Василь Шкляр..

Василь Шкляр: Інша б нація за таких апокаліптичних випробувань давно щезла з лиця землі

Минулорічне вручення Шевченківської премії запам`яталося демаршем одного з лауреатів - Василя Шкляра. Нагороджений за роман «Чорний ворон. Залишенець», письменник відмовився брати премію. Цей крок ще більше посилив увагу до Шкляра і його твору, а ще змусив зрозуміти, що письменника цікавить не лише минуле - він відчуває особисту відповідальність за те, що чекає нас у майбутньому. УНІАН звернувся до письменника за інтерв`ю. 

Пане Василю, як Ви може оцінити цьогорічних претендентів на Шевченківську премію ?

Мені не з руки давати оцінку нинішнім номінантам. Тут є певний етичний момент. Привертає увагу інше – деякі письменники, гідні цієї високої нагороди, цього разу не висунулися на її здобуття. Уже після першої реєстрації претендентів на премію було видно, що їх значно менше порівняно з минулими роками. Це стосується й інших видів мистецтва, а в царинах театру, кіно – взагалі немає жодного пошукувача. У цьому є цікавий знак. Я особисто таку ситуацію передбачав, але зараз не буду її коментувати. Хай колись згодом.

Ви відмовилися минулого року приймати премію, поки не звільнять Табачника. Табачника поки що так і не звільнили... Чи не пожаліли Ви про цей крок?

Ні, звичайно. Для мене дуже важливим є те, що премію мені присудив Шевченківський комітет. Там багато видатних й авторитетних митців, чия оцінка для мене дорога. А якщо хтось думає, що я сподівався на негайне звільнення Табачника і тріумфальне вручення мені премії, то він помиляється.

Чому, на вашу думку, Янукович не звільняє Табачника?

Очевидно, тут не все залежить від нього. Адже проти Табачника не виступав хіба що сам Табачник. Однак Президент відгородився від громадської думки глухою стіною. Його обіцянка «почую кожного» виявилася порожнім звуком. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що заледве не всі лауреати Шевченківської премії, майже сотня митців, після моєї заяви виявили бажання зустрітися з Президентом. Була для того й вагома причина – 50-річний ювілей заснування премії. Однак Янукович не захотів зустрітися з культурною елітою нації, бо здогадувався, чого вона домагатиметься. Таке зневажливе ігнорування цілої плеяди видатних людей… Навіть не знаю, що тут ще сказати. Сталін, і той не наважувався так відверто дистанціюватися від творчої інтелігенції.

І це є чи не найбільшою проблемою - між владою і суспільством відсутні навіть натяки на якийсь діалог. А якщо немає діалогу, то не може бути й порозуміння. Коли суб’єкти не спілкуються, їм треба розпрощатися. І добре, коли вони це зроблять мирно.

Як вам ідея об’єднання опозиції під Ліною Костенко?

У символічному сенсі – чудова ідея. Адже Ліна Костенко давно стала символом нашої національної совісті. Думаю, саме це й мала на увазі Юля Тимошенко, коли обирала велику поетесу за моральний орієнтир. А говорити про Ліну Костенко як про політика-функціонера не випадає. Бог дав їй інше покликання.

Ви теж спостерігаєте лояльну і нелояльну опозицію до влади?

Знаю, що ви маєте на увазі, але слово «лояльний» стосовно опозиції викликає криву усмішечку. Тобто іронію. У цьому контексті «лояльний» у мене асоціюється зі словом «яловий».

Янукович скасував День свободи, натомість об’єднав його з Днем Соборності. Це правильне президентське рішення, на Вашу думку?

Це вияв слабкості. Ще одна помста за Помаранчеву революцію. Сильний, кажуть, помсти не жадає. До того ж схрещувати День Свободи із Днем Соборності – це все одно, що об’єднати в один день Різдво і Великдень. Адже державні свята приурочуються до конкретних історичних дат та подій. І коли 22 січня 1919 року було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР, то треба шанувати цю історичну дату як День Соборності, а не ліпити до неї інші символи, якими б шляхетними вони не були.

Олег Скрипка вважає, що проблема українців у тому, що вони інтроверти. А як вважаєте ви?

Проблема українців у тому, що їм випав украй тяжкий жереб через цілий комплекс несприятливих історичних обставин. Я не схильний шукати причини поразок і невдач у національному характері. Моя нація сильна. Інша б за таких апокаліптичних випробувань давно б щезла з лиця землі.

Якщо українці така сильна нація, чому вони не можуть перемогти цю владу?

Це запитання мені нагадує закид деяких літературних критиків щодо роману «Чорний Ворон». Якщо українські повстанці, кажуть вони, були такими сильними воїнами, а вороги такими поганими, то чому ці загарбники перемогли? Ніби не зрозуміло, що сили були нерівними, що українська визвольна боротьба трималася на жертовності лицарів, які завжди були у меншості. Давайте ще запитаємо, чому УПА, яка дала нам приклади небаченого героїзму й жертовності, не перемогла Сталіна й Гітлера? А я вам скажу, що в кінцевому підсумку – перемогла. Власне завдяки оцій меншості і збережено українську націю. Однак отой комплекс несприятливих історичних обставин, про який я казав, дуже травмував українську спільноту. Порізнив її, розпорошив, нашпигував чужинцями і манкуртами, які досі сприймають нашу незалежність як прикру витівку долі. Тому боротьба за Україну триває. Ту Україну, за яку пролито ріки крові.

Яку тенденцію Ви спостерігаєте: українці почуваються щасливішими чи ще більш нещасними?

У буттєвому розумінні українці всупереч усім негодам і труднощам почуваються дедалі щасливішими. Бо вони внутрішньо стають вільнішими і повертаються до себе. До свого коріння, до своєї національної пам’яті і притомності. А почуватися вільним і бути собою – це і є щастя.

Чи спостерігаєте ви хоч якусь гуманітарно-культурну політику в Україні?

Це не політика, а запопадливе намагання догодити тому чи тому електоральному сегменту. І цілковита зневага до природних запитів титульної нації.

Чому, на Вашу думку, русофільські обіцянки так і не вдалися Януковичу і команді?

Тому що українське керівництво значно слабше за російське. Останні перемовини про газ показують, що Кремль не сприймає українських урядників серйозно. Таке враження, ніби кіт бавиться з мишею. А тут, на Печерську, бува, хтось тупне ногою, а потім сам же і труситься від того тупоту.

Що може сьогодні об’єднати всіх українців?

Україна. Не територія, а та, що в серці. Тобто почуття людської і національної гідності.

Чи є успіхи з екранізацією Вашого роману «Чорний Ворон»?

Говорити про масштабні успіхи ще зарано. Хоча робота не стоїть на місці. Під екранізацію роману створено благодійний фонд «Холодноярська Республіка». Тривають перемовини з кіномитцями, з людьми, які можуть взяти результативну участь у цьому проекті. Невдовзі буде переклад роману англійською мовою, а це дасть можливість говорити про фільм на інших рівнях. Та я все-таки сподіваюся, що волею провидіння з’явиться український режисер, який адекватно відтворить «Чорного Ворона» на екрані.

Над інтерв’ю працювала Оксана Климончук