КАНІВСЬКИЙ ПАНТЕОН

         Ця книжечка про взаємопроникнення світів видимого і невидимого, а відтак про те, що немає нічого потайного, що не прояснилося б. Тут ідеться про місце захоронення козацьких провідників. В ідеалі це міг бути гетьманський пантеон. А почерпнута інформація з іншого виміру, поки-що доступного лиш провидцям. То ж на шляху до істини і цей досвід, вочевидь, не зайвий.

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

      Близько двох десятиріч назад у Каневі біля підніжжя Тарасової гори постав пам’ятник козацькому проводирю Івану Підкові. Тодішній міський голова Олександр Пантелішин пообіцяв на людях зробити це, довідавшись про результати моїх пошуків, ствердно відповівши на моє запитання чи буде пам’ятник. А першу зозулю про знайдені поховання я випустив 1994 року в поемі „Три дзвони”, вміщеній в одноіменній книзі. Писалося, звичайно, раніше, а шукалося і знайдене було ще раніше. Перепровірялося вже у відкриту – часи наставали інші.

      Робилося це без зайвого галасу, з відома місцевої влади та тодішнього директора Кобзаревого музею Ігора Ліхового. Щира йому подяка за сприяння. Для нього хоч і не місцевий, не було таємницею, що старе монастирське (причетне до колишнього монастиря в урочищі „Топило”) кладовище зарівняли у тридцяті роки минулого сторіччя, а в шістдесяті згребли спецмашинами вниз, де Меланчин потік, готуючись до приїзду найвищих державників, котрі мали біля музею насадити дубняк. Ото ж місцина для згадуваного на початку пам’ятника вибрана не випадково: уламки надмогильних плит і кам’яних хрестів котилися у той бік.

      А чому не розгулювала балаканина що до знахідок, то пошукові роботи велись дещо не традиційним методом і реакція соціуму навряд чи була б прихильною. Табу на подібні теми ще було вкорінене, через це й „Сільські вісті” не підтримали підготовку матеріалу для них, бо з керівником корсітки Іваном Гресем розмова була ще за горбачовської відлиги. Тоді починали вже дружити з очевидцями, з ясновидцями – ще ні.

      Сьогодні є надія, що зацікавлений люд розбереться де ставити крапки і де титла, а ця інформація лиш для роздумів та спонуки шукати істину, благо технічних засобів нині достатньо. На неї автор в останній інстанції не претендує. а дороговказом на місцевості можуть слугувати фотокадри музейного фотографа Івана Синящокого.

      Задумка була на детектив чи щось на кшталт цього. І замовлення не казна-яке було. Та не складалося. Упродовж років щось ледь уловиме перекривало доступ до, мабуть, сакральної теми. Чи нафантазував усякої всячини аби захопити читача, адже поневіряння глупими ночами по безлюдних місцях не скупилися на несподіванки.

      Аж згадав, що Іван Підкова приснився був провидиці Раїсі, котра згодилася допомагати в пошуку захоронень трьох провідників козацьких у канівській землі, бо відомі писемні свідчення не уточнюють конкретного місця. Посланець з іншого виміру поцікавився навіщо шукають його могилу, а довідавшись, що для пошанування пам’яті, не заперечив, і як вийшов з туману, так і розтанув у ньому. Жінці пояснішало після того, ніби росою очі промило.

      Мені видіння не було, але в якийсь момент ніби щось підштовхнуло до усвідомлення того, що замість накручування фантасмагорії маю повідати конкретику, всього лиш умиту та причесану.

      Починалося все після знайомства з біблійним постулатом  про те, що немає нічого потайного, котре не прояснилося б. Звела мене для чверть віку назад із бабою Шурою, знахаркою, котра щоліта втікала від навали своїх пацієнтів, аби в канівських родичів перепочити та назбирати в литвинецькому лісі цілющого зілля. Ото ж цією бабусею кілька разів трави збирали разом. Запам’яталося мені як зраділа омелі на глодові – раніше ніде не зустрічала. Сказала, що така омела може бути дуже потужним засобом проти підвищеного артеріального тиску. Оскільки людина ця була набожною та мудрою, від неї й довідався, що є ясновидці, здатні бачити минуле на воді з тих місць, де події відбувалися. А ще вода в скляному посуді, залишена на певний час там, де щось скоїлося, прояснить перебіг подій та їх учасників.

      Незадовго перед тим, як Україна виламалася з імперії, здибав і таку людину, яку напитував. Моя журналістська робота посприяла. На той час для Раїси ще не вщухли митарства, пов’язані з цькуванням, топтанням, погрозами, казематами і психушками. Для примусу служити системі годилося все. від благородного діла знайти викрадений автомобіль чи склади боєприпасів з часів війни, не відмовлялася. А багато на що не погоджувалася, бо бачила хто є хто, ауру бачила. То ж чи довго умілому спровокувати конфліктну ситуацію аби заневолити непослуха?

      Сталося так, що довелося провидицю витягувати з капезухи. Траплялося, канівці знали з радіопередач, оприлюднювати неблаговидну для стражів порядку інформацію з перших уст. Був телефонний дзвінок, а потім мікрофон і магнітофон зробили свою справу – подробиці тут ні до чого. І повіз я Раїсу голодну й холодну, в домашньому халаті, в хатніх стоптаних валянках – не дозволили й перевдягтися коли брали – аж у задніпровське село.

      Минав час, спілкувалися, і влучивши момент, завів розмову про похованих у нашому краї гетьманів. А Раїса розповіла про завдячний подарунок Тараса Шевченка її прадідові. Був то „Кобзар”, залишений на цямрині присадибної криниці поблизу шляху, а напис засвідчив, що мандрівник тут перепочив і смачної води напився досхочу. Пролягав тут відомий Тарасів маршрут до Прохорівки чи Золотоноші або Переяслава. Тоді книга пролежала аж до вечора, ніхто на неї не позарився. Це вже в новітні часи побував той „Кобзар” у багатьох руках – прицінювалися, міняли, фотографували та все язиками прицмокували. А в якийсь момент, не догледіли, хазяїни, щезла титульна сторінка з написом. Зачитали. Однак такі речі рано-пізно випливають на світ божий...

      Отже ідея знайти могили заінтригувала жінку. Вона вже мала в активі своєму повернуті господарям втрачені цінності, дрібні пропажі односельців, допомагала саперам та водолазам. Надія зажевріла. А ще й місцевий краєзнавець Іван Сорокопуд допоміг підіймати завісу над чотирьохвіковим мороком. Було кілька припущень щодо місць поховань: біля собору, згадуваного літописом ще 1147 року, також поблизу монастиря в урочищі „Топило” на південно-східній околиці Канева, і Чернеча гора, на західному схилі якої зберегла ще й моя пам’ять залишки сплюндрованого цвинтаря, очевидно приписаного до монастиря. Не раз Іван Іванович вислуховував мої гіпотези, і своє слово вставляв, та вже коли заговорили про те, аби самому вибирати місце для тих захоронень, то обидва зупинилися на Чернечій. Це вдалині від гамору людського, високо над Дніпром, особливо маскувати немає потреби – гробки як і по сусідству. Бо ж часи неспокійні: степняки під боком, татарва залітає повсякчас, а тут іди – знай чия душа там перед Богом сповідується. Пам’яттю побратимів, котрі, одвоювавши, селилися неподалік попід горами, а далі ще пам’яттю нащадків та монашим доглядом жили ті могили аж доки московські ординці не витоптали, не повиривали з корінням духовні оази роду українського. Розвіялося, розтануло як липневе марево в надвечір’ї...

      Раїсі говорив я, що Іван Підкова має два місця поховання свого розчленованого тіла, і в канівській могилі він обезголовлений. Саме за цією ознакою слід його й шукати. І найперше, що мені довелося робити практично, з настанням тепла, це набирати недоторкану до світання воду з довкільних криниць, джерел, потічків і Дніпра. Починав опівночі, закінчував з третіми півнями, і віз до Раїси. Коли сонце вже підіймалося з-за лісу, вона дивилася на ті банки з водою якось відсторонено, і монотонним, ніби аж чужим голосом оповідала що видиться їй.

      Дивуватися було чому. Меланчин потік і джерельце над ним засвідчили велике захоронення радянських бійців на кладовищі, що межує з вулицею Монастирок у верхів’ї. Справді, фашисти знищили усіх поранених, котрі залишилися в неевакуйованому шпиталі, розміщеному тієї трагічної пори в туристичні базі, що неподалік. Ні про цей факт, ні звідки вода їй привезена, провидиця і гадки не мала, і досі не знає, хіба тепер довідається.

      А Дніпро нижче Канева жахну таємницю відкрив їй, аж подалася всім тілом від банки:

      - Господи, стільки заліза! А трупа...

      Мало хто знає сьогодні, що Букринському і Пекарівському плацдармам передувала спроба з ходу, через острів Круглик (те ж стосовно і Селищанського напряму) пробитися на правий берег, де височів Тарас. І про це також Раїсі ні до, ні після зчитування інформації нічого я не говорив. Сама сказала, що це в Дніпрі і їй ще видиться неподалік від берега якась машина з шістьма солдатами.

      Отак прощупуючи інформаційне поле довкруг Чернечої гори – банки з водою прикопувалися на дві-три доби – а згодом і її самої з підгір’я до маківки, провидиця уже в натурі довершила пошук. Щось видивлялася на корі дерев, час від часу поглядаючи в небо і рухаючися пологим схилом у бік Дніпра, і за півтора-два десятки кроків від могили Кобзаря на північний захід поснувала на невеликому клапті землі, часом зупиняючись та прислуховуючись до себе, а потім, ледь усміхнувшись, кивнула – тут, мовляв.

      Ще по якомусь часі прикопав під молодим дубом останню банку, а згодом Раїса вже тут мовчки видивлялася що та вода принесла. Посиділа, молитву, схоже, не вголос прочитала, а тоді, повільно ступаючи, ніби нащупувала ногами потрібну місцину, промовляла монотонно й відсторонено окремі слова, уривки фраз. Мені вдалося дещо занотувати і непричесаним його, не редагуючи, подаю:

      - Цей без голови... руки і ноги є... замість голови щось чорне справа.

      - Цей носатий... завитки, а чуба немає.

      - Цей чубатий, кругловидий.

Обтупувала жінка той клаптик деренований, непримітний нічим, зупинялась то там, то сям,   а з того, що промовляла, занотував і таке:

- Щити у ногах, прикраси... голий, руки і ноги довгі... загорнений у щось... одна нога переламана... голови нема, ніби лежить на тулубі голова. Захоронений не глибоко, під деревом.

- Цей високий, сивий. Овальне приємне обличчя. Ніс розпливчатий.

- Бородатий, лоб високий... залисини. А лисина велика. Поряд чоловік довголиций. Чоловік носатий, гачком. Сивий, біла сорочка. Приємне округле обличчя. З книгою в руках.

- Поруч труна, справа коштовності – дванадцять штук. Камені чи золото.

І таке ще:

- Повно всякого залізяччя, під срібло.

- Рядком людей захоронено. Три труни поряд, хатками...

Переписуючи все це з блокнота, не беруся аналізувати що з чим стикується, а що ні. Ото що поспів за провидицею, бо не все вдалось ухопити. Та й ні портретів, ні опису зовнішності не маю. Лиш Івана Підкови прижиттєвий малюнок. Але ж відсічену голову його тоді ляхи не віддали. Упокоєна поза тілом, у Львові, як стверджують екскурсоводи.

А ще Раїса засвідчила трохи згодом, що голова на тонкому плані, зависаючи на деревах неподалік, спостерігала за її пошуками, і ніби схожа була на ту, що на згадуваному прижиттєвому малюнку. Вся та механіка не дуже вкладалася в моє розуміння – досвіду не було, знань та необхідних практик бракувало. Благо, що хоч так-сяк вправлявся з роллю статиста чи підручного.

А далі була несподіванка, хоч десь там у глибинах свідомості й жевріла надія збагнути чому до Канева, на гору Чернечу, де монастирське кладовище, доправляли трохи не через півєвропи тіло Івана Підкови. Була ж підстава саме тут поховати аж трьох очільників козацьких, бо ще ж пізніше трохи Самійла Кішку та Якова Шаха.

- Тут є й четвертий, - мовила Раїса, покидаючи зону пошуку.

- Чорний, вуса довгі, чорні, до плечей. Вродливий, лоб високий, очі сіро-зелені. Кругловидий. Золота багато у труні. Висока вона. А він – як ото козак Мамай, знаєте, на малюнках.

Знаю, пані провидице. Ото лиш Ви досі не знаєте, бо мені не йнялося віри враз до кінця збагнути та й сказати чиє поховання Вам відкрилося. Козака Мамая зображало малярське товариство ніби з образу Дмитра Вишневецького. Був він високопосадним чиновником – старостою канівським і черкаським. Першим почав забудову острова Мала Хортиця і творення лицарського ордена козацького. 1563 року страчений у Стамбулі і, ймовірно, після викупу тіла доправлений побратимами на рідну землю, хоч родом цей далекоглядний шляхтич з України Західної.

Ось така почала відкриватися ще одна сторінка минувшини, а відтак нашої історичної пам’яті, притумленої насильницькою християнізацією, бездержавністю, ляхо-юдо-московщенням, переораної вздовж і впоперек півдесятком імперій і затруєною аж до генетичних глибин соціалістично-комуністичною облудою та психопатичною масонерією з їхніми претензіями на світове панування. І це через спритно зрежисовану і нав’язану нам ніби вроджену недолугість, що панує на тлі розумової ліні нашої.

Не старалися пам’ятати, а тому й забули де упокоєні звитяжці духу українського, без яких ми що покотиполе. А ще в другій половині дев’ятнадцятого сторіччя ті відомості були на слуху. Граблі б у кожну оселю для пам’ятного та на гурб родовий...

Берегли таїну Чернечої гори уцілілі січовики, притомлені літами, оселялися поблизу доживати віка. А вже нащадки їхні передавали з вуст в уста заповідане предками. Знав і Тарас, бо й хату хотів побудувати для себе неподалік. Ото ж і місце для упокоєння душі його стражденної вибране не випадково.

В одному ряду, зі сходу на захід, лежать купно козацькі очільники, а за дюжину-дві ступаків і Шевченко, лівим плечем до них, серцем точніше сказати. З них зростав і від них постав його дух полум’яний, ото ж:

   Тарас – живий. Нетлінним словом

   В душі огнистим соком бродить.

   І чує серце щиру мову:

   До правди й волі кличе знову

   Не Єшуа-Аллах-Єгова-

   Пророчий син провісного народу.

ПІСЛЯМОВА

      Хвала тому, хто піде далі цих знахідок і висловлених припущень по шляху до істини. А якщо комусь дуже свербітиме проїхатися бульдозером по цій оповідці – ліпше хай докине і свою дещицю в копілку історичної пам’яті понівечиного народу українського, предки якого посіяли трипільську культуру, стояли біля витоків античної і нинішньої європейської цивілізацій. Індо-європейська мова – основа, на котрій зросла більшість європейських, упирається в нашу прадавню мову, що засвідчила світова філологія. Вивчення чотирьох відомих з десяти засвідчених індуських Вед мають підґрунтям нашу землю, а й Будда, русявий і синьоокий, був, можливо, нашим родичем. Чимала частка Нобелівських лауреатів замішані на українській крові та не є українськими.

      Імперія антів, попередниця Київської Русі, домінувала в Європі протягом чотирьох століть, трохи менше наступниця, та розпалося все. В імперій доля така: народжуються, зацвітають і в’януть, якщо не спроможні схаменутися і трансформуватися на нових засадах. Зорганізувати це здатні, крім кривавих, як правило не на довго, деспотів, особистості харизматичні, як от Ататюрк, котрий на розвалинах Османської імперії вибудував сьогоднішню Туреччину.

      Таких не було. Богдан багато що міг, та українцем не був – Зиновій Хмель. І Мазепі щось заважало, як от Петлюрі, Винниченку, Грушевському... А новітнім керманичам що заважало спрямувати на стрижень український корабель? Чимало очільників різних мастей спритно користувалися бунтарською вдачею народу (не від хорошого життя) задля втілення намірів закулісних режисерів та дбали про особисті інтереси. Ні національна ідея, ні загальноприйнятна політична концепція не вибудувані й досі – нікому.

      Благими намірами встелена дорога до пекла. Про це, не наголошуючи, сповістив чи не найпершим арабський історик Ал Марвазі на початку одинадцятого сторіччя:

      - І коли вони (руси) навернулися до християнства, релігія притупила їхні мечі, і віра закрила їм двері діяння, і повернулися вони до тяжкого життя і ницості, і скоротилися в них засоби існування. Чи не тому, що в гордих і волелюбних лицарів перехрещені в божих рабів від гріха народжених та ще й Страшним судом і кінцем світу заляканих? А Ісус казав своїм апостолам: „Отець мій і я – одне, а ви мої браття”. Ото ж один скалить передні, другий сміється на кутні, а ще хтось батогом обуха...

      Культ предків знищений, генетичне коріння підрізане, хатки облудно будуються на піску. Ляльководи лиш міняють імена та гасла. Через те, видать, сім мільйонів найпродуктивнішого люду за межами рідної землі, третє покоління годують і поять сатанизми, а в паспортах навіть зліквідована графа про національність. Скільки нині їх, знайомих і не знайомих, для кого і саме життя втратило сенс?

Але надія вмирає останньою:

            Гряде стократ привабніший звичай

            Старому, бусурманському за зміну.

            Де мова тішить слух, там Бористенів край

            Початок здвигам покладе, злама рутину.

                                        М. Нострадамус

P.S.  Книгу на Канів неті викладено з дозволу автора.