"Червоний" - книжка про "бандерівців" та "бандероловів"

Це була війна без лінії фронту. Точніше, цей фронт звивисто пройшов через хутори, обійстя й окремі хати. Більше десяти років люди краю жили в умовах, коли день і ніч належали різним владам.

Оригінальний авторський хід: повстанський ватажок бере радянського міліціонера на операцію проти "своїх": "Жодних домовленостей, ніхто тебе не вербує, ніде не треба підписуватися кров'ю. Скажу інакше: я даю тобі можливість переконатися в тому, що справді існують спецгрупи МГБ, котрі під виглядом вояків УПА та від їхнього імені тероризують та вбивають мирне населення. Навзаєм від тебе не вимагається нічого…".

Погляди Кіпіані

 Що читаємо? Історичний роман київського письменника Андрія Кокотюхи "Червоний" (Київ, видавництво "Клуб сімейного дозвілля", 2012), який щойно вийшов. Книжка про "бандерівців" та "бандероловів". Але більше - про людей, які волею долі потрапляли у певні життєві та політичні колізії, і те, як вони з тим ситуацій виходили.

Що цікавого? Те, що тільки через двадцять років після скасування комуністичної цензури, починають з'являтись мистецькі твори про інший, нешаблонний вимір Другої світової та "війни після війни", останні салюти якої прозвучали аж 1960 року, є і добре, і погано. З одного боку, зацікавлений читач встиг прочитати енну кількість наукових та публіцистичних текстів про ті часи, побачив кілька документальних і художніх фільмів і загалом розуміє, що то за часи. Людське життя тоді було в прямому сенсі безцінним. З іншого боку, події того часу аж ніяк не пласкі, там дуже мало "білого" та "чорного".

"Під'їжджаючи до обійстя, почули голосний грудний надривний жіночий крик — навіть не крик, так виє хвора побита собака. За мить ми побачили дружину Василя — вона, в порваній сорочці, з розпущеним волоссям, сиділа на землі біля криниці -"журавля" й обіймала руками дерев'яний криничний зруб…".

Навіть дивно, що так мало літераторів ризикнули осмислити той час, розкрити наміри і показати характери дійових осіб - як чільних, так і абсолютно пересічних. Драма українців, затиснутих двома тоталітарними соціалізмами - інтернаціональним та національним, життя "на грані двох світів", варта, щоб її розповіли. В цьому сенсі роман Андрія Кокотюхи "Червоний" приречений бути прочитаним.

"І чого їм треба — польській кабалі кінець, Україну їхню, — тут полковник осікся, скоса глянув на мене, швидко виправився, — вашу Україну об'єднали, живіть собі щасливо…".

Це, само собою, не перша книжка, герої якої мають відношення до Української повстанської армії, але, здається, вперше твір розкриває грані однієї людини. Червоний - це прізвище цілком могло б бути псевдом, і ми могли ніколи не дізнатись про нього. Архіви держбезпеки часто зберігають тільки набуті при вступі в націоналістичне підпілля прізвиська. І важко часом зрозуміти, що провідник "Галина" - не факт, що жінка, а повстанці "Зенко" чи "Карпо" ніколи б не відгукнулись на це ім'я. Бо воно було не для всіх, лише для обраних: побратимів та… слідчих-"бандероловів".

"Паспорта його, лейтенанте, я не бачив… Але одне знаю напевне: він не ховається за прізвиськом, або, не має, як тут кажуть, псевдо. Звати його Данило, прізвище — Червоний. За даними як польської дефензиви, так і НКВД — МГБ, раніше мав навіть кілька псевдо. Коли поляки його зловили в тридцять сьомому, називав себе Туром. До сорок четвертого проходив як Мартин та Дужий. Тепер, як свідчить зібрана МГБ оперативна інформація, він узяв собі псевдо Остап. Але ми й далі зватимемо його Червоним. Дуже гарно його прізвище лягає в оперативну розробку, я так собі думаю…".

Червоний - це, звісно, вигаданий персонаж. Ніякого "Остапа", командира летючої групи УПА Данила Червоного не існувало. Це збірний образ тридцятирічних, часто безіменних героїв того часу. Кажу героїв - саме у літературному значенні цього слова, безоціночно.

"Лоб — широкий та відкритий. Профіль — ніби карбований, губи тонкі, на носі — невеличка горбинка: так я машинально фіксував собі його прикмети. Коротко стрижене чорне волосся сильно побила сивина, і це робило тридцятирічного чоловіка старшим щонайменше на п'ять років. Форма облягає щільно, під нею вгадується м'язисте треноване тіло".

Здається, лише згадуванням горбинки на носі автор відсилає до нечисленних фото головного командира УПА Романа Шухевича. Та й не факт - чи мало таких легінів народили на початку ХХ століття волинські та галицькі мами?..

Це була війна без лінії фронту. Точніше, цей фронт звивисто пройшов через хутори, обійстя й окремі хати. Більше десяти років люди краю жили в умовах, коли день і ніч належали різним владам.

"Спав я в одязі, зняв лише портупею та чоботи, а пістолет поклав поряд, тому й вхопив його, ще не продерши очей. Хотів запитати, що сталося, та раптом шорстка долоня затулила мені рота. У ніс вдарив запах тютюну, змішаного з потом…"

Світило сонце - це був час радянської влади з українськими школами, про які так мріялося "за ляхів", де "москальки", юні вчительки російської мови - милі дівчиська навчали дітей віршам про дружбу, честь, Батьківщину і, обов'язково, про товариша Сталіна. Це виглядає безглуздям, але саме їх життя вартувало найменше. Вони не були потрібні нікому. Точніше, їхні бездиханні тіла були потрібні всім. Для хлопців з лісу - для поширення страху, хоч це була легка і малопочесна здобич. На них не витрачали кулі, були десятки способів як... Для комуністичної влади та пропаганди - як наочні приклади бузувірства "українсько-німецьких буржуазних націоналістів".

"Я дізнався: від пострілу в живіт вчителька не померла — захлинулася водою, коли її кинули на дно колодязя. Це сказали в районній лікарні, коли зробили розтин. А ще, прокашлявшись, Калязін сказав: якщо мене це цікавить, Ліза Воронова виявилася незайманою. Що ще? Ага, двадцять два роки, за паспортом…".

Коли приходила ніч - влада мінялась, все навкруги ставало ще більш страшним і заплутаним. Селянин, поштар чи голова колгоспу, демобілізований вояк Робітничо-Селянської Червоної Армії, комсомолець і навіть орденоносець, міг виявитись месником чи різуном - називайте як хочете. І невідомо, хто давав йому наказ - вирушати лісом, друг-провідник чи майор МГБ. Бандерівці перевдягались у червоних, ті мали спеціальні загони, які видавали себе за підрозділи УПА.

Оригінальний авторський хід: повстанський ватажок бере радянського міліціонера на операцію проти "своїх": "Жодних домовленостей, ніхто тебе не вербує, ніде не треба підписуватися кров'ю. Скажу інакше: я даю тобі можливість переконатися в тому, що справді існують спецгрупи МГБ, котрі під виглядом вояків УПА та від їхнього імені тероризують та вбивають мирне населення. Навзаєм від тебе не вимагається нічого…".

Хтось не повірить, але все описане Кокотюхою має під собою документальну основу - аж до того як спецслужба ловила повстанського ватажка "на жінку". Або про те, що у 1950-х у радянських таборах Півночі діяла розгалужена підпільна націоналістична мережа. Або про те, що збирання фактів про повстанців у 70-х можна було легко потрапити у "дурку".

"Титаренка надовго закрили у рівненському психоневрологічному диспансері. Потім перевели для якихось досліджень у Київ, до Павлівської лікарні, далі — назад у Чернігів, потім — чомусь до Житомира. Випускали на якійсь час, тоді знову забирали, і ось так тривало років шість. Далі почалася пєрєстройка, і поволі випустили не лише таких, як мамин кузен, а й решту, більш небезпечних ворогів радянської влади".

Читачеві, який візьме книжку до рук, доведеться пережити три окремі історії, які врешті складуться в один "пазл". Спогади, записані зі слів "акторів другого плану" - міліціонера-східняка Михайла Середи, кагебіста Лева Доброхотова чи колишнього червоноармійця-танкіста Гурова, дають можливість прожити життя Данила Червоного, бути разом з ним так довго, як цього вимагає авторський замисел. А потім… А потім, після прочитання книжки, поговоримо. Бо буде про що.

Фраза. "Усі вони тут вороги, тільки одні по лісах, інші — по своїх хатах сидять. Не хочеш, аби сичали, погано дивилися чи стріляли в спину — випали довкола себе все й усіх". 

Вахтанг Кіпіані    ТСН

КНИГА РОКУ ВВС - 2012