...Портьера раздвинулась, и в зал вошел наш государь. Он сказал:
"Поезжайте, господа офицеры, на Украину и формируйте ваши части. Когда же настанет момент, я лично стану во главе армии и поведу ее в сердце России - в Москву", - и прослезился. - Слушай... это легенда, - болезненно сморщившись, сказал Турбин. - Я уже слышал эту историю... Николкина душа стонала, полная смятения. Ему хотелось верить.
Михайло Булгаков. "Біла гвардія" Чи вам відомо, що Ернесто Гевара Лінч де ла Серна, на псевдо Че, із захопленням писав про досвід Української Повстанської Армії? Я теж нічого не знав про це - хоча багато років цікавлюся біографією та творами латиноамериканського революціонера, і мав честь зустрічатися з його рідними в їхньому помешканні у Гавані.
Але одного разу, переглядаючи розлогу статтю про УПА в україномовній вікіпедії, раптово побачив світлину Ернесто Гевари у супроводі цитати:
"Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні Другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. "Зелені брати" у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі - також два роки. УПА виявилася найстійкішою".
У творах визначного теоретика та практика партизанської боротьби є доволі відомі слова, присвячені військовій ролі українських радянських партизан, на кшталт з`єднань Федорова та Ковпака:
"Говоря о партизанской войне, надо различать два ее типа. Один является формой борьбы, дополняющей операции огромных регулярных армий. Таковы, например, были действия украинских партизанских отрядов в Советском Союзе...", - читаємо про це у книзі Гевари "Партизанська війна".
Про "перемоги" радянських партизан читайте у розділі "Книжки"
Але приголомшлива цитата, яку наводила вікіпедія, тягнула на справжню історичну сенсацію. Спадало на думку, що КДБ разом із Фіделем Кастро ганебно приховали від нас невідомі слова Че, присвячені українському питанню - цьому наріжному каменю сучасної світової історії.
Проте, невелике мережеве розслідування швидко виявило: Че Геварою, який захоплювався УПА, був наш сучасник, український журналіст Кость Бондаренко. Адже вказана цитата насправді є дослівним фрагментом з його статті, яка побачила світ на шпальтах "Дзеркала Тижня "у дванадцятому числі за 2002 рік.
Після спростування міфічного авторства Че ця цитата швидко зникла із вікі. А незабаром із статті про УПА сором`язливо прибрали іншу фразу, приписану генералові-президенту Шарлю де Голю.
"Якби я мав таку армію, як УПА, то німецький чобіт ніколи не топтав би французьку землю", - нібито наголосив він у 1944 році, - тобто, вже через рік по "утворенні" оунівської УПА.
Часопис "Фокус"свого часу зауважив, що спроби знайти першоджерела приписаної де Голю цитати прогнозовано лишилися марними. Проте зусиллями апологетів УПА, міфічні фрази широко розповсюджуються по інтернет-мережі і з легкістю потрапляють звідти у промови політиків, або у відомі видання. Зокрема, і на "Українську правду".
А отже, я давно не дивуюсь, коли черговий колега схвильовано питає у мене: "Послухай, а ти чув, що Че казав про УПА?"
Авжеж. Я це чув.
Че і УПА - пересічний приклад незлічених історичних міфів, тоненьких ниток брехні, якими вишита сорочка сучасної історії України. Ці міфи було б важко навіть перерахувати.
Під час минулої річниці визволення Києва від нацистської окупації, вітчизняні ЗМІ жваво цитували слова, що їх нібито промовляв маршал Жуков, перш ніж посилати на штурм Києва озброєних саме лише цеглинами українців.
Зокрема, ці слова наводить у своїй інвективній статті кандидат історичних наук, історик Володимир Гінда:
"Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать".
Звучить вражаюче - особливо, якщо врахувати, що пан Гінда посилається на слова добродія Юрія Коваленка, який називає себе офіцером з особливих доручень при штабі генерала Ватутіна, та особою, "наближеною до центру подій".
Але допитливий читач, який забажає ознайомитися із іншими спогадами вісімдесятирічного капітана, з неабияким подивом дізнається, що розвідник Коваленко особисто не дозволив мінувати Успенський собор у Києві під час відступу радянських військ, а згодом сам взяв у полон фельдмаршала Паулюса, отримав кулю просто у серце, та був запрошений на прийом до Сталіна, який по приятельські радився з ним у Кремлі за келихом "сапераві".
Нема чому дивуватись - адже, за спогадами Коваленка, Микита Хрущов, маршали Жуков, Рокосовський, Малиновський та генерал Ватутін неодноразово запрошували його, аби дослухатися до важливих порад капітана. Тому, мабуть, і війну виграли.
А після звільнення Києва Ватутін пошепки розповів своєму ад'ютантові, що насправді є українцем на прізвище "Ватутя", та наказав йому перейти фронт до Романа Шухевича - аби домовитися про спільну боротьбу проти сталінізму та гітлерізму. Як ви, напевне, вже здогадалися, Сталін наказав вбити за це "українського" генерала.
Подробиці смерті Ватутіна після бою з відділом УПА читайте в розділі "Студії"
А вже згодом, під час війни на Далекому Сході, пілота Юрія Коваленка, за його власними словами, було збито "японським камікадзе" на висоті шість тисяч метрів, після чого він заприятелював на Алясці з американськими льотчиками - які, звісно, виявилися українцями та щирими патріотами.
Не треба бути фаховим істориком та кандидатом наук, аби переконатися, що мова йде про не дуже адекватні теревені старенької людини. Але цю маячню, прикриту кандидатським званням історика, охоче розсмикують на зручні сенсаційні цитати зовсім не маргінальні видання України.
Ще один кандидат - цього разу політичних - наук Олександр Палій, вражає нас черговою україножерською цитатою, яка приписується самому Йосипу Сталіну.
"Чи знає пан Солдатенко про свідчення учасників розмови Сталіна за участі Постишева і Косіора, де Сталін похвалив їх за звіти в Москву про кількість померлих від голоду в Україні, і сказав Постишеву:
"Ты, Паша, назначен нами туда в роли главгола (главнокомандующего голодом), и этим оружием сделаешь там больше, чем Семен конными армиями. Стасик (Косіор) немного растерялся, а у тебя рука и воля железные"?", - риторично питає Палій у нового керівника Інституту національної пам`яті Валерія Солдатенка (який, до речі, є автором фахових та цікавих історичних досліджень).
Історичний нарис Валерія Солдатенка про Донецько-Криворізьку радянську республіку читайте тут
Про цей легендарний випадок знаємо від ще одного дідуся - пана Пантелеймона Василевського зі славетного міста Дрогобич. Він правдиво розповідає нам про оунівські десанти через Азовське море та звитяжну боротьбу УПА на Кубані, де козаки напускали бджіл на обмазаних медом енкаведістів.
За Василевським, слова Сталіна нібито переказав у 1939 році голова українського ДПУ Всеволод Балицький, десь у таборі на березі річки Печори, перш ніж вкоротити собі життя у муках сумління. Сам Василевський каже, що почув цю байку вже у 1950-му.
Але чи знає пан Палій, що Балицького насправді було розстріляно ще у тридцять сьомому році, одразу після оголошення смертного вироку?
Історичні міфи глибоко вкоренилися в суспільній думці України, колишній президент якої публічно визнав за історичну пам`ятку "Велесову книгу". А отже, потрібно бути чесними перед собою, та визнати: задекларований процес відновлення історичної правди про минуле нашої країни, насправді із самого початку перетворився на тиражування низькоякісних пропагандистських сюжетів, які часто-густо не мають нічого спільного із реальними подіями.
Фактично, ми маємо радянську історію із зворотнім знаком. Це історія ідеальних героїв нації, справжніх лицарів духу та чину, які уособлювали у собі всі можливі чесноти, і боролися проти жорстоких й підступних ворогів.
Тож будь-які легенди про епічних героїв мають бути правдою - навіть якщо вони суперечать фактам та здоровому глузду. Натомість усі злочини, що скоїли ці герої, беззаперечно, є провокаціями перевдягнених у їхні строї ворогів.
Коли ж причетність героїв не можна спростувати, їхні злочини нескладно виправдати вищою метою боротьби за самостійну соборну державу. Адже наші воріженьки не мають такої універсальної історичної індульгенції.
До створення цієї міфології активно долучилися чимало не надто сумлінних істориків, що вправно зробили на ній ім`я та кар`єру. Але, слід визнати - певна частина нашого суспільства по-справжньому бажає бути одуреною. Чимало наших співвітчизників щиро потребують псевдоісторичних казок та легенд. Вони "хочуть вірити" - як агент Фокс Малдер та булгаківський киянин Ніколка.
Про тих, хто вірить, що трипільці і арійці - українці, читайте в розділі "Колонки"
Найсумнівніші апокрифічні байки, які відповідають загальній патріотичній кон'юнктури, одразу ж оголошуються історичною правдою. А спроби викрити їх неминуче коштуватимуть вам звинувачень у українофобії та брехні.
Дехто з моїх знайомих, з якими ми колись разом відвідували історичну секцію Малої академії наук України, у щиру хвилину визнає факт ганебного домінування історичної міфології. Але знаходить тому неабияке виправдання: мовляв, міфи конче потрібні для становлення будь-якої політичної нації.
Проте невигадана історія свідчить - історична міфологія патріотичного гатунку, масово поширена у некритичному до неї суспільстві, була одним з факторів, які привели європейські нації на поля двох світових війн.
А Леон Фейхтвангер свого часу блискуче змалював, як невинний з першого погляду міф про Армінія Германця торував шлях переможній пропаганді нацизму. То чи варто нам нехтувати світовим досвідом, прямуючи у бік цього "дороговказу"?
Творці радянської версії історії, які розробляли її у набагато якіснішому, академічному варіанті, були переконані, що їхня справа переживе століття. Ті ж самі ілюзії, напевне, плекають сучасні міфотворці. Але історія, яку вони бачать у строгих шатах драматичної акторки, з фальшивим патосом Матіос чи Фаріон, насправді є дуже іронічною пані.
Спливе не так уже багато часу, і міфи, закладені у підвалини сучасної політизованої версії нашого минулого, вилазитимуть назовні один за одним, як голки з погано перешитого мішку.
Варто витрачати час на іншу, деміфологізовану історію. Наприклад, таку, яку пропонує українцям Георгій Касьянов, завідувач відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України, який у щойно виданій книзі аналізує історичні чинники політизації трагедії голодомору.
Або таку, про яку говорить Наталя Яковенко, завідувач кафедри історії НаУКМА, що її цькують за "українофобію" на патріотичних сайтах. Свого часу вона слушно зауважила: "В підручнику з історії правд має бути багато".
Лист українських науковців, які виступають за історичне примирення і проти політизації історі, читайте в розділі "Коротко"
Фахівці їхнього гатунку не проштовхують у суспільну свідомість кон'юнктурні міфи, та не пропонують нам готову до вжитку історичну правду. Натомість, вони демонструють складну сукупність історичних протиріч, які складають собою наше минуле. А отже, справді заслуговують на нашу увагу.
http://www.istpravda.com.ua/columns/4d5c6c1db8cad/ |