Козацький чорний ангел

Махно й махновщина десятки разів займала сторінки публі­кацій і досліджень українських та іноземних істориків. За звичай, з часів Чека і ГПУ прийнято вважати цей рух бандитським, а ва­тажків його - кримінальниками під анархістським прапором. Ма­ючи змогу працювати з багатьма матеріалами першоджерел, спо­минами активних учасників, а головне вивчаючи повстанські селянські війни проти білих та червоних москалів 1917-22 ро­ків в Україні загалом, автор як історик, докорінно не погоджу­ється з трактуванням Махновщини, як явища виключно шкідливого й антиукраїнського по своїй суті. Закидаючи Нестору Махно й його бойовикам організацію замаху на Петлюру, бої з січовими стрільцями, знищення дер­жавного апарату гетьманщини на Катеринославщині й Херсонщині, водночас ніхто ще належно не оцінив організаційного таланту гуляйпільського батька та його штабу у відтворенні за часів ре­волюції і громадянської війни козацької військової організації на теренах бувшої Запорізької Січі й Слобідської України, фак­тичного відновлення тут козацького стану за власною ініціати­вою і власними силами місцевих селян-українців.

Симон Петлюра, безпосередньо причетний до укладання мир­ної угоди між Україною й Польщею ціною віддачі останній втіка­ючої кров'ю в боях з поляками Галичини, розколовший союз ар­мій УГА й УНР, розстрілявший грозу першої російської інтервен­ції 1918 року на Україну полковника Петра Болбочана й “героїч­но” здавший румунам Бесарабію, лишається українським націо­нальним героєм, хоча будь-якого з вищезгадуваних фактів достатньо, щоби кваліфікувати такі дії як зрадницькі. Махно ж, непереможечий ніким до літа 1921 року (а махновські загони на Кавказі, утворивши Кавказьку повстанську армію воювали тут до 1923 року), охопивший своєю військовою організацією територію п'яти Слобідських полків, землі колишнього Війська Запорізь­кого, Українську Донщину. Полтавщину, частково Чернігівщину й доходивший рейдами на тачанках1 в район Волго-Донського каналу, лишається у свідомості пересічного українця бандитом і погромником. Офіційна Україна не спромоглася достойно оцінити свого Чорного Ангела революції, дякуючи якому половина півдня і весь український схід чотири роки організовано протистояли те­рору більшовиків, кайзерівців, денікінців. Але вже давно найви­щої оцінки заслужив відчайдушний гуляйпілець в очах народу, якого він захищав. Махно був і лишається для багатьох мешкан­ців Півдня та Сходу України своїм, часто напівлегендарним ге­роєм.

Тому зовсім не дивним, скоріше прогнозованим, виглядає ви­падок в Волноваському районі 60-х років, коли діти почали за­перечувати своєму шкільному вчителеві історії, після викладання тим офіційного погляду на Махна й махновщину, відомого більш широко за книгою О. Толстого “Хождение по мукам”. З вуст своїх батьків вони чули про відважного Нестора одно­значно схвальну оцінку.

Радянська версія про “махновський бандитизм” в Донбасі й сусідній Дніпропетровській та Запорізькій областях, тут не при­жилась й посьогодні. Кожен, хто побуває на теренах Красноармійського, Першотравневого та інших західних районів Донеччини, чи то в її пів­нічних Олександрівському, Слов'янському, Краснолиманському мо­же почути купи легенд і переказів про щедрість, сміливість, відчай­душність махновців.

В селі Черкаському Слов'янського району вам розкажуть, як сам Махно прямо з бочки роздавав кухлями мед селянам, а в од­нієї жінки посуду не було, так він налив повен поділ меду; у селі Билбасівці від одного старого діда автор чув розповідь про від­чайдушність Махновської розвідки, що під виглядом продавців квашеної капусти на базарі у Слов'янську збирала відомості про ворога, а коли з часом одну з бочок перевернули, знайшли на­пис: “Хто капусту покупав, той батька Махна видав”; на півден­ній Харківщині (в районі Гаврилівки) розказують про випадок коли один-єдиний махновець з шаблею в руках зайшов на збори сільського комуністичного активу, відібрав в усіх зброю, а потім, дізнавшись, хто старший, зі словами “ну тобі по должності поло­жено” подав зблідлому комісарику в руки пістолет й спокійно вийшов з засідання. І досьогодні можна почути, як жителів неве­ликого села Ярьомівки, що лежить коло кордону з Донецькою областю в Ізюмському районі Харківщини мешканці Ізюма жар­тома називають “савоновцями”. Ярьомівка дала головний актив Махновському загону отамана Савонова, за що більшовики без­жалісно знищили село. Зараз тут мешкає менше 1 тисячі жите­лів. В селищі Захарівка Першотравневого райну автору дове­лося почути розповідь, як бойовики Махно зарубали місцевого блюдолиза, що мав звичку доводити “на зміну” свою вірнопідданність кожній новій владі (махновці були переодягнені у форму червоних комісарів). Цікаво, що все це розповідалося без тіні найменшого осуду, з усмішкою й філософськими роздумами самих оповідачів.

Махновці лишалися національними героями в своїх краях у часи репресій та колективізації, а не стали ними в останні рокі перебудови. На станції Удачній розповідають про такий анекдотичний випадок, який однак насправді мав місце у 1929-ЗО роках. Двоє колишніх повстанців дізналися, що їх внесли у списки на виселення я куркулів. Справа була літом, і голова сільради мав звичку ночамі спати на свіжому повітрі у садку. Махновці одної такої ночі при йшли до нього “в гості”, й між ними відбулася приблизно такг розмова: “Федю, дай довідку, що ми не куркулі”.- “Ідіть к чорту!”, “Федю, ми тебе вб'ємо!”. Відповідь була та ж сама. Тоді махновці сказали: “Ми тобі поставимо могорич”. “О-о!” - - вигукнув “прідседатель” й заматюкався - “з цього потрібно було І починати, а то вб'ємо-вб'ємо...”. Не дивлячись на вражаючу (на перший погляд), неймовірність, таке справді могло статися, бо жителі все тієї ж Удачної розповідають, що мало кого з махновців НКВС, вдалося заарештувати під виглядом виклику до воєнкомату (“вони як почули про арешт - на коней й у степ”). В умовах тотальног страху й терору 1930-х років зайве говорили про відчайдушність такого кроку, що межував з самовбиством. Та водночас це все скресало легенди про старовинне Запоріжжя й козаччину, слава про махновців ширилася, а самі вони в народній уяві ставали борцями за волю й щастя рідного краю, його казковими богатирямі. Ніде, підкреслюю, НІДЕ на Батьківщині Махновщини, люди не засуджують цей рух, ба, часто навпаки пишаються тим, що їхні діди “служили у Махна”. В самому Гуляйполі у 1970-х роках самвидавом виходить книжка “Нестір Махно - герой України”. Пр це розповідали студенти історичного факультету Донецького університету 3. і Б., які за власною ініціативою пройшли в середині 80-х років махновськими місцями, були в Дібрівському лісі, бачили бабусю, що особисто знала Махно, говорили з його близьким родичем, знайшли оригінал світлини одного з самих прославлених серед Махновських командирів Феодосія Щуся. І знову ні одного негативного відгуку.

Сімдесят років голоду, терору, мордувань "за махновщину" тільки підсилили культі Махна-батька. Ім'я його згадуют з обов'язковою пошаною на усіх теренах Запоріжжя й Дніпропетровщини, південної Харківщини й західної Донеччини, на землях Херсонщини та Кіровоградщини. Саме таку оцінку і не зауважують історики, аналізуючи витоки й значення Махновського руху.

У чому ж феномен махновщини? На мою думку причини три: територія зі сталими історичними традиціями де базувався сам рух, його ватажки й особливості структурної побудови військової повстанської організації. Актив махновських командирів, його штаб та найбільш ви­значних повстанців за територіальною ознакою можна умовно по­ділити на два земляцтва - - бердянське й гуляйпільське. Про Гуляйполе - батьківщину Махно написано багато, а тому при характеристиці обмежимся лише деталлю, що саме село було за­сноване українськими козаками з Кіровоградщини на території скасованої Запорізької Січі (Кальміуська паланка). Центром бер­дянського земляцтва стала станиця Новоспасівка (тепер м. Осипенко Запорізької} області). Заснована 1805 року як слобода ви­хідцями з Полтавщини, вже на початку 1830-х років вона була перетворена на станицю Азовського козацького війська, ставши другою батьківщиною багатьом запорожцям з Задунайської Січі. До 1917 року територіальне, станиця ділилася на сотні, а всі її мешканці вважалися козаками. Саме Новоспасівці Махновський рух завдячує своїми найбільш талановитими провідниками - на­чальником штабу Білашом, командиром адміністративно-організа­ційного відділу Ради Революційних Повстанців України Куриленком, керівником Азовської групи Повстанської Махновської армії Вдовиченком, командиром Новоспасівського полку (курсив авто­ра)--Чуприною і багатьма іншими штабними працівниками, агіта­торами, командирами частин та начальниками махновських “бое-участков”. Абсолютна більшість новоспасівських повстанців були вихідцями з козацьких сімей і вважали себе нащадками козаків-запорожців. Як і Гуляйполе, Новоспасівка розташована на землях колишнього Запоріжжя.

Отже, обидва центри Махновського руху брали початок з ко­зацьких сіл чи станиць. В перші десятиріччя XX століття там жи­вою була ще пам'ять про своїх козацьких предків, а в Новоспа­сівці навіть збереглися ознаки самоуправління часів Азовського війська до самих початків революції 1917 року.

Більшовики, як пізніше в історії з козацькими станицями на Кубані, особливо жорстоко розправилися Із Новоспасівкою, де населення за 70 років скоротилося більше ніж у двоє. Гуляйполе ж й довколишні села (за малим виключенням - всі козацького походження, постійні “поставщики” махновських добровольців) за­селяють своїми жителями простори Сибіру й Колими. Аналізуючи передумови виникнення махновського руху, можна вважати, що територія від Новоспасівки до Гуляйполя, насичена етнічним українським елементом, розпропагована гуляйпільською й новоспасівською групою анархістів ще з початків І російської революції, агітація за безкласове суспільство яких на землях колішнього Запоріжжя традиційного центру опору в захисті своїх автономних прав від влади українських гетьманів й російсь­ких самодержців, у поєднанні з діяльністю Катеринославських “Просвіт” і Музею Запорізької старовини Д. І. Яворницького ідеально підходила для виникнення такого руху, яким була мах­новщина. Недаремно, більшовики підкреслювали, що “части “бать­ки Махно” крєпко пропитаны духом й тенденциями бесшабашного вольного Запорожья”.

Гуляйпільщина на чолі з Нестором Махном1 в 1917-21 рр. дійсно нагадувала сучасникам відроджену Запорізьку Січ, зви­чайно, з певними ознаками новітнього часу.

Розуміли це і самі махновці. Розвиваючи в подальшому успі­хи свого руху, серед кадрового складу їх загонів все сильніше чути голоси про потребу утворення автономного району ыз влас­ним самоврядуванням. Так на засіданні штабу 21 березня 1919 року один з активістів Борис Веретельников, (гуляйпілець за походженням) відверто оголошує про кінцеву мету боротьби: “Пусть большевики не мешают нам, пусть откажутся от зтого района, пусть не навязывают ему своих комиссаров, пусть знают, что МЫ независимый народ (курсив автора), тогда они наши друзья. Мы будем с ними в федеративних отношениях, будем помогать, пусть только не мешают!”. (А. В. Белаш, В. Ф. Белаш. Дороги Нестора Махно). Як зазначає сам автор цитованих спо­минів, начальник штабу Махновської Революційної повстанської Армії України В. Ф. Білаш “все присутствующие были солидарны с ним”. Вимога надання повної незалежності району оперування Мах­новської армії повторилася й при укладанні угоди з радянською владою 27 вересня 1920 року в Старобільську. Надамо знову слово Білашу. “Идея нашего союза с Соввластью заключалась в том, что мы стремились получить автономию в Гуляйпольском районе”. Не може бути жодних сумнівів, що в разі утворення тоді такої напіввійськової міні-держави в південних районах України, її підвалинами стали б традиції Запорізької Січі, живими но­сіями яких були Махно та його армія.

Один з найцікавіших моментів історії махновського руху - відносини з повстанцями, зорієнтованими на Петлюру. Зараз вже ніхто не заперечує, що Холодноярська республіка багато в чому рівнялася на Гуляйполе. Навіть прапор Холодноярський взято зі зразка Махновського - чорний зі срібним тризубом, Принаймі двічі армія Махно проходить рейдами по території, кон­трольованій Холодноярською республікою (в серпні й грудні 1920 року). Один з таких походів описав в книзі “Холодний Яр” Юрій Горліс-Горський. З повагою й симпатією лине розповідь про побратимів в протибільшовицькій боротьбі й ніде не відчувається духу ворожості між бійцями УНР. (такими вважали себе холодноярці) і “революційними повстанцями”. В цьому ж рейді від ар­мії Махно відокремлюється й пристає до Холодного Яру разом зі своїм загоном отаман Чорний Ворон, за переконням петлюрівець, бувший у Махна командиром кавалерійського полку Кримського корпусу. Невдовзі він гине, прикриваючи Степову дивізію петлюрівського отамана Степового-Блакитного. Холодний Яр взагалі не конфліктував з махновцями можливо тому, що певний ореол минулої гайдамаччини й самоназва району “Холодноярська республіка” не заперечували в майбутньому утворення на її території району з автономним козачим управ­лінням на кшталт Гуляйполя.

Багато махновських командирів були петлюрівцями за переко­нанням, й навпаки, цілий ряд петлюрівських отаманів пройшли школу Махно, а дехто навіть став членом анархістської конфеде­рації “Набат”. Петлюрівець Свищ з Херсонщини - лівий есер й учасник Григор'ївського повстання, з серпня по грудень 1919 року командир піхотного полку Кримського корпусу Махновської армії. Отаман Левченко з Полтавщини теж бере участь у повстанні Григор'єва, воює проти більшовиків в загонах Махно й водночас він - есер і петлюрівець.

Л. Христовий, відомий на все Лівобережжя як борець за Са­мостійну Україну, одночасно є членом набатівської анархістської організації з моменту заснування, її на Полтавщині в січні 1919 року. Петлюрівець, Чорний Ворон називав себе анархістом, хоча в організації не перебував. Матяж, середняк Кобеляцького повіту в махновщині з 1919 року, називав себе анархістом, але був за "самостійну Україну без Петлюри”. Командири рот отаманів Хри­стового й Степового-Блакитного на Полтавщині Садовий, Двигун, Білокоз, Матвієнко, Кікоть в кінці 1920 року співчували як петлюрівцям, так і махновцям. І подібних імен та фактів при бажанні можна знайти безліч, і у тому числі по нашому краю (Краснолиманський і Слов'янський райони). За згадками настоятеля церкви св. апостола Андрія Первозванного УПЦ КП у м. Слов'янську о. Валентина, в лавах мах­новських отаманів Сіробаби, Савонова й інших, що воювали до 1922 року в лісах коло Лиману, Слов'янська, Святих гір, було ба­гато бувших гайдамаків й прихильників УНР, не захотівших йти з рідних місць слідом за відступаючими, українськими військами у 1918 і 1919 роках. Жителі охрестили цих повстанців “лісовика­ми” - типово українською назвою. Достеменно відомо по зве­денням ЧК й ВОХР, що Каменюк, загони якого за чисельним скла­дом вважалися найбільшими на теренах Луганщини й Донеччини, що протримались тут до 1922 року, не цурався петлюрівців, бу­дучи водночас з 1917 року анархістом. Навіть в наш час в середи­ні 80-х років на сторінки опусу М. Черняховського “Донбасівські грози” потрапляє махновський отаман “з Донецької губернії, що воює за “батька”, але мріє про “самостійний Донбас без моска­лів” (курсив автора). Логічним є висновок: коли співпадань більше двох, то це вже ознаки системи.

Махно допомагав зброєю та спорядженням петлюрівським отаманам Правобережжя й Лівобережжя Дніпра, особливо в райо­нах Кременчука, Чигирина, Гадяча, Зінькова (загони Христового, Бутовецького й ін.). За споминами Білаша, під махновським прапо­ром на початку жовтня 1919 року діє в районі Кременчука “Середньодніпровська група революційних махновців” під коман­дою відомого вже нам петлюрівського отамана Степового-Блакитного. У склад групи входив і загін Скирди - найбільш неприми­ренного з числа отаманів-націоналістів. На Полтавщині а цей час воює махновська “Полтавська гру­па” під командою Христового у складі декількох менших пов­станських загонів, зорієнтованих на Петлюру.

Забігаючи наперед зазначимо: невдовзі обидва з'єднання - Христового й Блакитного, відкрито виступлять на боці Українсь­кої Народної Республіки, розпочавши бойові дії на підтримку армії Петлюри й місцевих українських повстанців. Однак, незва­жаючи на зміну політичної орієнтації, ніхто з трьох вищезгаданих отаманів не поривав зв'язку, максимально підтримуючи один одного в антикомуністичній боротьбі. Все це наводить на певні висновки.

Махно не був заангажований щодо українського руху. Він ак­тивно його підтримував в рейдах і місцях боїв. Не відмовляється батько й від пропонованої допомоги з рук петлюрівських повстан­ців, часто проводить з ними спільні операції проти більшовиків. Мета очевидна: розпаливши чимдуж вогнище боротьби проти червоних та білих москалів, витіснити ворожу силу за межі української території. Можна констатувати, що восени 1919 року Мах­но виступає спільним фронтом проти новітньої окупації України у союзі з нерегулярними партизанськими відділами українських повстанців.

Сьогодні, з далини часу, українським історикам гуляйпільський батько видається страшним україножером, що спав і бачив як­би розвалити Українську державу. Однак все виявляється не та­ким простим, коли неупередженим оком проглядаєш документи тієї доби.

Галина Кузьменко, дружина й вірна соратниця Махна. това­ришувала з Фенею Гоєнко, вчителькою земської Царекостянтинівської школи, нерозлучною своєю подругою. Саме завдяки цим двом мужнім жінкам багато агітаційної літератури махнов­ців друкувалося українською мовою, а гасла на прапорах, як от наприклад, “Смерть всім, хто стоїть на перешкоді добуття віль­ності трудовому люду” з вже традиційним черепом з перехреще­ними кістками старанно, хоч подекуди з граматичними помилками, пишуться рідною мовою переважної більшості повстанського за­галу.

Ніхто інший як Махно, на території, визволеній від військ Добровольчої Армії Денікина, відміняє в 1919 році україножерський наказ одного з білих генералів. “...Революционное повстанчество, держась принципов подлинного социализма, не может ни в какой мере насиловать естественные потребности народа украинского. Поэтому вопрос о языке преподавания в школах может быть решен не нашей армией, а самим народом в лице родителей, учителей, учащих й учащихся.... приказ ген. Май-Маевского за № 22, запрещавший материнский язык в школах, отныне уничтожается”. (Рідний край, № 1, стор. 104). Цікаво те, що перші українські школи в Донецькій губернії в 1919-20 роках більшовики відкрили на вимогу батьків та уч­нів в одному з найбільших махновських центрів Донецької області - Красноармійському районі, де одних вбитих махновцями більшовицьких активістів червоні рахували на 500 чоловік, а міс­цевими селянами зформовано й забезпечено безліч великих і малих повстаньких загонів.

Нестору Махно закидають національну несвідомість. Тепер послухаємо його самого. В 1926 році гуляйпільський батько готує в Парижі до видання свої спомини. Минуло п'ять років з моменту, як доля закинула його на чужину. Ностальгія за Україною, рідними степами, Дніпром виводять з-під пера рядки: “...Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская зтот очерк в свет: зто - - что он выходит не на Украине и не на украинском языке (курсив мій). Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия. Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь. Нестор Махно”. (Журнал “Донбас”). Жодних коментарів.

За обсягом території Махновський рух охопив не лише землі Запоріжжя (Херсонщина, Дніпропетровщина, Донеччина, Таврія, Миколаївщина), Слобідщини (Харківщина, Луганщина, Вороніжчина, частина південної Курщини й Былгородщини), колишню Геть­манщину (Чернігівщина й Полтавщина), українські землі нижньої Донщини, але й перекинувся на північну Кубань і Ставрополя. У 1920 році загони Старобільського отамана Каменюка в спілці з головними махновськими силами проводять серію глибокий рей­дів на верхній Дон (станиця Усть-Медведицька) й далі на схід. В останніій період боротьби в роках 1920-21 Н. Махно веде підготовку до походу цілої своєї армії на Волгу, по осередках тамтешніх українських колоній біля Камишина. Саратова, Волгограда. Помітна в цілому єдина тенденція розвитку повстанського руху: кадровий склад командорів і головну масу повстанських за­гонів складають українці, більшість махновських ватажків похо­дять з козацьких родів або є нащадками запорожців (Щусь, Гар­куша, Христовий, Білаш), окремі ж на перший погляд центри махновського руху, наче малюнок з кальки, повністю співпадають з головними центрами антимосковських повстань. Наприклад. Старобільщина й Бахмут - - осередки Булавінського повстання 1708 року, рекрутують в Махновщину вже згадува­ного Каменюка, отаманів Волоха1, Парасочку, Склянського. Савонов, Сіробаба, Колісниченко очолюють повстанців в Ізюмському повіті (тепер північна Донеччина та південно-східна Харків­щина) - району дій козаків Брюховецького у 1668 році й од­ному з центрів гайдамацького руху на Слобідській Україні у XVIII столітті. Отаман Пархоменко (брат відомого більшовицького героя громадянської війни) оперує зі своїм загоном по південній Воронежчині коло Острогозька - місцевості, яка вславилась своєю підтримкою руху С. Разіна українськими козаками Острогозького Слобідського полку. Подібні аналогії проглядаються постійно. Лишень в цілому підкреслимо загальну підтримку Махнов­щини селами Маріупольщини, масове поширення руху у Волновахському. Олександрівському, Великоновосілковському районах Донецької області. Все це - колишні Кальміуська й Самарська паланки Запорізької Січі. Окрім того, існував постійний контакт між Махновською ар­мією та повстанцями Антонова. У спілці з тамбовськими борцями проти комуни воюють українці Воронежчини - нащадки козаків Острогожського полку. Для повної уяви про джерела витоків антонівщини й першопричини її союзу з Махновщиною, пригаду­ємо купи російськх документів XVII-XVIII столітть з масою зга­док про “тамбовських козаків”, їх українське походження фі­ксує хоча б збірка Номиса 1864 року з українськими прислів'ями та приказками, записаними на Полтавщині. Козацькі корені Махновщини й антонівщини - ось що об'­єднує обидва ці явища.

Махновська військова організація як дві краплі води схожа на полковий устрій Гетьманщини та військову організацію Запорізь­кої Січі. Територіально, штаб Махно всі райони дій поділив на окремі дільниці, де кожен отаман виконував , роль керівника свого “бое-участка”. Одному такому командирові підлягало декілька менших мобільних груп зі своїми отаманами. “Боеучасток” охоплював декілька повітів, а в окремих випадках велику, частину губерній (Полтавщина, Херсонщина). Керівник окремого махновського рай­ону відповідав за проведення “генеральної лінії” махновського штабу на довіреній йому території, тримав постійний зв'язок з центром або з самим Махно, утримував боєздатність власних за­гонів, організовував мобілізацію на час широкомасштабних бойо­вих акцій.

Водночас, він маві право виходити з пропозиціями по колу питань, що не було обмежене, міг карати й милувати кожного під­порядкованого йому повстанця. Порівнюючи з полковим устроєм Гетьманщини, не важко знайти цілий ряд прямих аналогій: пол­ковник XVII-XVIII столітть командир району у Махно; полкові сотні - окремі територіальні (але підпорядковані командирові дільниці) загони махновців; право на суд й кару серед козаків полку й аналогічні права командира Махновського “боєучастка”. З військової організації Запорізької Січі в махновіщину перейшли принцип земляцтва, що ліг в основу формування пов­станської армії (курені на Запоріжжі), виборність командирів, право на раду, демократичність при висуненні й обговоренні про­позицій, структура організації рейдів вглиб ворожої території. Водночас у Махновців, як і в запоріжців, була жорстока ди­сципліна, штаб слідкував за виконанням прийнятих рішень, без­жалісно знищувалися відступники і зрадники. У період боїв контррозвідка контролювала весь бойовий ак­тив на предмет максимального зменшення випадків пияцтв, гра­бунків серед простого населення, інших злочинних проявів.

Махно і його штабу вдалося створити ефективну систему опе­ративного оповіщення про небезку, службу кур'єрів і зв'язківців, сформувати бази зброї й продовольства, організувати величезну розвідувальну мережу у ворожому тилу, власний першокласний апарат контррозвідки. Це забезпечувало успіх у веденні війни, гарантуючи пов­станський рух щодо всіляких несподіванок та оберігаючи його провід від ворожих терактів. Рівень військової організації, аналогічний махновському, в часи Визвольних змагань 1917-22 рр. ми можемо зустріти лише в Холодноярській республіці на Черкащині, а серед попередників - у запорізьких козаків. Це служить ще одним аргументбм на підтвердження тези про спільні витоки усіх трьох явищ.

Підсумовуючи весь попередній процес аналізу, розставимо чіт­кі акценти оцінки Махновського руху. Махновщина, що. виникла у 1917-21 роках як рух “вільних селян-повстанців”, за своїм характером не могла терпіти над собою іншої влади крім тієї, що встановили б її керівники. Вона носить характер козацьких війн XVII-XVIII столітть Заруцького, Булавіна, Пугачова “за звичай і вольності” проти центральної влади, а її ватажки наче зійшли зі сторінок стародавніх хронік.

Територія, охоплена Махновським рухом, на Сході повністю співпадає з етнографічними кордонами розселення українців по­чатку XX століття. Водночас, у більшості випадків - це землі розгромленого Запоріжжя або скасованих Українських слобідсь­ких полків.

Центром Махновщини стає колишня Кальміуська паланка. Рух не зміг поширитися на території, заселені неукраїнцями (части­ни Середнього і Верхнього Дону), проте водночас він охопив засимільовану українську Воронежчину, з'єднавшись нею живим коридором з повстанням Антонова на Тамбовщині.

Все керівництво Махновського штабу та провідні махновські командири походять з районів, традиційно опозиційних Москві (Христовий з Полтавщини, Савонов і Сіробаба з Ізюмщини, ота­мани Криворіжжя й Херсонщини), насичених здоровим етнічним українським елементом (Старобільщина, Бахмутщина), з бувших козацьких станиць або запорізьких сіл (Новоспасівка, Гуляйполе). Сама повстанська армія постійно поповнювалася в більшості ви­хідцями звідти. Одна Новоспасівка - станиця Азовського козаць­кого війська, в кінці 1918 року вже надала їй близько 700 добро­вольців.

Кінцева мета Махновщини чітко просліджується в ході безпе­рервної війни з усіма владами на Україні - утворення району на правах автономного самоврядування. Як вже наголошувалося ра­ніше, подібні вимоги до, московської влади стабільно висувалися козаками під час повстань Пугачова, Разіна й інших козацьких ота­манів, за збереження своєї автономії виступало Запорізьке Військо, а в новітні часи схожі тенденції можна було спостерігати в Холодноярській республіці, що існувала в 1917-22 роках в центрі ко­зацької держави Богдана Хмельницького на Черкащині. Отже підсумовуючи, можна говорити про реальну можливість поновлення козацького ладу, козацького управління й козацького стану поселян в разі, коли б Махновщина перемогла на землях Запорізької Січі і частини Слобожанщини.

Подальші терор та голод, організовані більшовиками, до невпізнання змінили обличчя цього краю. Для більшості істориків Махновщина стала пересічним, хоча й величезним селянським ру­хом часів революції й громадянської війни. Ні більш, ні менш. Вважаючи за свій обов'язок зняти з Махна й Махновщини тавро національних зрадників й україножерів, плекаю надію, що українські дослідники в найближчий час глибоко та докладно про­аналізують останню в історії козацтва війну проти центральної влади початку XX століття - Махновщину, поглянувши на події й сам рух під іншим кутом зору. - Цього вимагає не новий “український” час, не нове перепи­сування історії.

Цього вимагають стратегічні державні українські інтереси, якщо Київ хоче утримати бувший махновський центр та землі в орбіті своєї державної політики й прихилити на власний бік сим­патії місцевого, українського, до речі, населення, що ніколи не змириться з оцінкою Нестора Махна та його руху як бандитів огромників.                    УНА-ДОНЕЦЬК, частини I, II, III