"Нi по-нашому, нi по-московському..."

Ось тiльки якщо вдуматись у змiст написаного, то виникає кiлька логiчних питань. По-перше, а про яке письмо каже Шевченко, якщо на той час не iснувало нi українського письма, нi граматичних правил, нi стилiстичних норм? По-друге, а якою ж мовою писав вiн особисто?

"Умре муж велiй в власянiцє, не плачте, сироти, вдовицi. Во гласъ єдиний исповєдуй свої грєхи" -- так виглядають рядки одного з вiршiв у прижиттєвому виданнi "Кобзаря". Тож це дає привiд деяким дослiдникам говорити про зближення Шевченка з росiйською мовою та визнання її засобiв бiльш вагомими i багатшими вiд українських. Але чи так це насправдi?

Чому оригiнальна мова найвидатнiшого поета України так вiдрiзняється вiд тiєї, яку бачимо в сучасних виданнях? Про це "Експрес" розмовляв iз соцiолiнгвiстом Ларисою Масенко, професором кафедри української мови Нацiонального унiверситету "Києво-Могилянська академiя", та iсториком Ольгою Дмитренко, зберiгачем фондiв Нацiонального заповiдника "Батькiвщина Тараса Шевченка".

-- Яку ж мову змалечку засвоював майбутнiй поет?

О. Дмитренко: -- Звiсно, розмовну українську! Чув її вiд батькiв, бабусi й дiдуся, односельцiв. Iнша рiч, що коли малий Тарас почав опановувати грамоту, то у книжках вiн бачив зовсiм iншi, малознайомi церковнослов'янськi слова. "Псалтир", "Часослов" i "Граматка" -- цi три книги згодом згадував поет як основу своєї грамоти. Але якщо першi двi книги були написанi ще тим алфавiтом, який видрукував Iван Федоров 1574 року, то "Граматку" уклав сам диякон на основi Козацького скоропису XVII -- XVIII столiть. Можна сказати, що це була простiша, сучаснiша i бiльш зрозумiла азбука.

-- Тобто поет не вчився росiйської грамоти?

О. Дмитренко: -- Нi, хоча це доволi дивно. Адже Україна на той час була частиною Росiйської iмперiї i повсюдно до шкiл привозили росiйську лiтературу. Але, на щастя Тараса, до Моринцiв тi книги тодi не дiйшли i державної школи тут не вiдкрили. Тож навчався вiн у дияконськiй школi, вони iснували на наших землях ще з XII столiття. "В росiйськiй школi Тарас не вчився, а це зберегло його  мову, а головно сам спосiб думати вiд помiтнiшого чужого каламутства", -- так згодом напише про нашого поета Iван Огiєнко.

-- Чи збереглися якiсь рукописнi рядки поета з юнацьких лiт?

О. Дмитренко: -- Нi, їх узагалi не iснувало. Писати Шевченко почав лише у Петербурзi, починаючи вiд 1837 року. А на батькiвщинi вiн лише малював. Старожили нашого села розповiдали про льох, стiни якого були розмальованi дитячою Тарасовою рукою. Але бодай кiлькох вiршованих рядкiв на малюнках не зоставив.

Л. Масенко: -- Насамперед хочу наголосити, що поняття "мова" i "письмо" не тотожнi! Якою була мова творiв Шевченка? Безперечно, українською -- живою, народною. А от щодо письма, то тут є багато цiкавих нюансiв.

Розумiєте, на той час, коли Шевченко почав творити, ще не було єдиних норм i правил нi у граматицi, нi у графiцi. Процес становлення власне української писемностi був зупинений у зв'язку з русифiкацiєю... "Грамматика малороссiйскаго наречiя" Павловського вiд 1805 року до людей не дiйшла. А Пантелеймон Кулiш, чиєю граматикою, по сутi, ми користуємось дотепер, лише починав її розробляти.

-- I як же писав Шевченко?

Л. Масенко: -- Як на душу лягало. Скажiмо, у його рукописах можна натрапити i на "Кыев", i "Кiев", iнодi вiн вживає "ъ" у закiнченнях слiв "восплачъ" i "плачъ", а часом вiд цiєї букви вiдмовляється. Згiдно з козацьким правописом, Шевченко пише "Матер Божа". У його автографах трапляються послiдовнi написання як "вольний", так i "вiльний", як "запорозький", так i "запорiзький", як "мудрость", так i "мудрiсть".

-- Тобто, йдеться про такий собi науковий пошук?

Л. Масенко: -- Власне! Шевченка можна назвати останнiм письменником нової української лiтератури, який користувався давньоукраїнським правописом, будучи водночас i його реформатором. Однак не варто забувати й про цензуру. Скажiмо, тi мiсця, якi Шевченко цитував з Євангелiя, або ж iмена бiблiйних героїв, свiдомо правили росiйською мовою -- цензор вважав, що так буде грамотнiше.

Але головна заслуга Тараса Григоровича -- як мовника -- полягає у реформацiї не лише письма, а й мови загалом. Його справедливо називають творцем сучасної української лiтературної мови. Та чи всi знають, що це означає? Першим українським лiтературним твором, як знаємо, була "Енеїда" Котляревського. Бо ж до нього писали хiба що житiя святих, церковнi книги та рiзноманiтну канцелярську всячину. Проте Тарас досить рiзко вiдгукнувся про "Енеїду", назвавши її "смiховиною на московський шталт".

-- Цiкаво, чому?

Л. Масенко: -- Шевченка дуже дратував той факт, що Котляревський вдався до низького стилю, уживши багато грубих слiв, ще й додавши у поему русизмiв i полонiзмiв. А сам Шевченко мав надзвичайне вiдчуття культури слова. Його мова -- вишукана, своєю мелодикою вона нагадує народнi пiснi.

О. Дмитренко: -- Тарас Григорович свiдомо уникав у своїй мовi спрощення навiть у побутi. Ось що вiн написав братовi в листi: "Брате Микито, треба б тебе полаяти за те, що я твого письма не второпаю: чорт-зна по-якому ти його скомпонував -- нi по-нашому, нi по-московському, нi се, нi те... А я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму". Це дуже цiннi слова для нас, нащадкiв...

-- Нинi в кожнiй українськiй хатi є "Кобзар". А як було у тi часи? Чи доходив голос народного поета до простого українця?

Л. Масенко: -- Якби ви взяли до рук перше видання "Кобзаря" 1840 року, то здивувалися б, чому ця книжечка така тоненька, у м'якiй обкладинцi. У нiй було лише... 8 творiв: "Думи мої", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Iван Пiдкова", "Тарасова нiч". До речi, книгу видали росiйською транслiтерацiєю української мови, а виглядали рядки ось так: "Бо васъ лыхо на свитъ на смихъ породыло, полывалы слiозы:
чомъ не затопылы".

Тираж був невеликий, лише тисяча екземплярiв, якi розiйшлися переважно в Петербурзi. До того ж, права на твори Тарас Шевченко продав видавцевi Лисенкову, а грошi використав для поїздки в Україну. Тож привезти зi собою книги вiн не мiг -- не мав її! Загалом за життя поета вийшло чотири видання "Кобзаря", загальним накладом близько 40 тисяч примiрникiв. Але переважна бiльшiсть книг була у росiйському перекладi.

Iнтелiгенцiя не схвалила першого "Кобзаря", сварила поета за "мужицьку мову". Зате на його батькiвщинi цю книгу чекали. Поет передав односельцям рукописи через родича Варфоломiя Шевченка ще до видання книжки, люди переписували вiршi вiд руки, розповсюджували їх. I так було не лише в нашому селi, поезiї розiйшлися по селах Чернiгiвщини, Київщини.

-- Проте друкованих видань люди не могли дiстати?

О. Дмитренко: -- Нi. Лише 1860 року повне перевидання "Кобзаря", яке вийшло коштом Платона Симиренка, дiйшло до нашого села. Вiдомий в Українi цукрозаводчик i меценат дав для видання "Кобзаря" аж 1100 рублiв. Воно було значно повнiше вiд попереднiх: сюди увiйшли 17 творiв та портрет Тараса Шевченка. Але до села
знову ж таки зовсiм небагато книг дiйшло, переважно вони дiсталися Тарасовим родичам -- бо тут жили брати Микита i Йосип, сестра Ярина. Годi й казати, що простий люд в iнших куточках України друкованого "Кобзаря" придбати не мiг.

-- Останньою працею Тараса Шевченка є "Буквар пiвденноруський". Яке значення вiн мав для освiти українцiв?

О. Дмитренко: -- Без перебiльшення, цю книжечку можна назвати революцiйним проривом. За три роки до того вийшла "Граматка" Кулiша, то вiн у передмовi написав так: "Скiлько нi есть у насъ по Вкраiнi граматокъ i букварiвъ, то всi вони не годятця намъ для первоi науки письменства, бо печатанi не нашою мовою, а черезъ те
всяка дитина довго нудитця надъ книжкою, поки навчитця иноязичниi слова розбiрати".

Так-от, у Шевченковому "Букварi" ми бачимо, по сутi, добре знайомi слова i навiть нам зрозумiлi лiтери. Їх тут 36. З тих, що не вживаємо нинi, лише Ъ, Э, V, Ы i двi запозиченi грецькi. А головне, Шевченко подає у "Букварi" кiлька простих вiршикiв, псалмiв, двi думи, а також народнi приказки. I ще тут є основи лiчби.

-- А як розповсюджували цю книгу?

О. Дмитренко: -- До державних шкiл, де навчання проводили росiйською мовою, вона, звiсно ж, не надходила. I власне у селах самих шкiл загалом небагато було, бо влада не бажала освiченого народу. Але з 1859 року в Українi з iнiцiативи прогресивної iнтелiгенцiї почали вiдкривати недiльнi школи. Студенти, молодi випускники
гiмназiй їхали до сiл i навчали дiтей грамоти українською мовою. I "Буквар" Шевченка став головною книжкою для навчання.

Усього видали 10 тисяч примiрникiв, i Тарас Шевченко наказав вiддати їх у недiльнi школи, анi копiйки на цьому не заробивши. Але книги доходили до селян уже по його смертi -- "Буквар" вийшов у груднi 1860 року, а навеснi його вiдвозили людям. Безумовно, 10 тисяч букварiв -- замало для потреб українцiв. Лише у Київськiй губернiї таких книг потребувало понад 800 тисяч людей. Однак i це було великою справою на тi часи...

Л. Масенко: -- Як бачимо, Тарас Шевченко не лише писав гарнi поезiї, а ще й виявився прекрасним науковцем i вчителем для наступним поколiнь. Минуло понад 150 рокiв, як вiн покинув цей свiт, а ми й досi маємо те слово, яке вiн нам залишив.

Пояснити цей феномен просто -- Тарас щиро любив ту мову, яка дiсталась йому вiд батька й матерi, та не бажав промiняти її на iншу. Хоч i написав у засланнi, за порадою друзiв, кiлька прозових творiв росiйською мовою, але всi вони, якщо щиро, не становлять художньої цiнностi. Бо чуже слово чужим i зостанеться, не торкнеться струн душi...

http://expres.ua/main/2012/03/21/62875