У
1893 роцi в Каневi народився український письменник Олекса Петрович Варава (лiтературний псевдонiм - О.Кобець), а в 1884-у - його брат
Григорiй Петрович Варава, який також трохи писав (лiтературний псевдонiм - В.Стеблик), хоч i не був професiйним
письменником. За покликанням вiн був художником: любив малювати природу,
канiвськi краєвиди (його картина, на якiй зображено Канiв 1915 року
зберiгається у канiвському iсторичному музеї), працював над створенням
експозицiї музею Шевченка, iлюстрував першу книжку О.Кобця "Ряст".
Донедавна
iм`я О.Кобця було майже забуте, в опалi виявились i його твори, хоч писав вiн,
в основному, для дiтей: вiршi, оповiдання, казки, п`єси. Але за радянської
влади кожен, хто виїздив за кордон, оголошувався десидентом i ворогом. Творчiсть
таких митцiв замовчувалась, хто б вони не були: письменники, художники чи
науковцi. Талановитi люди зазнавали утискiв за будь-яку вiльку думку, вiдмiнну
вiд державної. Так трагiчно склалася доля i братiв Варавiв. Олекса Кобець пiд
час другої свiтової вiйни виїхав до США i помер на чужинi "ворогом",
а Григорiй Варава був заарештований i знищений у 1937 роцi пiд час сталiнських
репресiй на Українi i теж вважався "ворогом народу".
Сьогоднi
твори О.Кобця входять до шкiльної програми з лiтератури, його книжки виходять
друком у рiдному Каневi, встановлено лiтературну премiю його iменi, у середнiй
школi N2 створюється музей (сини письменика повернули до Канева сiмейнi
архiви), аби майбутнi поколiння знали, як багато втрачає нацiональна культура,
коли з неї штучно викреслюються талановитi iмена.
Канiв
- батькiвщина лiтературознавця й письменника Костянтина Iвановича Арабажина (1886-1929)- автора п`єс, вiршiв та
праць про М.Лермонтова, Л.Толстого, М.Горького та багатьох iнших письменникiв.
У
1889 роцi в Каневi народився лiтературознавець i критик, єврейський письменник Лойцкер Юхим Борисович - автор ряду
праць з проблем розвитку єврейської лiтератури, монографiй, статей, рецензiй,
лiтературних портретiв письменникiв-класикiв Шолом Алейхема, Менделе
Мойхер-Сфорима.
У
1888 роцi в Канiв приїздить видатний вчений-натуралiст В.В.Докучаєв, якого зацiкавили Канiвськi гори. По їхнiх оголених
кручах, вiн вивчав геологiчну будову правого гористого Днiпровського берега, по
знаменитому другому за величиною на Українi Хмiлянському яру з`ясовував
динамiку процесу яроутворення, складав класифiкацiю та опис грунтiв.
У
1947 роцi в Каневi у центральному парку мiста перепоховано росiйського
письменника А.П.Гайдара. Його творча
спадщина вiдома кiльком поколiнням дiтей, а життєвий шлях тiсно пов`язаний з
Україною, зокрема з нашим мiстом. Тут, ще зовсiм пiдлiтком, воював вiн пiд час
громадянської вiйни, в 14 рокiв командував ротою, у 17 - полком. Плiдна
лiтературна праця Гайдара припадає на предвоєнне десятирiччя - часи жахливих
полiтичних репресiй, коли дитяча лiтература залишалась чи не єдиним острiвцем
духовної свободи. Саме тодi письменник намагався вести вiдверту розмову зi
своїми маленькими читачами. Так народилися "Доля барабанщика" i
"Блакитна чашка". Гайдар далекоглядно передбачав неминучiсть вiйни.
Розумiючи, що нi безальтернативна пiонерська, нi заполiтизована комсомольська
органiзацiї не здатнi виховати свiдомого захисника Батькiвщини, вiн пише
"Казку про Хлопчиша-Кибальчиша i його тверде слово" - твiр, який
зробив iм`я письменника легендарним. У 1939 роцi, звертаючись до
"червонощоких комсомольських ватажкiв", Гайдар писав: "Я готую
вам бомбу пiд пiонерську органiзацiю, бо мене не влаштовує, як вона виховує
пiонерiв". Цiєю бомбою стала повiсть "Тимур i його команда", яка
пропонувала iдею абсолютно нової спiлки i поклала початок так званому
"тимурiвському руху".
На
самому початку другої свiтової вiйни, будучи вiйськовим кореспондентом, Гайдар
загинув поблизу Канева, на лiвому березi Днiпра, де i був похований. А згодом
прах його перенесли в Канiв. Спочатку на могилi письменника лежала тiльки
плита, а у 1953 роцi її замiнили на пам`ятник (автори проекту - скульптор
Рудаков i архiтектор Смєляков).
В
тому ж парку у 1985 роцi на честь 40-рiччя Перемоги над братською могилою
сотень наших землякiв встановлено пам`ятник жертвам другої свiтової вiйни. Це
постать молодої жiнки, що тримає на руках дитя - символ майбутнього. Бiля
пiднiжжя монументу горить вiчний вогонь пам`ятi (автори - архiтектор Стукалов i
скульптор Морз-Усенко), а ранiше ще й постiйно звучала урочисто-скорботна
мелодiя пiснi-реквiєму композитора Є.Долматовського.
В
тойже парк перенесли могилу видатного росiйського актора, головного режисера
МХАТу, театрального педагога, який пiдготував цiлу плеяду талановитих митцiв
сцени - Олександра Павловича Вервiцiоттi
(театральний псевдонiм - Ленський).
Його вихованцями були П.М.Садовський, О.О.Остужев, В.М.Пашенна, В.М.Рижова та
iншi. Вiн працюваав натхненно i самовiддано: створив Новий театр i очолив
школустудiю, ввiв численнi технiчнi удосконалення на сценi i досяг вершин
акторської майстерностi. Вiн любив театр, вiн жив ним, але велич його душi i
таланту не всiм дано було зрозумiти. Серед театрального оточення були i
бюрократи, i заздрiсники, i iнтриганти. Вiн знав це, вiдчував i, як справжнiй
актор, не терпiв фальшi. Маючи сили i здоров`я вiн боровся, а вiдчувши, що
втрачає i те, i друге, заповiв в разi смертi негайно вивезти його тiло з Москви
у с.Селище на Канiвщинi, не влаштовуючи нiяких церемонiй, i поховати у маєтку
Тальберга, близького друга i родича. Мiсце колишнього маєтку i зараз називають
канiвчани Тальберговою дачею.
Ленський
помер 13 жовтня 1908 року, i згiдно його останньої волi поховали актора у
с.Селищi. Похорони були тихими i скромними, таким, як вiн хотiв: без помпи,
промов, вiнкiв, депутацiй, без театру i преси. Все життя вiн не любив показних
почуттiв, лицемiрства i не хотiв, щоб вони супроводжували його в останнiй шлях.
"З Ленським померла душа Малого театру", - писала М.Н.Єрмолова вiд
iменi його колег.
У
1954 роцi могилу Ленського перенесли до Канева i вже тут на кошти театральних
товариств Росiї i України спорудили пам`ятник з барельєфом, лавровим вiнком та
факсимiльним пiдписом актора (архiтектор Г.Саркiсов). Бiографи та
мистецтвознавцi присвятили творчiй спадщинi Ленського кiлька книжок, а поет
Г.Донець написав вiрш "На могилi О.П.Ленського", який закiнчується
такими рядками:
...Спинись, сучаснику, i пом`яни
митця -
Вiн чарував колись людськi серця.
Канiвський
парк поступово став своєрiдним некрополем.Хтось з гостей мiста навiть назвав
Канiв "кладбищем знаменитостей" - стiльки видатних iмен звела сюди
мiнлива доля.
Окраса
парку - найдавнiша архiтектурна споруда мiста - собор, закладений 9 червня 1144
року князем Всеволодом Ольговичем в день i на честь його покровителя -
св.Георгiя i названий Георгiївським. Близько 200 рокiв тому собор було
переосвячено в день Успiння св.Богородицi, тодi i отримав вiн сучасну назву -
Успенський.
Собор
побудовано в кращих традицiях київсько-чернiгiвської будiвничої школи: це -
хрестово-купольний шестистовпний храм, найближчих аналогiв якому за стилем i
вiком залишилось на Українi лише три (у Києвi i Чернiговi). В ньому виявлено
три аркасолi (заглиблення для княжих поховань), якi свiдчать про те, що
"храм цей був усипальницею для мiсцевих князiв". В стiнах цього
собору перед похованням на Чернечiй горi стояла домовина з прахом Т.Г.Шевченка.
В
роки "войовничого атеїзму" бiльшовики перетворили собор на соляний
склад, згодом вiн використовувався пiд примiщення музею народно-декоративного
мистецтва, i лише напередоднi святкування тисячолiття хрещення Русi його було
повернуто вiруючим, вiдновлено, освячено, i нинi знову звучать дзвони Успенiї.
Нiби про канiвський собор йдеться у прекрасному вiршi поета Вадима Шефнера:
Как песня храм
струится в высоту...
Он рвётся в высь
торжественен и строен,
Певучей силой камень
окрылён.
Для бога он иль не для
бога строен,
Но человеком был
воздвигнут он...
И ты стоишь на
каменном пороге,
И за людей душа твоя
горда.
Приходят боги и уходят
боги,
Но человек бессмертен
навсегда.
Бiля
парку знаходиться примiщення колишньої середньої школи iм. Т.Г.Шевченка (зараз
в ньому музей народно-декоративного мистецтва), в якiй у 1939-1940 роках
навчався майбутнiй керiвник молодiжного пiдпiлля в роки вiйни у м.Краснодонi Олег Кошовий. 15 червня 1974 року поряд
зi школою було вiдкрито пам`ятник О.Кошовому (скульптор О.Скоблiков), а на
будиночку, де жила сiм`я Кошових (зараз в ньому лабораторiя райлiкарнi)
встановлено меморiальну дошку. Iм`я О.Кошового носить одна з вулиць мiста.
Щолiта
з усiх кiнцiв України i з Росiї до Канева тяглися сотнi дачникiв, якi наймали
хати i клунi у мiсцевих жителiв i на цiле лiто оселялися у мальовничих
передмiстях. Навiть через багато рокiв по тому на Каневi ще лежав вiдсвiт
благородних особистостей, про чиї дiяння i чесноти переповiдали цiкавим
екскурсантам. I не вшанованих офiцiйною iсторiєю осiб, а саме тих людей, якi
залишили слiд у неписанiй iсторiї мiста, пам`ятали канiвчани.
Серед
них iм`я Гната Хоткевича
(1877-1938)- класика української лiтератури, автора "Камiнної душi",
"Довбуша". Але те, що вiн був ще й класиком новiтнього кобзарства
бiльше знають у США, Англiї, Австралiї, Канадi, нiж в рiднiй Українi. Це тому,
що Г.Хоткевич був репресований i у вину кобзаревi-письменнику ставили
передовсiм його любов до бандури та народної пiснi.
Бурхливим
було життя Хоткевича- прозаїка i драматурга, публiциста i критика, перекладача
i музикознавця, фольклориста i етнографа. Народився Г.М.Хоткевич у Харковi,
закiнчив реальне училище, вступив до технологiчного iнституту. У 1899 роцi його
виключають з iнституту за участь у студентських заворушеннях i за добу висиляють
з рiдного мiста. Опальний студент знаходить дорогу до вiдомого українського
композитора М.В.Лисенка i виступає в його хорi солiстом-бандуристом.
Це
завдяки старанням i мужностi Хоткевича вчений свiт на ХII археологiчному з`їздi
(1902) вперше почув i побачив живих українських кобзарiв, узяв їх пiд свiй
захист. Виголошена Гнатом Хоткевичем доповiдь "Кiлька слiв про бандуристiв
i лiрникiв" бомбою вибухнула серед принишклого залу (її так i не
надркукували у "Працях з`їзду"). Другою бомбою, що вибухнула в залi
пiсля доповiдi Хоткевича, став кобзарський концерт на два вiддiли.
Їх
було всього 9: з охриплими вiд спiвання на ярмарках голосами, надiрваним
здоров`ям, розхитаними нервами, з простими убогими iнструментами. Але це був
справжнiй трiумф українського кобзарства.
Пiсля
поразки першої росiйської революцiї Г.Хоткеквич зазнає переслiдувань i емiгрує
до Галичини. Тiльки 1912 року приїздить вiн до Канева, де в той час жили його
батько Мартин Хоткевич, дружина Платонида Володимирiвна i дiти. У нашому мiстi
вiн писав статтi, рецензiї, займався редакторською роботою. У наступному роцi
лiтературнi справи покликали його до Києва, де, як полiтично неблагонадiйний,
вiн потрапляє за грати Лук`янiвської в`язницi. Пiсля звiльнення знову
повертається до Канева, товаришує з I.Ядловським, подорожує по Днiпру.
Хоткевичу
належить низка чудових творiв для бандури, статтi, книги, пiдручник гри на
бандурi. Вiн був засновником Всеукраїнської державної капели бандуристiв. 1937
року, не зважаючи на похилий вiк, Г.М.Хоткевич був заарештований i у 1938-у -
загинув мученицькою смертю.
| 
0
1
