Не стати БИДЛОМ!

Ми воліємо не згадувати все неприємне і принизливе,  що було в нашій історії. Проте жодне погане слово чи лайка, якою б образливою вони не були, не виникають безпричинно. Більшість злого між людьми є спровокованим  поведінкою чи слабкістю жертви.

Бидло – це не просто неприємне для вуха українця слово. Польською воно означає – «те, що б’ють», «істота, приречена на биття без провини». Бидло б’ють не зі злості, биття є звичайним способом змусити  робити так, як хоче пастух, женучи худобу на пасовище чи поганяючи вола в ярмі.

 Бидлячий стан є універсальним  і зручним в наш час способом накидання чужої волі народові-жертві. Так було колись, є й тепер і напевно буде до кінця  цього порядку світу. На цьому будується технологія  користування дармовою життєвою енергією слабших. 

 Одержавши незалежність, ми сподівались на доброзичливу підтримку і допомогу світу. На жаль, цього не стались – ми опинились в ролі держави, жорстко критикованої сильною частиною світу.

 Нас могли повчати і  нав’язувати явно невигідні економічні угоди, не допускаючи в товариство  рівних. Сприйнявши вільний світ як дружнього наставника, вчителя ринкової економіки, вчителя модерної культури, вчителя демократії, ми водночас не  продемонстрували  світові позиції гідності і несприйняття  повчань. Тому є у світі бажаючі  поводитися з нами, як з бидлом.

 Нас провокують і випробовують, вивчають нашу реакцію на відверті удари  чи  то пак інформаційні «наїзди», вчать жити з допомогою реклами і їхнього телебачення, вишколюють нам економістів і політиків.

 Нами керують з допомогою бича  інформації і долара.

 Пригадую одну  з перших, в 90-тих роках, спроб «опустити» українців – звинувачення молодої української влади в тому, що мовляв, в Івано-Франківську тротуари чи ще щось там вимощене надгробними плитами з єврейського кладовища.  Потім їх було дуже багато. Ми навіть їх не пам’ятаємо. Дехто може згадати «справу «Кольчуг» і все. За двадцять років ми потроху звикли до менторського тону світових судей і порадників України.

 Культурний світ звикає говорити з нами некультурно, просто, без дипломатії, як з тим, що тільки захищається і кого б’ють, щоб направити на потрібну «дорогу демократії», не витрачаючи для цього зайвого часу і слів. Ми несподівано попали в популярний світовий експеримент бидлізації. Це випробування проходила кожна звільнена нація. Проте, на відміну від інших, ми терпимо надто довго, не усвідомлюючи яким лихом це може окошитися для нового покоління українців.

 Нас обізвуть  тоталітарною і корупційною державою, в якій процвітає махрова гомофобія, нетолерантність,  антисемітизм з націоналізмом- фашизмом – і ми вже побігли сторч головою шукати і викорінювати ці «смертні гріхи цивілізованої держави», витлумлюючи патріотів і гублячи здоровий глузд в комітетах боротьби та опору фашизму, нетолерантності, антисемітизму, тоталітаризму і диктатурі. В такий спосіб нам вже багато років не дають отямитись, почати нормальний, позитивний проект національної держави. Може навмисно не дають, адже Україна, як потенційно сильний  конкурент,  не в інтересах проблемної Росії і кризової Європи. Вона -  небажаний, додатковий чинник в розподілі сфер впливу сильних світових держав і корпорацій. Геополітична позиція України така, що вона мусить бути ще однією зверхдержавою або ж  стати толокою –сірою територією, з мовчазної згоди світу.

 Світ згоден з тим, що ми є сферою якогось впливі, ми – ще ні. Не важко зауважити, що  в інформаційному просторі, політиці, економіці  нашої держави  відбуваються  інспіровані ззовні процеси, мета яких – перешкодити  формуванню сильного громадянського суспільства і сильного державного укладу.

 Досі українська влада не розуміла звідки це на голову дружньої до всіх України. Відповідно і поведінка політичної верхівки була невідповідною. Тільки зараз, після багатьох невдач у стосунках з Росією та Європою, влада відчуває  неприкриті реалії світової боротьби, але наразі не готова реагувати адекватно.

 Тому в цих умовах, не маючи сили боротись нарівні, Україна мусить позбутись хоча б неприємного статусу вічно винуватої комусь держави. Ми повинні зупинити ганебний процес бидлізації українського народу з високим інтелектуальним потенціалом і  гострим, але затаєним почуттям справедливості. Народ втомився від політичної еліти, яка не вміє захистити його від цієї примітивної  цієї технології принижень і  вже не може терпіти зверхників, які поводяться, як бидло і мають за бидло всіх, хто бідніший, тобто народ.

 Саме в цьому розгадка масової депресії та апатії мас, а не в невдачах  минулих виборів. Загальна бидлізація має суто зовнішню мотивацію і природу, але  подолати цей соціальний вірус можна лише змінивши наше ставлення до світу і української політики, відновивши гідність нації. Це функція еліти.

 Народ, не розуміючи істинні  причини,  стає сліпим знаряддям руйнування власної перспективи  і мрії мати сильну, економічно міцну державу.  В цій руїні ми дійшли до критичної межі. Тому настав час бути чесними в оцінці політики, держави і самих себе.

 Треба навчитися  розуміти  суть  подій з позиції гідності, відчувати  ситуації, в яких нас мають за бидло і в жодному разі цього не дозволяти ні чужим, ні своїм.  Якщо нас не поважають, як собі подібних, і дозволяють собі поведінку недопустиму – нас точно мають за бидло, якщо змовчимо…

 Бидлізація,  як форма сучасної інформаційної війни, має на меті руйнування  тих основ, які тримають фундамент сильної держави.  Це повага до мови  та історії корінного етносу,  культурна єдність, повага до інститутів держави і статусу президентства, плекання  почуття національної  гідності, несприйняття грубого зовнішнього втручання  в життя держави і нації.  Можна не любити владу, вона цього заслуговує. Але не можна  по-хамськи її зневажати і  шукати справедливості з руки інших народів чи держав.

 Наприклад, росіяни  можуть жорстко критикувати того ж Путіна, але жодному з них,  тим паче комусь з політиків, не спаде на думку скаржитися Європі чи Америці і закликати вжити санкцій до нелюбих правителів.

 В українській політиці  звертання до Мами-Європи і  Дяді Сема стають нормою, особливо це стосується політиків, відсторонених від  впливу. Інші їздять радитись до Москви і  ревно виконують одержані поради. Бавляться в російський дубль державності, прив’язують свою віру до чужого престолу, поширюють чужий «рускій мір» і  вислужуються в рангах  чужих соотєчестнєнніків, бувши народженими в іншій вітчизні –Україні.

 Вражені бидло - хворобою політики і громадяни не сприймають як вітчизну власну державу і  водночас не хочуть  виїжджати туди, куди так показово прагнуть. Такими  людьми маніпулюють і саме вони  псують демократію, безвідповідально обираючи владу, розколюючи суспільство політичними цинічними авантюрами.

 Бидло, воно і є бидло, будь воно в дорогому костюмі чи  модельному платті, чи в засмальцьованій куфайці.

 Бидлізація на те й розраховує, що ми перейдемо межу дозволеного в критиці влади і  будемо руйнувати інститути президентства, парламентаризму, судів аж до авторитетів культури і релігії. Перейшовши цю невидиму межу ми  втопимо свою є державу в болоті  і тоді з нами світ не постидається поводитись, як з бидлом. Ми вже не будемо конкурентами.  Чи цього ми хочемо? Ні!

 Поширення страху за  життя з допомогою політичного шоу боротьби із свинячим грипом.

 Поширення неповаги до статусу президента і державної влади з допомогою публічних розборок рівня комунальної кухні.

 Ведення цинічно популістської агітації і використання забороненого прийому - особистих образ опонента.

 За це народ прозиває таких бидло- елітою. Далі можна не продовжувати, але з «допомогою» чужих політтехнологів , заради фетишу влади, чимало вищих політиків відверто бидлізували політику і спробували зробити те саме з народом.

 На щастя, не вдалося, спрацювало вроджене національне почуття міри і справедливості, але побічним наслідком стала апатія і депресія тих, кому треба було б зараз розбудовувати державу.

 Тому на цих виборах треба показати, що ми не бидло і  не варто політикам навіть пробувати поводитись неповажно. Якщо зможемо, то з цього моменту почнеться  народження сильної і багатої України.

Володимир Ференц

Не стати бидлом!