшого покоління, мого покоління була як не членами Організації ОУН то бодай симпатиками. То була провідна верства, яка заслуговувала на пошану своєю відданістю, посвятою, розумом і завзяттям. Свідомість росла блискавицею, як я уже згадував на самому початку, а ворожі переслідування скріплювали її, споюючи у нерозривну суцільність, що називалось ОУН. У нас дуже мало було людей визвольних змагань і демократичний рух не був сильним, фактично він був до певної міри співзвучним з ОУН, судячи по відношенні Організації ОУН і от. Бульби Боровця. Про бандерівців у нас на Володимирщині ніхто не чув аж до часу провалу Нахтіґалю і Ройлянду, і то щойно було на початку 1943 р., як вони на повну пару почали брати взагалі усіх тих, яких ОУН не брала у свої ряди, бо багато з них були прокомуністичних поглядів і почали робити революцію на повну пару. Микола Лебедь писав, що розум був у Галичині у Львові, а повстання проти німців робили на Волині, а в Галичині творили Дивізію у співпраці із німцями і галицька молодь не пішла у ліс, а до Дивізії, тільки провідники з Галичини прийшли на Волинь. Аналізуючи усе, аналізуючи провід з обидвох сторін, я прийшов до такого висновку, що у нас на Володимирщині у проводі були люди прислані з Галичини, усім бандерівським рухом провадили теж галичани і коли бандерівський провід давав наказ роззброювати, чи вбивати, чи палити, то провід ОУН давав наказ не ставати в обороні, не боронитись бо буде пролиття крові. Коли бандерівці роззброїли наш відділ, коли ми, не дочекавшись Арійця-Білого, пішли до Галичини і нас було досить багато, ми там хотіли творити партизанський відділ, щоб спільно ми могли оборонитись від бандерівців, то нам було сказано обидвома сторонами, Проводом ОУН і бандерівським: „ні, ви тут партизанки не робіть, ви хочете спалити Галичину так, як спалили Волинь?" А хіба провід ОУН не знав, що бандерівці палять Волинь? То чому не зареаґував тоді? Це один факт, а другий, коли я написав про бандерівські звірства, бо їх інакше не можна назвати, то член Проводу д-р Мацях у Коляси у хаті, як поліцай мене допитував та обвинувачував, що ми дали зброю Слюсарові і що Слюсар з Адамом зробили засідку на провід бандерівського СБ і ВПЖ. Він з обуренням до мене сказав, чи ми знали, що Слюсар напав на високий штаб, там був Чупринка між ними? Таж ви робили замах на всей провід?! Так, це правда. Слюсар хотів зловити усіх тих високих душогубів, бо дрібних виконавців він карав тільки тим, що розброював їх, а за братів хотів помститись на тих, що давали наказ і тому Чупринка має щастя, що втік, бо був би у тій криниці, в якій були брати Слюсари. Того дня у нас з д-р Мацяхом була велика сутичка, бо я хотів, щоб за всяку ціну ці матеріяли вийшли у світ, а він категорично сказав ні. Сказав, що Легенда є його добрим товаришем зі школи та є його сусідом ще з дому і завжди дуже боронив його. У мене зроджувалась ненависть і до д-р Мацяха і він у моїх очах теж робився Кочубейом. Тут я прийшов до висновку, що всей провід, а вірніше люди, які були у проводі, були галичани з обох сторін. Я свідомий, що нам всім великий сором, за те, що бандерівці накоїли стільки злочину, але мовчанкою ми того не знаємо і мовчанкою ми його не перевернемо у боротьбу за свій народ, бо бандерівська „революція" — це знищення волинської інтелігенції, це знищення провідного селянства, це фізичне знищення цілої Волині разом з Українською Православною Церквою, як назве майбутній історик то ми не знаємо, а я той час називаю „чорними днями Волині". Я не шукаю ласки стати заслуженим у бандерівців, і не боюсь їх засуду чи нападу, а їх тиск мене робить більш відпорним. Два рази врятувався від бандерівської смерті, а третій раз на фронті, я вірю, що я живу на те, щоб міг сказати за тих, які уже не живуть. Після такої дуже важливої і дуже тонкої розмови із д-р Мацяхом, а особливо після того, коли він мене виключив із членства ОУН, я вертався додому і перед моїми очима багато подій перейшло. Мені чомусь нагадалась розмова із Василем Дишкантом. Ми тоді були переконані, що якби Провід ОУН був відразу зареагував на бандерівські злочини у Житомирі і тоді були сплавили Рубана та Легенду, то було б тільки чотири особи жертвою обставин часу, а так подивімся, після Житомира став Київ, тільки уже більш обережно, бо вже вислали німців на розправу із Оленою Телігою та цілим Осередком, із Києва вернулись до Львова і там на дуже законспірованій квартирі німці знайшли Олега Ольжича, який утік із Києва. Привезли вони німців і на Волинь по генерала Капустяного, але тут уже їм не вдалося, бо генерала із організаційних засекречених сходин, поки німці увійшли, передними дверима задніми стійкові вивели і врятували, а інакше нарікали б на німців, що вони вбили. Дивно мене вражає, що Бандера знав, що Ольжича розстріляли і повідомив про смерть першим, чи він уже знав про смерть ще за життя Ольжичового? То знов пригадалось, як бандерівці у 44 році, коли совєти обстрілювали Володимир, хотіли з нами переговорити і ми були б з ними напевно склали якусь умову, були б говорили, якби вони повернули тіла тих, що побили. Ми сподівались, що вони повернуть, то ми уже плянували де поставим для них братську могилу чи у селі Куницького у Михалі, чи у селі Тарасевича у Рокитинці. Час пройшов, нас доля викинула поза межі батьківщини і ми ніде не висипали братської могили для бандерівських жертв ні у Михалі, ні у Рокитинці. Цей мій спогад про них нехай буде вічним пам'ятником і нехай служить смолоскипом, який палитиме ганьбу минулого і освічуватиме шлях чесної боротьби у майбутньому для прийдешніх поколінь нашого народу.