Ми сидимо в одному з кафе м. Канева. Смакуємо кавою, яку в Каневі не вміють готувати. Та мова не про це. Про зустріч, на яку телефоном напросилася ця молода жінка, яку вперше бачу. - Я втекла з концтабору Так і напишіть, – піднімає вона на мене великі втомлені не по роках очі.
-Так вже й з концтабору! Ви подивіться у вікно. Надворі липень, 2012 рік. Все мирно, тихо. Ви хоч уявлення маєте про концентраційний табір? – намагаюся проявити до її тверджень скепсис.
- Колись про те чула від дідуся, який пробув у концтаборі у німців два роки, а тепер сама в такому побувала. Маю з чим порівняти.
-А чому ви кажете, що втекли. За вами хтось гониться?
- Надзіратель з цеху сказав, що сьогодні під вечір прийде до мене в гості. Самі розумієте, що це за гостини… У мене сім’я, діти, чоловік, якого люблю…
- Ви б могли настояти на своєму і відмовитися від зустрічі.
-А він і не питає, чи хочуть з ними жінки зустрічатися.
- І все ж ви могли проявити принциповість.
- Були такі. Він надзіратель. Ви знаєте, які він має права над робочими. Начальник цеху не має тих прав. Його найменше зауваження – це вже зняття премії чи частини зарплати. А він зацікавлений прямо, щоб помічати найменші промахи у людини на конвейрі. Заговорив до сусіда- це вже зауваження. Нагнувся на мить – зауваження. Робочий тут – робот. Повинен вісім годин працювати як автомат. Та навіть якщо ви можете працювати бездоганно, він знайде причину, щоб бодай одне зауваження зробити. Все залежить від його настрою, звичок, його тваринних інстинктів, – каже вона, дивлячись у вікно. І звільнитися тут по – людськи не можна. Паспорта не віддають, трудової книжки також.
- А як вам вдалося отримати паспорт і трудову?
- Ви кажете про принциповість, – зауважила вона, ніби й не почувши мого питання. – Розповім про один випадок, який перевернув все моє уявлення про людську мораль. Була у мене одна подруга. Навіть не подруга, а жінка з якою ми тут і познайомилися. Безробіття нас сюди за руку привело. Вона десь із Кіровоградщини, а я з Прикарпаття. Зійшлися. Розом жили, разом працювали на конвейєрі.Надзіратель у неї влюбився. Домагався з нею спілкування. Вона відмовлялася. Дійшо до того, що він її в цеху не давав передихнути. Одного разу вона захворіла. Її б відлежатися, пігулок попити. Але вона кожного ранку хвора вставала і йшла на роботу. Боялася, що кат позбавить її копійки на шматок хліба. Через кілька днів її стало ще гірше. Вона тут же на конвеєрі знепритомніла. Її як собаку відтягли в сторону. Вона лежала, а надзирателі дивилися, чи не симулює бодай. Коли вона почала синіти і люди вже в голос обуруватися, вони таки викликали з Канева машину «Швидкої допомоги». Її не довезли до лікарні. Померла. А надзиратель, як ходив з нагайкою по цеху,так і ходить. На мене накинув оком…
- Ви питали мене про паспорт? Я їм залишила на пам’ять. Паспорт вдома відновлю.
- А трудову?
- Шкода, звичайно. Але якось буде. Честь і моя гідність дорожче цього.
- А чому ви в кінці – кінців вирішили мені все це розповісти?
- Мені вас порекомандували місцеві жителі. Казали, що ви напишете правду.
- І все ж, для чого все це писати?
- Щоб інші знали, що в Канівському районі існує справжній концентраційний табір.
- Добре. Правда, я вам нічого не обіцяю. Що ж далі було.
-На чому ми зупинилися?
-На всесильному наглядачевів, як ви кажете, на надзірателю.
– Він тут цар і бог. Всі важелі керування у нього. Здається, що його побоюється і начальник цеху.
- А чому ви не поскаржилися в адміністрацію підприємства?
- Безполезно. Жалувалися одні. Де вони, ми навіть не знаємо.
До платформи автовокзалу підрулив київський автобус. Жінка заспішила. Взяла свою легку сумку і пішла в салон. Я сидів ошелешений і дивився як бавляться на асфальті дикі голуби. Захотілося випити.
І не можу відвести погляду від автобуса, в який зайшла ця дивна жінка. Вона всілася і кинула на мене погляд, а потім відкрила вікно і ще раз голосно перепитала:”Ви напишете?”.
- Напишу!
chaskaniv | 
0
5
