Ми хочемо повноцінного життя замість повної зайнятості!

У 90-х роках ХХ сторіччя французький автономний рух, поміж іншого, був також представлений у боротьбі безробітних за свої права. Яскравим прикладом стала Асамблея безробітних Жюсьє. Взимку 1997-1998, незважаючи на рекордне економічне зростання, анонсоване Паризькою фондовою біржею, держстатистика повідомляла про понад 4 мільйони безробітних і 12 мільйонів громадян, що знаходились за межею бідності, в умовах крайньої нестабільності та злиднів. Опісля страйків 1995, які оголили негативні наслідки неолібералізму, рух безробітних ознаменував злам у традиційних партійних та профспілкових формах політичного активізму у Франції.

Зародившись у Марселі, як низка незначних виступів на місцевому рівні, рух миттєво поширився на 26 міст по всій країні. Хоча своїх цілей, що, між іншим, не були єдині і значно різнились між собою, він досяг лише частково, протести мали величезний вплив на політичне життя Франції та змусили уряд піти на ряд поступок, і створити, серед інших, низку резервних фондів з допомоги безробітним.

Хоча рух і був частково керований офіційними профспілками та асоціаціями безробітних, він здебільшого спирався саме на самоорганізовані групи, що діяли на місцевому рівні з власної ініціативи і без жодних вказівок зверху. Відмовляючись від існуючого ладу, люди прагнули іншого, докорінно відмінного суспільного устрою та взаємовідносин в ньому.

Коли в господарстві з’являється пральна машина, навряд чи ви колись почуєте від звиклих прати руками членів родини, що вона “відбирає в них роботу”. Як не дивно, втім, коли таке трапляється у більш широкому соціальному масштабі, це починає розглядатись як серйозна проблема, що зветься безробіттям і вирішується тільки створенням ще більшої кількості робочих місць, щоб чимось зайняти людей.

Пропозиції по впровадженню дещо коротшого робочого тижня, як шлях до розв’язання проблеми, на перший погляд, здаються більш раціональним виходом із положення. Однак, такі пропозиції зовсім не беруть до уваги загальну ірраціональність соціальної системи, побудованої на ринкових відносинах. Виявляючи свою реакцію на один із проявів цієї проблеми (а саме, на те, що хтось горить на роботі в той час, як решта людей не має роботи), вони одночасно підкріплюють ілюзію того, що більшість видів сучасної праці є необхідними і нормальними, а єдина неприємність полягає в тому, що з якихось незрозумілих причин об’єм робіт просто нерівномірно розподіляється. Разом із тим, ні слова не говориться про безглуздість 90% з існуючих на сьогодні видів роботи.

У здоровому суспільстві ліквідація всіх цих непотрібних робочих місць (не тільки тих, на котрих виробляють або продають непотрібні й безглузді товари, але й тих, котрі прямо або опосередковано є залученими до просування і захисту всієї системи споживання) скоротила би обсяг всіх необхідних робіт до такого рівня (близько 10 годин на тиждень), що їх легко можна було би виконувати на добровільних суспільних засадах, не потребуючи при цьому цілого апарату економічного заохочування та державних органів.

Деякі нещодавні події у Франції (у ЗМІ, як завжди, практично не висвітлені) являють разючий контраст із звичайними “прогресивними” закликами до рабства на засадах рівної заробітної платні.

У грудні та січні десятки тисяч безробітних взяли участь у хвилі демонстрацій, що прокотилась Францією, у багатьох випадках захоплюючи контори працевлаштування, центри соціального забезпечення, комунальні підприємства і колекторські контори, вдираючись у розкішні крамниці та ресторани, організовуючи колективні рейди на супермаркети. Цей рух, на жаль, залишився здебільшого підконтрольним офіційній  асоціації безробітних (де домінують ліві партії та профспілки). Більшість захоплень, однак, було проведено з ініціативи окремих осіб, що почали діяти в обхід офіційних спікерів, говорячи самі за себе.

Такі радикальні тенденції досягли свого апогею в середині січня, коли безробітні миттєво захопили Паризький торгівельний центр та елітну вищу школу, а потім, витіснені поліцією, зайняли амфітеатр поруч з університетом Жюсьє. Хоча це і було незаконним, керівництво університету утрималось від звернень до поліції і щоденні збори 100-200 людей проводились там наступні два-три місяці.

У той час, як більшість офіційних захоплень руху були короткотривалі, бюрократично підконтрольні та суто символічні (призначені лише для тиску на уряд  у проштовхуванні певних реформ), захопники Жюсьє хотіли створити постійно діючий форум для громадських обговорень. Свої слухання вони зробили відкритими для всіх, а не обмежували їх лише безробітними, і зайнялись налагодженням зв’язків.

Учасниками було затверджено два основних принципи:
1) боротьба повинна вестись автономно (партії, профспілки та інші ієрархічні організації були визнані ворогами будь-якої справжньої радикальної боротьби);
2) наймана праця має бути витіснена вільною самоорганізованою діяльністю.

Збори біля університету Жюсьє нікого не представляли; вони просто слугували місцем зустрічі людей, де вони могли би обговорити те, чого прагнули і за бажання приєднатись до інших, зацікавлених у втіленні того чи іншого плану.  У деяких випадках цілі ряди більш чи менш імпровізованих акцій проводились мобільними групами з декількох десятків людей, які могли, наприклад, з’явитися у центрі міста та зірвати показ мод або закидати колектора гнилими помідорами, потім увірватися до супермаркету та змусити власника “пожертвувати” візок з продовольчими товарами; виринути з метро в іншій частині міста і роздати листівки чи намалювати графіті (“Вам ніколи не повернути проданий час!”, “Ми не хочемо шматочок пирога, ми хочемо пекарню!”); і ввечері повернутись до Жюсьє аби прозвітувати про проведений день.

Нижче ми наводимо переклад витягів з окремих газет та комюніке. Ми поширюємо їх, оскільки вважаємо, що вони можуть стати в пригоді людям в інших країнах, що опинились у схожій ситуації. Не для того (як це часто роблять ЗМІ), щоб шокувати людей яскравими небаченими картинками, створюючи враження, що революції – це безперервна низка приголомшливих дій, котрі можуть бути організовані лише кимось іншим, десь на іншому кінці планети.

Ми не думаємо, що Франція знаходиться на межі революції. Згадані тут події охопили лише незначну частину населення, а рух, здається, вже пішов на спад (принаймні, збори Жюсьє проводились уже тільки двічі на тиждень). Але ми дійсно вважаємо, що багатьом учасникам цих подій стало зрозуміло: справжнє життя починається тільки коли особисто береш участь у тому, чого ніколи не робив. А такі експерименти іноді призводять до великих звершень.

***

Щось надзвичайно неординарне відбувається у цій країні. Настільки, що ЗМІ, політики та профспілки вирішили зберігати непробивне мовчання. Два місяці тому Жоспен [прем'єр-міністр від Соціалістичної партії – примітка перекладачів] різко відхилив вимоги безробітних. З того часу профспілки та офіційні асоціації продовжують закликати безробітних покластись на них та розійтись по домівках, преса повністю ігнорує їх, а поліція тільки і шукає приводів для затримання, часто всього лише за розповсюдження листівок.

І все ж майже скрізь по країні люди збираються разом і самоорганізовуються у групи, колективи та асамблеї.

Ми серед тих, хто приймає участь у зборах біля університету Жюсьє. За останні півтора місяці самоскликані збори відбуваються щовечора. Ми спілкуємось між собою, слухаємо інших – “безробітні”, “частково зайняті”, “робітники”, “студенти”, “відброси суспільства”, “мілітанти”, “члени профспілок”, “члени тої чи іншої групи”, або жодної з них. Ми взяли у лапки всі ці ярлики, бо, під час спілкування одне з одним, ми усвідомили, що вони слугують лише інструментом нашого роз’єднання, ізолювання одне від одного і навіть навмисного стравлювання між собою. Незважаючи на свій соціальний статус, ми всі є суб’єктами тієї самої історії, того самого гноблення та утисків, і надихаємося здебільшого однаковими потребами та бажаннями.

Ми вирішили обговорити все. Починаючи з того, що руйнує наші життя: робота і її безглуздість (ми дійшли висновку, що 90% випродукованого цим суспільством – беззмістовне лайно), її жебрацька заробітна платня, ієрархія, щоденний страх безробіття, убогості та нудьги, які, як ми з’ясували, є зворотнім боком роботи, що як Дамоклів меч нависає над головами робітників, змушуючи їх підкорятись економічним взискам.

Ми також спілкувались про гроші та комерцію, про здоров’я, про їжу, яку ми вживаємо, та повітря, котрим мусимо дихати. І невдовзі нам стало зрозуміло, що під яким кутом не дивись на це суспільство, не представляється можливим змінити окремі деталі, не змінивши його цілком; що все обертається навколо грошей та прибутку, що людей використовують як і будь-який інший товар: більш чи менш жалюгідно оплачуючи їхню працю, експлуатують, а потім, коли з них вже неможливо вичавити бодай якийсь прибуток, викидають геть. Дійшовши таких висновків, ми вирішили поділитися ними з іншими.

Ми розробили листівки, але, відчуваючи важливість безпосереднього контакту з людьми, ми відвідували кафетерії різних підприємств, вторгались в контори працевлаштування, центри матеріального забезпечення, редакції газет, комунальні установи, ресторани, тощо, – аби донести до кожного висновки, до яких ми прийшли, спілкуючись між собою на зборах. Ми зустрічались із нелегальними мігрантами аби висловити нашу співучасть, із незаконно страйкуючими прибиральниками метрополітену, представниками Спілки фермерів, що виступали проти використання генетично модифікованого зерна, адже ми зрозуміли, що всі наші біди проростають із одного спільного кореня: гроші, готівка, прибуток!

Ідеальне суспільство до якого ми прагнули, ми намагались окреслити безпосередньо на практиці: постійно діючі вільні збори; започаткування колективного саду, де ми могли би вирощувати справжню їжу; уроки щедрості для власників крамниць (котрі є прекрасним прикладом егоїзму суспільства); ми пробували різні способи міжособистісного спілкування під час спільних обідів і виходів між люди. Як на зборах зазначив один із нас: “За два місяці я ні на хвилину не занудьгував: у мене з’явилось стільки нових друзів, і я вже не чекаю своєї заробітної платні із таким нетерпінням.”

Крім того, ми даємо зрозуміти тим, кого вважаємо ворогами людства (банкірам, крамарям, адміністраторам, журналістам), що коли ми таки прорвемо блокаду, в котрій знаходимось, вони не зможуть далі безкарно прокручувати свої огидні справи.

Єдиною відповіддю уряду на наш рух були репресії. Ми боролись за визволення чотирьох ув’язнених побратимів, продовжуючи реагувати і критикувати (включаючи одне одного і самих себе).

Ми також дійшли висновку, що роботи ніколи не буде достатньо всім (завдяки автоматизації виробництва і новітньому виду рабства, розповсюдженого в країнах “третього світу”), але навіть якби її було достатньо, ми не маємо жодного бажання працювати зайву годину, виробляючи непотрібне сміття, і взагалі – все виробництво варто переглянути з точки зору наших реальних потреб і бажань. Всі гроші світу, навіть якщо їх розділити порівну між усіма, не привнесуть жодних суттєвих змін у наше життя. Звісно, ми приймемо всі ті гроші, котрі зможемо змусити їх нам заплатити, але не грошей ми хочемо і вимагаємо.

ДОПОКИ ГРОШІ ІСНУЮТЬ, ЇХ НІКОЛИ НЕ БУДЕ ДОСТАТНЬО ВСІМ.

Ці роздуми, звісно ж, привели нас до усвідомлення того, що ми повинні створити нову форму суспільства, такого, в котрому люди самі визначали би для себе режим праці і виробництва, замість бути рабами теперішньої системи. Це, без сумніву, масштабний проект. Але оскільки більшість із нас “безробітні”, у нас є одне неоціненне багатство: ЧАС! І відтепер ми маємо намір використати його, оскільки ідея насправді прожитого часу набагато більш надихаюча від порожнього витрачання часу на роботу, споглядання телебачення або стояння в чергах у контору матеріальної  допомоги.

Ми знаємо, що мільйони людей поділяють наші почуття і ідеї, навіть якщо ці думки приховані глибоко у їхніх душах. Наша задача – зустрітись і разом подолати рабство і ізоляцію. Ми починаємо писати одне одному, зустрічатись один з одним. Наші зустрічі набувають масовості у Парижі і всюди по країні. Починають організовуватись спільні акції та заходи.

Для нас багатство не має нічого спільного із грошима і зручностями. Ми знаходимо скарби у наших зустрічах, у наших спільних планах, у мріях і поглядах, у справжньому людському суспільстві – у суспільстві, до котрого ми закликаємо вас приєднатись. [7 березня]

***

Ми сьогодні займаємо Ecole Normale Superieure [Вищу нормальну школу – примітка перекладачів] з однієї причини, котра не терпить зволікань: ми хочемо відкрити форум, на котрому буде обговорено все, що тільки можна обговорити. [...] Ізоляція кожної людини була ахіллесовою п’ятою минулих боїв, і теперішня система має її за зброю номер один. Саме цю блокаду ми і мусимо прорвати. [17 січня]

***

Ми займаємо національну штаб-квартиру соціалістичної партії у відповідь на вчорашнє вечірнє телевізійне звернення Жоспена [...]. Далекий від вимог по окремим питанням, наш рух має на меті підняття питання організації праці в цілому, а також інших основних соціальних проблем, котрі так обережно оминав у своїй промові Жоспен. Саме тому ми закликаємо всіх самоорганізовуватись, продовжувати і поширювати боротьбу. [22 січня]

***

Вам не потрібен центр зайнятості, щоб знайти собі ЗАНЯТТЯ! Приєднуйтесь до загальних зборів в університеті Жюсьє щодня по буднях о 18:00.

***

Наші “прогулянки” – це наша гра з містом і з життям. Ми намагаємось уникати чітких маршрутів, але натомість даємо волю уяві. Хтось вважатиме, що у нас забагато ентузіазму. Ми ж не кажемо, що ми краще за інших, але ми певні, що в наших спільних заходах є щось чарівне. Потрошку виробляються нові способи спілкування; ми пізнаємо нові миттєвості свободи, наші думки і мрії, і навіть найбільш божевільні, і це дає враження нової, більш яскравої реальності. Зима була довгою. Нехай же квітне весна!

***

Найкращий спосіб ліквідувати безробіття – ліквідувати роботу і пов’язані з нею гроші.

***

Абсурдно вимагати створення робочих місць. Існує достатньо благ, щоб забезпечувати базові потреби всіх і кожного: головне тільки розподілити їх. Що ж стосується решти продуктів виробництва, котрі не слугують жодній реальній меті, соціальна революція прикриє більше фабрик та ліквідує більше беззмістовних видів робіт за 12 годин, ніж капіталізм – за 12 років. Ми більше не матимемо потреби виробляти такий непотріб як харчові барвники, авіаносці або страхові поліси. Нам не потрібна повна зайнятість – ми хочемо повного життя!

***

Вимагати вищих соціальних виплат по безробіттю, або безкоштовних послуг є морально і стратегічно виправданим. Утім, суспільний рух не повинен обмежувати себе рамками тільки таких вимог. Це значить вимагати справедливості у сил, котрі самі по собі побудовані на несправедливості. Відомий слоган: “Будь реалістом – вимагай неможливого!” більше не є лірикою, не є провокативним перебільшенням. Тепер це найбільш здрава, розумна порада. [...] Робітники ми, студенти, або безробітні, – чого ми насправді потребуємо, так це час і місце для зустрічей, для обміну думками, для зміни нашого життя. Ми вимагаємо повноти життя, а не повноти зайнятості!

***

До сьогодні спектр безробіття використовувався капіталістичною системою, щоб тероризувати людей і змушувати їх братись за будь-яку абсурдну роботу, за будь-яких обставин. [...] Чи не настав час спитати себе, в чому сенс цього виробництва? Що ми виробляємо? Для кого? Як? Яким соціальним та екологічним коштом? [...] Годі покладатись на брехливих “спеціалістів”, котрі висловлюються від нашого імені. Наша справа вирішувати, що можливо, чого ми хочемо, і як це здобути. Ми самі повинні повернути собі матеріальні ресурси, котрі в нас украли політики, фінансисти і медіа-системи.

***

Безробітні вільні нічого не робити, оскільки вони відрізані від засобів виробництва. [...] Вони стають небезпечними, коли починають вишукувати, що б їм такого визначного зробити з їхньою свободою. [...] Насправді, вибір полягає не між безробіттям та найманою працею, а між вільною і відчуженою діяльністю. [...]

Наш рух міг би слугувати потенційною платформою, що об’єднала б всі часткові, окремі рухи, котрі досягнуть успіху у боротьбі проти цілої споживацької системи за визнання власної згуртованості. [...]

Основне протиріччя всередині нашого руху полягає між схильними обмежуватись реформами, представленими (офіційними) спілками безробітних, і тими, хто закликає до радикального повалення системи, і вільно висловлюється про це на зборах Жюсьє. Оскільки вони є реформістськими, бюрократичними організаціями, спілки безробітних мають власну зацікавленість; бюрократи, що їх контролюють, навряд чи можуть покласти край безробіттю, адже це позбавить їх власної роботи. У них нема іншої мети, як продовжувати абсурдну боротьбу, котра не знатиме ні перемоги, ні поразки. Чого вони хочуть найменше, так це того, щоб рух ширився і надалі вислизав з-під їхнього контролю. [...]

Одна з найбільш нагальних проблем, із котрими стикається наш рух, – як вибратись із пастки обмежених вимог, сконцентрованих навколо питання безробіття; як спонукати ланцюгову реакцію серед інших прошарків населення і призупинити нелюдський ритм виробництва. Повстання в травні 1968 дало такий ефект. [...] Але бюрократичні лівацькі організації, котрі були дуже потужними в той час, як того можна було очікувати, успішно саботували його. [...] Утім, травень 1968 крім того показав, наскільки приголомшливий ефект можуть мати маленькі групки з кількох десятків людей, котрі, не зволікаючи, приймають рішення і втілюють їх у життя. Такі групи визнавали слово на рівні з ділом, адже тільки коли люди роблять щось разом, вони мають що сказати одне одному.

***

Переважна більшість безробітних є в’язнями власної ізоляції. Боротьба дійшла до роздоріжжя: або вона вичахне, вимагаючи неможливих реформ системи забезпечення, котра увічнює стан безробітних; або ж вона усвідомить свої істинні засади і поставить руба питання товарних відносин, котрі винищили все людське, що тільки було в нашому суспільстві.

***

Деякі соціологи описують нас як “покоління, принесене в жертву”. Утім, ми відмовляємось жертвувати свої життя заради їхнього фондового ринку, їхнього уряду, їхньої політики. Ми щодня ведемо автономну боротьбу. У нас нема лідерів. Наші загальні збори мають всю повноту влади; менші комітети підкорюються загалу. [...]

Брати студенти, якщо тільки не відбудуться ґрунтовні соціальні та економічні зміни, ми станемо майбутніми безробітними. Ми закликаємо до всіх і кожного, закликаємо підтримати право безробітних і частково зайнятих на гідне життя. Не дозволяйте іншим вирішувати за вас! Боріться!

***

“Багатство 358 мільйонерів – 358 найбагатших людей на планеті – переважає річний здобуток 45% найбідніших людей планети, тобто, 2,6 мільярдів людей.” (Le Monde Diplomatique, лютий 1997). [...] Треба бути справді наївними, щоб сподіватись на добрих політиків, котрі розрішать всі біди знедолених. Політики, незважаючи на свої політичні кольори, є ніким як управителями на службі справжніх господарів світу: господарів транснаціональних корпорацій. [...]

Нам потрібен справжній дух “вільного підприємства” – котрий допоможе нам створити нове суспільство. [...] Це зробити набагато складніше ніж зняти готівку і спати далі, або чекати, поки політичні герої вирішать наші проблеми за нас. [...] Але така справа – єдине вартісне “заняття” для людини! [Бретань]

***

8 січня 1998 року 200 представників Спілки фермерів, протестуючи проти урядового рішення офіційно дозволити вирощування генетично модифікованих злаків у Франції, вломились у зерносховище компанії Novartis на південному заході країни, “порозривали мішки і промочили зерно з пожежного рукава, щоб привернути увагу до можливої небезпеки аграрного використання надбань генної інженерії. Згідно із заявами Спілки фермерів, генетично модифіковане зерно може перенести на людину свою властивість опиратись дії певних антибіотиків.” (Le Monde, 19 січня).

Рух безробітних не може не помітити близький зв’язок між цим зразковим вчинком і їхніми власними діями. Ринкові відносини, котрі мають на меті відсторонити більшість людей від влади над їхніми власними життями, це ті самі фактори, котрі сприяють подальшій деградації основних умов виживання тим, що перекручують природу і все більше отруюють суспільство. [...] Капіталізм став таким суїцидально налаштованим, що кожний крок у бік так званого прогресу стає черговим кроком до катастрофи. Масштабність нещасть, і загроза того, що вони стануть ще серйознішими, закликають поставити руба життєво важливе питання про саму по собі природу суспільства, в котрому домінують ринкові відносини. Заради того, щоб хоча б вижити, ми всі мусимо вжити заходів по докорінній зміні цього суспільства. [...]

Трьом представникам Спілки фермерів були висунуті обвинувачення за участь у цьому випадку. Ми маємо намір підтримувати їх всіма засобами, котрі маємо у розпорядженні, починаючи з участі у демонстрації солідарності та протесту біля будівлі суду, коли 3 лютого почнеться судовий розгляд справи.

***

Технології домінування розвиваються так швидко, – навіть швидше, ніж збільшуються прибутки і кількість безробітних, – що кожний, хто не входить до правлячих кіл, стикається з питанням: “Чи можливо все-таки донести до когось правду, коли стільки  політичних і економічних сил витрачається на те, щоб її приховати?” Як серед осліплених, оглушених людей спромогтись зламати схеми багатіїв та їхніх лакеїв, якщо незалежно від того, праві вони чи неправі, нема нікого, хто міг би заперечити їм?

З огляду на генетично модифіковане зерно у сховищі Novartis і огидну безвідповідальність, з котрою французький уряд дав дозвіл на його продаж і вирощування, та оббрехав власний Комітет безпеки, котрий попереджав про можливу небезпеку [...] ми з товаришами відчули, що настав час діяти якомога скоріше, поки ще не пізно. [...]

Приєднавшись до нас на цьому першому відкритому судовому засіданні, жвавий і рішучий натовп вуличних демонстрантів, чиї крики було чути навіть тут, у залі суду, явно має на меті поставити перед судом суспільний порядок, котрий не гребує заявляти, що вважає припустимим труїти людство і всю планету заради збереження економічного балансу і підтримки вільної торгівлі.

***

Як ми і сподівались, Спілці фермерів вдалось перетворити суд над трьома своїми представниками, котрі зруйнували сховище генетично модифікованого зерна, на суд над самим генетично модифікованим зерном і транснаціональною агроіндустрією. Десять свідків – експертів-науковців, фермерів, екологів та адвокатів – показали, що урядове рішення про дозвіл на вирощування такого зерна було незрілим і небезпечним. 1800 осіб зібрались ззовні, щоб підтримати трьох обвинувачених і приєднатись до них у вимозі мораторію на продаж і культивацію цього зерна. 292 організації із 24 країн висловили свою підтримку. [...] Яким би не було рішення суду, воно відзначить важливу віху в міжнародній боротьбі за екологічність аграрного господарства і проти нищівних наслідків дій хімічних та зернових компаній.

***

МИ КРАЩЕ ЗА ВАС ЗНАЄМО, ЧОГО ВИ ХОЧЕТЕ І ЩО ВАМ ТРЕБА, АДЖЕ МИ – СПЕЦІАЛІСТИ!

З тих пір, як ви обрали нас, ми не думали ні про що інше, окрім вашого щастя.

Ми надзвичайно стурбовані безробіттям. Саме тому ми ретельно вивчили всі можливі способи вирішення цієї проблеми. Ми хочемо скрасити для вас муки бездіяльності (адже неробство – це знахідка для диявола); врятувати вас від тривог, котрі спіткають кожну людину, коли їй доводиться обирати, що робити із власним життям.

Після довгих і недешевих підрахунків, наші експерти винайшли спосіб відновити цикл прибутковості (яка, звісно, як і зазвичай, буде поділена між усіма): створити якомога більше робочих місць аби задіяти максимальну кількість людей. Наприклад, полірувальник взуття, відкривач дверей, вигулювач собак. Ми певні, що мільйони безробітних людей будуть щасливі виконувати ці важливі ролі у суспільстві.

Деякі вічно незадоволені натури, швидкі на критику, але без жодного конструктивізму у тому, що стосується створення фінансово стійкого суспільства, схильні відкидати цей проект (єдино спроможний врятувати цивілізацію), стверджуючи, що ці роботи беззмістовні і принизливі. Ці злочинні утопісти хочуть поставити людину вище прибутків, повернути країну до варварства, до темних днів Французької революції і кривавих бунтів Паризької комуни.

Але ми дечого навчились з історії. Ми не маємо наміру дозволити країні – цій прекрасній країні, котра дарує всім своїм громадянам добробут, свободу самовираження, розваги і телевізійний спорт – перейти до рук п’яних і неосвічених пролетарів. Тому ми, з нашою всеохоплюючою мудрістю, задля упровадження повної зайнятості і безпеки для всіх, вирішили запропонувати сотням тисяч молодих людей роботу поліцаїв, наглядачів, інформаторів та інспекторів.

Будь ласка, довіряйте нам і надалі думати за вас і робити все за вас. А найбільше наше прохання – не ходіть на збори Жюсьє, адже це не призведе ні до чого хорошого, і тільки нашкодить вам. А ваш добробут – наша турбота, ви ж знаєте.

Примітка:

Всі ці тексти з’явились у січні-березні 1998 року. Якщо немає інших позначок, вони паризькі.