Ми втрачаємо головне в метушні повсякденності...

Холодним січневим ранком на станції метро Вашингтону розташувався чоловік і став грати на скрипці. Упродовж 45 хвилин він зіграв 6 творів. За цей час, оскільки була година пік, повз нього пройшла більше тисячі чоловік, більшість з яких йшли на роботу.
За 45 хвилин гри тільки 6 чоловік ненадовго зупинилися і послухали, ще 20, не зупиняючись, кинули гроші. Заробіток музиканта склав $32. Ніхто з перехожих не знав, що скрипалем був Джошуа Белл - один з кращих музикантів у світі. Грав він одні з найскладніших творів, з коли-небудь написаних: Крейслера, Шуберта, Массне и Баха, а інструментом служила скрипка Страдиварі, вартістю $3, 5 мільйона. За два дні перед виступом в метро, на його концерті у Бостоні, де середня вартість квитка складала $100, був аншлаг.

Гра Джошуа Белла в метро є частиною соціального експерименту газети Вашингтон пост про сприйняття, смак і пріоритети людей, принципи якого були: у буденному середовищі в непідходящий момент чи відчуваємо ми красу? Чи зупинимося щоб оцінити її? Чи розпізнаємо талант в несподіваній обстановці?
Один з виводів з цього експерименту може бути наступним: якщо ми не можемо знайти час на те що б ненадовго зупинитися і послухати кращі з коли-небудь написаних музичних творів у виконанні одного з кращих музикантів планети; якщо темп сучасного життя став настільки стрімкий, що ми стаємо сліпі і глухі до таких речей. тоді навіщо ж нам таке життя? Навіщо нам безперестанна гонитва за чужими нав'язаними цінностями? І що ще ми втрачаємо в цій божевільній гонці?
Відповідь одна : ми втрачаємо саме життя!