Інопланетне вторгнення. Радянізація Західної України

У 1939–1941 роках повсякденне життя західноукраїнських земель зазнало різких змін під впливом радянізації та насадження примітивнішої цивілізаційної культури «визволителів».

Більшовицька навала

Сам вигляд солдатів та офіцерів «непереможної і легендарної» справляв незабутнє враження. «Перші радянські підрозділи, які займали Львів, мали незвично поганий вигляд: червоноармійці були голодні, обідрані, замурзані, брудні, вихудлі, одягнуті в погану уніформу та погано озброєні», – пригадував мешканець столиці Галичини. Фантастичні розповіді комуністичних політпрацівників під час зустрічей із населенням про принади життя в Радянському Союзі й загалом недолугість агітації подекуди викликали насмішки серед місцевих селян та міщан. Зовнішній вигляд і поведінка новоприбульців були яскравою протилежністю до слоганів комуністичної пропаганди про щасливе й радісне життя в Країні Рад.

Услід за радянським військом на новоприєднані території прийшли армія чиновників та апарат НКВД. Західно-українські землі, що були одними з найменш розвинених, найбідніших регіонів Другої Речі Посполитої, в умовах «золотого вересня» виявилися справжнім ельдорадо для більшовиків. Під час перебування в містах Галичини й Волині ті намагались оперативно покращити свій злиденний матеріальний стан, розпочавши «штурм» місцевих крамниць.

Щоб полегшити це завдання, одним із перших розпоряджень нової влади стало запровадження курсу карбованця на рівні з польським злотим, який до початку війни був учетверо нижчим. Це дало змогу здійснити «легалізований грабіж» «звільнених» територій. Насамперед за низькими цінами скуповували одяг, взуття, інші товари мануфакт­у­­ри, папір, годинники, каву, шоколад, солодощі та ще низку дефіцитних в умовах «соціалістичного раю» продуктів широкого вжитку. Навантажені товарами транспорти із захоплених, конфіскованих та націоналізованих підприємств, складів і торгових точок масово виїжджали на схід. Водночас звідти привозили нафту, сірники, махорку й сіль. За кілька тижнів полиці в магазинах міст Західної України спорожніли. Бракувало всього – від одягу та взуття до паперу й засобів для гоління.

З огляду на ненаситний попит прибульців зі сходу, радянська влада намагалася якимось чином проконтролювати цей товарообіг. Зокрема, 1940 року в містах Галичини та Волині постала мережа державних комісійних магазинів, які за заниженими цінами скуповували в населення предмети одягу, взуття й побуту (друкарські та швейні машинки, меблі, патефони, ба навіть старі калоші й патефонні платівки).

Культурно незаймані

Українців та поляків шокували вкрай низький рівень освіченості й культурна примітивність не тільки простих солдатів та дрібних урядовців, а й вищих офіцерів та чиновників. Через цивілізаційну відсталість «визволителів» часто доходило до курйозів, які стали предметом глузувань та сюжетами численних анекдотів. Зокрема, поширеними явищами серед радянської номенклатури було використання в експропрійованих квартирах раковин клозетів замість умивальників, поїдання зубної пасти, носіння дружинами радянських офіцерів «трофейних» пеньюарів як вечірніх суконь тощо.

Відчуття відчуження посилював специфічний радянський етикет. За правило вважалося заходити у верхньому одязі та головному уборі до закритих приміщень, не поступатися місцем у громадському транспорті жінкам і не пропускати їх уперед, входячи у двері. Більшовики не знали, для чого призначені носові хустинки, засоби гоління, зубна паста, нічні горщики й інші «екстравагантні буржуазні» засоби гігієни.

На тлі охайного й елегантного польського офіцерства вкрай непривабливий вигляд мали радянські військові. Місцевому обивателеві важко було уявити офіцера з грубим неінтелігентним обличчям, який носив торбу речей чи тримав дитину на руках, мав неакуратний і зім’ятий вигляд, часто лаявся і в командах використовував словосполучення на кшталт «Давай-давай!».

Радянізація не тільки призвела до утвердження планово-командної моделі економіки, ідеологізації суспільної та культурної сфер, до встановлення атмосфери страху і терору, а й стала тріумфом більшовицької варварської дикості й хамства над більш розвинутою культурою широких верств «визволеного» населення, яке в умовах буржуазного ладу мало значно вищий рівень цивілізаційного розвитку, аніж прибульці зі сходу за «всеперемагаючого соціалізму».

Надзвичайно показовою в цьому сенсі була різка зміна моди. У містах стало небезпечно виходити на вулиці в дорогому і статусному одязі. Оскільки червоноармійці активно полювали за ручними годинниками та хорошим взуттям (в умовах СРСР черевики трактовано було як ознаку добробуту), то міщани воліли перших узагалі не надягати, а друге заміняли старим і недоглянутим. Серед пролетарів швидко поширювався радянський робітничий одяг – фуфайки, ватяні штани, чоботи, характерні картузи. Модними ставали елементи військового строю без відзнак – френчі, галіфе тощо. Львів, Тернопіль, Станіслав, Дрогобич, Чернівці, Луцьк та Рівне вподібнилися до інших міст Союзу, вулицями яких ходили сірі, вбого вдягнуті люди, які будь-що намагалися не вирізнятися з безликого натовпу.

Принади «соціалістичного раю»

Великим випробуванням для жителів Західної України стало загострення продовольчої проблеми в перші місяці більшовицької окупації. Бойові дії та наплив великої кількості біженців із окупованої Вермахтом частини Польщі зумовили стрімке зростання цін на харчі та промислові товари (до грудня 1940 року у 8–12 разів). Водночас поспішна націоналізація великої та середньої торгівлі зруйнувала налагоджену систему постачання, насамперед у містах. Зокрема, у Львові в грудні 1939 року міська влада націоналізувала 343 із 466 дрібних приватних крамничок і кіосків. Відтак узимку 1939–1940 років базарні ціни на вершкове масло, молоко, яйця, порівняно з довоєнним часом, збільшилися в середньому у 5–10, на хліб – у 4–5 разів, м’ясо (яловичину та свинину) у 5–7 разів. Після заборони продажу борошна і хліба на селі, колгоспники масово рушили в міста.

Наприкінці 1939 року ситуація ускладнилась і жителі міст та містечок Західної України зіткнулися з невід’ємним атрибутом радянської торгівлі – гострим дефіцитом продуктів першої необхідності, насамперед хліба, цукру, м’яса, молока та масла. До повсякденного життя міст Галичини й Волині ввійшли такі принади «соціалістичного раю», як черги, котрі часом сягали кількасот метрів і налічували до півтори тисячі осіб. У них городянам доводилося проводити щодня на морозі до трьох-чотирьох годин, щоб прогодувати себе та свої родини. В умовах гострої нестачі продуктів першої необхідності, влада запровадила нормування видачі товарів на особу. Часом мешканці мусили купувати відлежані на полицях харчі не першої свіжості. Зважаючи на дефіцит паперу, в магазинах зовсім не пакували товарів. Інколи щасливці, які придбавали продукти на вагу, зокрема борошно чи цукор, поверталися додому, несучи свою цінну здобич у кишенях або шапках. Бутафорією радянського добробуту стали пусті віт­рини магазинів із портретами Сталіна, Лєніна та Молотова.

У другій половині січня 1940 року Львів, який вважали радянською візиткою Галичини, охопив голод. За цієї ситуації порятунком слугувала торговельна організація, яку в народі прозвали БЗС (баба з села). В умовах інфляції в деяких місцевостях відновився натуральний обмін продовольством, зросли рівень злочинності й спекуляція, виник чорний ринок, із яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міст були змушені обмінювати особисті речі й меблі на харчі. Символом масової пауперизації стали торги на Краківській площі у Львові, в яких брали участь вихідці з різних прошарків населення, позбавлені будь-яких засобів існування. «У двох доволі довгих шеренгах стояли продавці, серед яких опинилися представники найкращих і найкультурніших прошарків Львова, представники старої польської аристократії. Цілий давній і елегантний світ Львова… А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, якими найчастіше були росіяни – радянські офіцери, солдати, урядовці та їхні жінки, які тут перетворювалися на європейських дам», – згадував житель міста, поляк Ян Роговський.

До весни 1940-го вдалося частково подолати продовольчі проблеми й завдяки збільшеному постачанню припинити голод. Уже у квітні 1940 року до магазинів Львова, який напів-офіційна пропаганда вважала «улюбленим містом товариша Сталіна», прибули різні сорти риби, цукор, олія, борошно, масло, сири, яйця, овочеві консерви, кримські та кавказькі вина, сірники, папіроси тощо. Утім, попри показові заходи з покращення продовольчої ситуації в столиці Галичини, на периферії дефіцит окремих товарів широкого вжитку став неодмінним атрибутом влади «перших совітів».

Готове житло та «щасливі подорожі»

Наплив біженців і пізніша поява кількох тисяч представників більшовицької адміністрації, військ і співробітників НКВД з родинами, загострили житлову проблему в містах Західної України. Потреби військово-полі­цій­ної машини окупанта були задоволені в украй нахабний спосіб – конфіскації квартир та будинків у власників, насамперед представників польської еліти. До 27 листопада 1939 року тільки у Львові до диспозиції апарату НКВД та Червоної армії було передано 1004 помешкання. З ордером, а часом і без нього, прибульці самовільно займали квартири разом із меблями, виганяючи господарів у підвальні приміщення будинків чи й просто на вулицю. У кращих випадках ті були змушені ділити свою квартиру із сім’єю радянського вельможі.

Наприкінці грудня 1939 ро­ку розпочалася націоналізація житла у великих містах, за наслідками якої конфісковували також усе майно і передусім цінні речі. Ті, кому пощастило уникнути експропріації, були обкладені надміру високими податками й через загрозу репресій у разі невиплати чиншу, добровільно покидали свої помешкання, які відразу займали прибульці зі Сходу.

Водночас для підтримання соціалістичного реноме було активно проваджено політику забезпечення житлом «трудящих верств суспільства», унаслідок якої, наприклад, у користування робітників Львова було передано 11 тис. 869 квартир. Та це не вирішило житлової проблеми в місті. Тому влада вдалася до традиційних для СРСР методів ущільнення (поселення кількох родин в одне помешкання, перепланування великих квартир на кілька менших) і створення комуналок. Це спричинило побутові незручності та поступовий занепад міської культури, генерувало постійне напруження в суспільстві, створюючи джерела майбутніх конфліктів.

Водночас у багатьох містах і райцентрах Західної України націоналізовані будинки залишалися без господарського догляду, що призвело до руйнації водогонів, газових магістралей, каналізації та внутрішнього електроустаткування, виникли перебої в постачанні газу городянам. Особливо важко їм було пережити морозну і тривалу зиму 1939–1940 років, коли доводилось опалювати помешкання дровами, підшивками старих газет і непотрібними меб­лями. Не краща ситуація була й з електричним струмом. Восени 1940-го в окремих районах Львова світло гасло вже після полудня, внаслідок чого до вжитку повернулися нафтові лампи.

До цього всього додалося погіршення санітарно-епіде-міо­ло­гіч­ної ситуації, викликане появою десятків тисяч біженців, які мешкали в бараках, підвалах та приміщеннях, часто позбавлених елементарних санітарних умов, наявністю багатьох нерозчищених сміттєзвалищ після бойових дій та дефіциту найнеобхідніших предметів гігієни – за «перших совітів» мило стало одним із символів недостатку, коштувало дуже дорого й було, за спогадами очевидців, «страшним і чорним як вугілля».

Елементом урбаністичного ландшафту стали страшенно переповнені трамваї, окремі пасажири яких прилаштовувалися на східцях та буферах, а паном ситуації тут був міліціонер-більшовик, що вирішував, де зупинятиметься транспорт і де кому виходити. Залізничні потяги ходили вкрай нерегулярно, часто із запізненням на кілька годин, неопаленими й неосвітленими вагонами, вибитими шибками, вкрай натрамбовані пасажирами, що тіснилися в коридорах, переходах, туалетах і навіть висіли із зовнішнього боку, тримаючись руками за вікна. Дістати квиток на таку «щасливу подорож» можна було тільки простоявши в кількагодинній черзі (чимало рейсів більшовики скасували, зважаючи на нестачу вугілля та вивезення великої кількості залізничного устаткування із Західної України на схід).