ГАЕС на Канівських кручах — благо чи зло?

Володимир Біленко

Нині в практичну площину переведена давня ідея — спорудження на правому березі Дніпра трохи вище Канева гідроакумулюючої електростанції. Як нібито обов’язкове доповнення до вже існуючої Канівської ГЕС. Радянськими стратегами промислової політики цей об’єкт вписувався у «Схему розміщення ГЕС і ГАЕС на території Європейської частини СРСР до 1990 року». 1984-го почалися підготовчі роботи, а наступного з’явився й проект. А далі — як у Шевченка про «блідий місяць»: проект «то виринав, то потопав».

Хроніка будови фіксує дивовижно ритмічні рефлексії з амплітудою у 7—8 років. За перші сім років реалізації проекту встигли відселити жителів із села Бучак, що опинилося — за проектом — в епіцентрі майбутньої ГАЕС. Наступна семирічка (1992—1999) ознаменована мораторієм, який у квітні 1999-го розпорядженням уряду було відмінено. Та ситуація практично не змінилася: знову сім з половиною років — повний штиль.

Врешті-решт у листопаді 2007 року Кабінет міністрів України затвердив техніко-економічне обгрунтування і титул будови першої черги вартістю 5 млрд. 094 млн. 213 тисяч гривень. З такою ж точністю було визначено і тривалість спорудження об’єкта — 8 років і 3 місяці. Й ось тепер, але не через сім років, а всього через чотири, — «заворушилася пустиня».

І ми, громадяни України, поставлені перед дилемою: радіти чи жалкувати, що згаяно понад два десятиліття — і Дніпро-Славутич своєю потугою недопрацював на розвиток економіки незалежної України, зате залишилися недоторканими унікальні пласти правого, гористого берега? Радіти чи сумувати, що нарешті у найближчі роки на славетну ріку, і так покалічену і спотворену мізками і руками людини, буде таки накинуто ще один мулький хомут: тягни нас, Дніпре сивий, у світле майбутнє, осяяне вогнями від новенької ГАЕС?

Аргументи у носіїв і реаніматорів ідеї спорудити ГАЕС на канівських кручах досить актуальні. Бо в ті години, коли в українській електромережі є надлишок енергії, потужні насоси, використовуючи цю зайвину, мають закачувати дніпровську воду на певну висоту у ложе водойми, яка нависне над Каневом. А коли упродовж доби настане пік у споживанні електроенергії, тоді ця вода, спадаючи вниз, своєю потугою вироблятиме додаткову енергію. Звідси й специфічна назва станції — гідроакумулююча. Для доказів наводиться і масштабна, аж до континентальних параметрів, значимість об’єкта: поліпшення функціонування всієї енергосистеми України; здійснення сталого взаємовигідного об’єднання енергосистем України і Росії; створення умов для організації паралельної роботи енергосистем України і країн Європи; розширення можливостей з експорту найбільш дефіцитної, пікової потужності.

Оперуючи саме такими вигодами проекту, реаніматори задавненої затії і йдуть у наступ.

У липні 2011 р. оператор українських гідроелектростанцій ПАТ «Укргідроенерго» підписав меморандум з китайською спеціалізованою фірмою про співпрацю при будівництві Канівської ГАЕС. Китайці вже ознайомилися з проектом «на місцевості» і справу переводять у практичну площину — з інвестицією китайських фінансових і людських (фахівці) ресурсів.

Восени ц. р. очільник Міністерства палива та енергетики підписав угоду з Європейським банком реконструкції і розвитку про надання, як було заявлено в ЗМІ, найбільшого в історії української енергетики кредиту на 15 років у сумі 200 млн. євро на модернізацію ГЕС. За повідомленням Міненерго, реконструкцію проводитимуть на шести гідроелектростанціях — Київській, Канівській, Кременчуцькій, Дніпродзержинській, Дніпрогесі-1 і Дніпрогесі-2. Та наймасштабніші роботи передбачаються на Канівській (до речі, «наймолодшій») ГЕС.

Тобто є за що, є з ким і є заради чого «город городити».

А з аргументів локального характеру — заманлива перспектива зайнятості місцевого люду та й виділення якоїсь дещиці (гуляє число — 300 млн. грн.) на соціальні потреби області.

Цим арсеналом ініціатори користуються і в розмовах з місцевим населенням (довколишніх сіл та самого Канева). Плюс запевнення в екологічній безпечності проекту. Нібито враховані і застереження археологів. Начебто підтримують проект і гідробіологи.

Тож громадянам України лишається потерти свої руки від задоволення, потиснути правиці ініціаторам та організаторам і під дружні оплески всієї країни — «повний вперед!»? Не замислюючись, чи не доведеться потім, коли вже нічого не можливо змінити, своїми ж руками чухати власні потилиці? Запізніло повторюючи тривожно-застережливе слово Шевченка, занотоване 151 рік тому — в листопаді 1860 р.:

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Адже йдеться нині про ще одне, далекосяжне за можливими наслідками, насильство над Природою. Заради тимчасової — на кілька десятиліть — вигоди у ХХ столітті ми «уквітчали» Дніпро такими спорудами, які не тільки спотворили ріку, позбавили її природньої краси, а й становлять величезну потенційну загрозу Україні. Не кажу вже про втрату сотень тисяч гектарів прекрасних угідь, що стали дном рукотворних «морів». Звичайно, ми не сміємо зупинятися в технічному поступі, тим паче, що й так часто-густо плентаємося в хвості. Але застерегти себе від помилок минулого, від небезпечного змагання з Природою «хто — кого?», цілком у наших силах. І без ретельного вираховування і врахування природних і людських (як творців і експлуататорів) факторів, без сумлінних наукових експертиз запускати у дію проект спорудження Канівської ГАЕС ризиковано.

Тим паче, що йдеться не просто про техногенний об’єкт «серед степу широкого». Мова про унікальні й неповторні в Україні геологічні пласти, про особливості геологічних структур, про високий берег Дніпра, про заповідність, недоторканність цих місць. Тож на терези рішення, аби воно було справедливим, ставиться те, що вічне, створене природою за мільйони літ і дароване не тільки нам, а й далеким нащадкам, і те, що вигідне, хай навіть украй потрібне сьогодні, але з оплатою вічним, яке вже ніхто і ніколи не відтворить. Тому потрібна широка гласність, публічна позиція фахівців різного профілю, з аргументами і розрахунками, з найточнішою конкретизацією параметрів і вартості та цінності того, що є, і того, що можемо мати. І щоби видно було нині сущим і нащадкам, хто є хто у збереженні чи перетворенні, удосконаленні чи спотворенні, нищенні довкілля — нашої колиски і нашої матері.

Адже ГАЕС — це не тільки водоприймач з водозаборами, напірні водоводи і власне будівля ГАЕС, параметри яких відносно невеликі (вимірюються — кожне осібно — в різних напрямках сотнею метрів). І не тільки відвідний канал довжиною до 200 м і шириною до 230 м з причалом для розвантаження великих вантажів на правобережному устої. Найбільша болячка, яку посадять на тіло Природи, — верхнє акумулююче водосховище загальним об’ємом понад 40 млн. кубометрів. Уявляєте? Зліва від русла Дніпра — уже існуюче безкрає Канівське «море», створене для роботи ГЕС, а на правому березі височітиме рукотворне «озеро», в якому понад 40 мільйонів тонн води задля роботи ГАЕС.

Канівців запевняють, що така новобудова не завдасть ніякої шкоди ні археологічним пам’яткам, ні довкіллю, не вплине на підземні природні водотоки, не зашкодить якості води… Тільки благо.

Тим часом опоненти, яких тут не милують, цілком слушно вказують на складні геологічні умови будівництва та роботи станції. Йдеться і про підтоплення, ризик вторинного радіоактивного та органічного забруднення води Канівського і Кременчуцького водосховищ, збитки для рибного господарства, сфери туризму, знищення археологічних цінностей і т. ін. Загалом, за оцінками екологів-опонентів, будівництво та функціонування Канівської ГАЕС перетворить 800 гектарів Канівщини з мальовничого краю на промзону.

Чомусь промисловиків, наче магнітом, притягає до себе Канів. Чи не тому, щоб знівелювати, а то й геть забити озонну силу нашої національної святині — Тарасової гори, позбавити красивого довкілля?

Але ж Дніпро, його узбережжя, Канів із Шевченківським заповідником і довкіллям — наше загальнонаціональне надбання. Тож не тільки канівці, а вся Україна, яка є власником цього Божого дару, має знати всі плюси і мінуси промислового гіганту, який волею влади замислено возвести в узголів’ї Канева. Які можливі ризики закладені в самій суті такої споруди і в який спосіб передбачається їх нейтралізація? Наскільки зміниться стан води, як середовища живого світу, після отаких «перемелювань» велетенськими насосами та штучними водоспадами, а через кілька кілометрів ще й на ГЕС? Які аргументи опонентів і чим вони спростовуються? І яка буде питома вага здобутої в такий спосіб енергії в загальному балансі енергоспоживання сьогодні і в перспективі?

Певно ж, що має бути оприлюднено і кошторис будівництва. Його параметри знають китайці і європейці, які позичають нам, то повинні знати й українці, яким доведеться розраховуватися. Та й довіри ж немає до українських влад — за 20 років і влади, й опозиції нас устигли переконати, що всі, хто біля керма, розкрадають і обдурюють, обдурюють і розкрадають.

Тож з допомогою експертів-опонентів (та й кредиторів) ми повинні знати, які суми можуть безслідно зникнути на дні новобуду, і поставити публічний заслін.

Не зайве замислитися і над тим, чи не доцільніше і перспективніше було б вкладення таких коштів у модернізацію монстрів-енергоспоживачів, які на одиницю продукції поглинають енергії у багато разів більше, аніж аналогічні підприємства цивілізованого світу.

Зрештою, чому власники наших вітчизняних підприємств, які пожирають надмір енергії, тримають свої кошти в офшорних зонах, витрачають сотні мільйонів євро на придбання й утримання в надійному зарубіжжі палаців, замків, інших дорогущих апартаментів, яхт, літаків, ґвинтокрилів, а не вкладають цих коштів у модернізацію приватизованих (чи прихватизованих) підприємств?

А тим часом влада йде на проекти, в яких закладено згубні для природи ризики, та ще навішує і так бідному народові і його майбутнім поколінням борги перед світовими банками.

Чи не для того, щоб реставроване і збудоване за сьогоднішній і завтрашній народний кошт, потім оголосити банкрутами та й, розпродавши за безцінь, примножити статки тих, хто й сьогодні жирує в розкоші і кому, по суті, прислуговує влада?

А доки не відбудеться гласне і усвідомлене не тільки канівцями, а й всеукраїнською громадою, рішення, такий проект (і подібні йому) влада мала би покласти в Раді Національної безпеки до особливої папки з написом: «Обережно: міни!», щоби на них, цих мінах, з чиєїсь волі (хай навіть з добрими намірами) не підірвалася Україна.

Газета «Природа  і суспільство»,

 № 22, листопад 2011 р.