Стартові позиції України в 2012 році мало в кого здатні викликати заздрість. Європейські соціалісти з Партією регіонів родичаються, але з огидою; Путін просто знущається; рейтинг президента і його партії на малій електоральній батьківщині обвалився у два з половиною рази; держбюджет, після внесених однодумцями президента протягом року в Податковий кодекс понад 500 виправлень, може прикрити тільки сором; олігархи збираються на сходки й висловлюють незадоволення; у ряді суміжних країн спецслужби та обрані інтелектуали проводять закриті диспути на тему: «Як чинити з українськими землями після того, як нереалізована держава Україна неминуче прийде до югославського варіанту?». Проте, схоже, Віктор Федорович більшість цих проблем тримає на периферії свідомості. На порядку денному пункт №1 — взяття країни. Не влади в ній — вона є. А просто — країни. Як це схоже на фразу, сказану в 1996 р. Павлом Лазаренком: «Я почну ділитися тоді, коли все стане моїм». Мала кадрова лава, представлена людьми, котрі заслужили довіру в Сім’ї, стримує розростання її впливу. Однак уже сьогодні конфіденти Віктора та Олександра Януковичів узяли під контроль МВС, податкову та Службу спецзв’язку, де людину Ахметова замінила людина Януковича-середнього. Вірний Едуард Ставицький на чолі НАК «Надра України» не розповість широкій спільноті, як змінюється склад власників ліцензій на видобуток. Утім, власники теж не балакучі. Як і київські девелопери, котрі отримують ордени як компенсацію за збиткову переуступку офісних центрів, що спотворюють обличчя Києва. Не розкаже про суть процесів, які реально відбуваються у Мінздоров’я, міністр охорони здоров’я, що дихає на ладан. Прикинуться, буцім не розуміють ваших запитань, директори одеських портів. І вже зовсім розгубиться глава Міністерства аграрної політики та продовольства, що метається між Сім’єю та Юрієм Іванющенком, який потрапив під секвестр Банкової. Навряд чи варто нагадувати, що в центрі картини, чи павутини (кому як подобається), — глава Нацбанку Сергій Арбузов — столичний адміністратор усіх схем, довірена особа Сім’ї.
Черговий тотальний переділ власності у виконанні нинішньої влади, який, очевидно, вирішила очолити Сім’я, проходить у повній тиші. Загалом же, на виконання завдання кинуто основні сили правоохоронних органів. Замість того, щоб займатися пошуком економічних злочинів, оперативники займаються пошуком економічних об’єктів, які становлять інтерес. «А чому ви мовчите?», — запитую в бізнесмена середньої, але міцної руки. Чоловік відповідає приречено-задерикувато, але чесно: «Ну, по-перше, ми чекаємо, хто першим із наших висунеться. Щоб зайняти місце полеглого на ринку. А по-друге, ми розуміємо: без Кармелюка не обійтися. Але нам потрібен Абрам Кармелюк, аби з ним потім домовитися». Ну-ну... Очевидно, жировий шар українського бізнесу такий великий, що до нервових закінчень ще не добралися. Мізки, мабуть, теж жиром запливли, коли готові замінювати шило на мило. Тому, в очікуванні договороспроможного Кармелюка, бізнес відкуповується, віддає частки, виїжджає з країни, мирячись, активно чи пасивно, з тим, що відбувається.
Проте тенденції, які намітилися, не на жарт стривожили найбільших, чим і був викликаний саміт в олігархічних колах, що відбувся 9 січня. За уривчастою інформацією, отриманою DT.UA з різних джерел як до зустрічі олігархів, під час спілкування з деякими учасниками, так і після неї, можна казати, що обговорювалися такі питання: як не бути винесеними на вилах внаслідок політики, яку проводить влада; як змінити якість роботи влади; як запустити реформи; що робити з дедалі більшим активом Сім’ї на бізнес-полі; як вирішити питання зниження рейтингу влади; як змінити ситуацію з Тимошенко, що сприяє падінню рейтингу? (Останнє — досить цікаво. Надто довго заможні кроти долали шлях від тези «вона єдина в цій країні, хто може відбирати власність, нехай сидить» до «він єдиний, хто може відібрати в будь-кого свободу, без якої власність не в радість».)
Наразі немає підстав говорити про народження олігархічної фронди Януковичу. Особливо беручи до уваги, що квінтесенцію зустрічі Рінат Ахметов згодом обговорив із президентом під час свого затяжного візиту на Банкову. Однак, думається мені, Януковича зрадило його легендарне чуття. І коли він не спробує найближчим часом, по-перше, самообмежитися, а по-друге, якісно змінити політику влади, яку очолює, то всередині команди можуть статися тектонічні зрушення. Не за щастя Олександра Вікторовича Януковича горбатилися на полях політичних боїв стовпи ПР. Звісно, можна небезпідставно стверджувати, що Ахметова, Клюєва, Колеснікова та інших гравців, меншого калібру, Янукович поствиборними слонами не обділив. Хтось може вважати, що в потоках і об’єктах, котрі сипляться на партрегіональних олігархів як із рогу достатку, 100 відсотків видобутку належить їм. Особисто я на 50 відсотків у цьому не впевнена. Для освоєння країни необхідний інструментарій — відмитий, гарний, легалізований капітал. Сімейний бундючиться, але поки що на такий не тягне. Ним енергетику не скупиш і найжирнішого вугілля не проковтнеш. Ось і справляє Ахметов враження маніяка-добувача, який зірвався з ланцюга. А що стосується 100 відсотків, то вони, попри «сейфові» угоди, зрештою дістануться тому, хто зробить менше помилок. Адже цим переділом в Україні все не закінчиться. І боротьба, що розгортається сьогодні не так між владою й опозицією, як усередині влади, – це боротьба за те, хто очолить наступний переділ.
Просто для початку деякі лідери опозиції можуть отримати фінансування, що істотно переважатиме санкціоновані Банковою обсяги.
Президентові можуть спробувати допомогти відволіктися від думок про розширення Сімейного бізнесу, створивши відчутну політичну конкуренцію. Посилення фінансової підтримки опозиції — не останній патрон. На порядок ефективніше — тихий саботаж рішень і розпоряджень голови держави. Деяким олігархам може здатися, що в каламутній воді внутрішньополітичного протистояння, і навіть революції, їм вдасться вирішити питання свого виживання в майбутньому. Ну поки є за рахунок чого вирішувати...
Чи розуміє це Янукович? Очевидно, вже здогадується. У день страти Федора Ярошенка на стіл президентові лягли проекти двох указів: про відставку чинного міністра фінансів і призначення на його посаду Валерія Хорошковського. Однак між виходом першого і другого минуло п’ять годин. За цей час високопоставлене президентське оточення облетіла звістка, що актуальним кандидатом на посаду міністра став заступник Сергія Арбузова — Юрій Колобов. Телефони близького кола розпеклися до жару: Сім’я бере Мінфін. Не взяла. Проте й не віддала. Валерій Хорошковський — не лінійне, але правильне, з погляду президентських завдань, ефективне рішення. У цій частині народного господарства Сім’я працюватиме під прикриттям. Екс-голова СБУ — вовк-одинак. Сприймати його як невід’ємну частину команди Фірташа—Бойка—Льовочкіна — означає спрощувати ситуацію. Однак правила гри з царем звірів Валерій Іванович розуміє — трудову діяльність він починав водієм у зоопарку. Жорсткий фіскал, який веде за собою молоду команду, апробовану в СБУ, кадровою революцією у Мінфіні тільки позначить початок нових часів. Зірке око Валерія Івановича відстежить будь-які несанкціоновані ігри з бюджетом недоторканних віце-прем’єрів або обраних міністрів. Хочеться подивитися, чи назве його хтось при цьому «відтраханим кенгуру», чи навішає кілограми локшини про потреби виборчої кампанії, чи проведе під час засідання уряду з голосу і без узгодження питання, які перебувають у прямому віданні Мінфіну.
Формально у віданні міністра фінансів — податкова та митниця. З митницею — усе ясно: руку на її пульсі Хорошковський тримав і продовжує тримати. З податковою — не так просто. По-перше, це — Сім’я. По-друге, Клименко — молодий, але горішок теж не простий. У таких людей двох господарів не буває. Зміцнити свій вплив у найголовнішому міністерстві уряду Валерій Хорошковський може, призначивши свою людину на Держказначейство, яке нині очолює відданий особисто Миколі Азарову Сергій Харченко. Підпірками можуть слугувати такі структури, як економічна розвідка та КРУ. Чи збережуть за собою посади Сергій Гуржій і Петро Андрєєв — запитання. Але ще більше запитання — чиї люди посядуть ці три стратегічні висоти?
Валерія Хорошковського у вузьких колах уже назвали «смотрящим» Віктора Януковича у Кабміні. Чи з’явиться «смотрящий» за Хорошковським? Інакше кажучи, яку функцію відведуть новому прем’єр-міністру? У тому, що новий буде, майже ніхто не сумнівається. Адже Микола Азаров з антирейтингом 78% уже не може виконувати головну функцію — вбирати негатив. Крім того, не тільки олігархам, а й президенту зрозуміло, що якість роботи уряду необхідно змінювати. Зараз Колесніков, Тігіпко та Клюєв працюють над новою програмою реформ. А Віктор Янукович вибудовує нові баланси, які в умовах кадрового дефіциту, здування групи Фірташа, зростання претензій Сім’ї, негативних економічних реалій, нарікань старої гвардії (якою тепер у принців заведено вважати не Рибака зі Звягільським і Азаровим, а Колеснікова, Ахметова й Клюєва) — досить не просто. Питання не в тому, хто стане новим прем’єр-міністром. Питання — яке завдання поставлять перед цією людиною. Прикрашати склад Кабміну? Контролювати інкасацію? Оперативно провести необхідні косметичні реформи перед виборами? Чи знайдеться універсал?
Що ж до претендентів, котрі мають шанс, із власної чи з чужої волі, обійняти цю посаду, то їх усе ще чимало.
Деякі експерти сприйняли призначення Хорошковського як відкриття дороги Сергію Арбузову на посаду прем’єр-міністра. Чи готовий Янукович кинути такий виклик своїм старим соратникам? При цьому взявши на себе особисто — не за буквою закону, а по суті — всю відповідальність за виконавчу владу.
Андрій Клюєв, який ще кілька місяців тому вважався фаворитом кандидатських перегонів, сьогодні відстав. Складається враження, що Андрій Петрович якось заметався й розгубився. І польоти в Москву не допомогли відновити колишню впевненість у завтрашньому прем’єрському дні. Лихі язики подейкують, що неподільчивий трудоголізм першого віце-прем’єра залишив подряпини на сталевих душах Володимира Володимировича та Віктора Федоровича. У зв’язку з чим у новому складі Кабміну ми Андрія Петровича взагалі можемо не побачити. Тим більше що йому необхідно зосередитися на виборах. Правда, як він куватиме перемогу Партії регіонів, сидячи в якомусь «Зоряному», а не на Грушевського, — зрозуміти важко.
Ірина Акімова — людина, котра очолює придуману історію під назвою «Комітет економічних реформ». Комунікаційна ланка між McKinsey і Азаровим. Є такі, хто вважає, що зайві ланки — перешкода реформам. Чому б Ірині Михайлівні, переповненій передовими ідеями, не очолити їх безпосередню реалізацію? Є інформація, що попередньо її кандидатура на посаду прем’єра обговорювалася із найзахіднішими партнерами України.
Борис Колесніков — воював, має право. Як єдиний сиділець при помаранчевій владі, вважає, що обділений. Не смійтеся! Енергія Бориса Вікторовича фонтанує. Обурення бездарністю того, що відбувається, — не меншою мірою. Схоже, Колесніков упевнений, що він би все робив швидше, різкіше, нещадніше й системніше. Він упевнений у тому, що лише обрізавши владу та її чиновницькі апетити, можна просити народ здати кров на користь держави. Інакше кажучи, мало того, що реформи ледве рухаються, то вони ще й почалися не з того кінця — з Податкового кодексу та патрання бізнесу замість різкого скорочення чиновницького апарату й реальної дерегуляції. Але чи досить буде підтримки Ріната Ахметова для того, щоб президент переступив через свою упередженість стосовно віце-прем’єра?
Сергій Тігіпко. Не відмовився б від посади. І, в принципі, має певний шанс її прикрасити. Інша річ, що Сергія Леонідовича готують прикрасити інший пост — список Партії регіонів на виборах. А прем’єр у країні, що переживає економічну кризу, і перший номер списку, як уже зрозуміли на Банковій, — речі несумісні. Одне слово, на який чайник надіти цю ляльку цього разу, президент ще не вирішив.
Утім, кандидатом на місце роззброєного, з погляду впливу, Миколи Азарова може бути хто завгодно. Хто б що не казав, а голова Януковича як барабан у «Спортлото» — кожен із наближених вкидає туди свої кулі, але яка викотиться й виявиться виграшною, знає тільки господар Банкової.
Абсолютно зрозуміло, що на Кабмін очікують великі кадрові потрясіння. Зволікати з цим уже безглуздо. І на місці міністрів, котрі все ще чинні, було б правильно боятися не так відставки, як посадки. Деякі з них сукупно могли б, на думку окремих технологів, врівноважити ефект, який викликало ув’язнення Тимошенко. Інше питання, чи є в Януковича якісна альтернатива чинному складу уряду? А головне – чи здатний він усвідомити необхідність її пошуку?
Закликати Віктора Федоровича подумати про країну, до шкури якої вже придивляються по периметру, — даремна затія. Янукович наступив на всі граблі, до яких тільки зміг дотягнутися. І це попри те, що про всі його попереджали те чи інше оточення. Юля, бізнес-булімія, сірі злодюги — замість професійних кадрів, ставка на силовиків — замість ставки на інтелект, плювок у душу Європи, яка Януковичем же розглядається як альтернатива Росії. Здається, я зрозуміла, що означали двері, котрі стукнули президента в день інавгурації. Вони були символом усіх інших дверей, що наразі зачинилися або зачиняються перед Януковичем. Не може про країну, то хай подумає про себе. Тому що зіштовхнувшись із останніми зачиненими дверми, він ризикує, обернувшись назад, не побачити жодного доброзичливого погляду.
http://dt.ua/POLITICS/perpetuum-peredelum-95998.html |
0
0
