Емігранти не мають права говорити про Україну. Їм про це часто нагадують: "Звалили - то заткайтеся!" З моменту посадки на літак у Борисполі українець перетворюється на діяспорянина - принаймні, в уяві співвітчизників. А все, що кажуть діяспоряни, - дратує. Тому я не хотів писати цю статтю, але мене попросили :)
Я емігрував у 2000-му. Потім приїжджав до Одеси у 2003-му. Місто майже не змінилося. Здавалося, якби я забув перед еміграцією зубну щітку - вона так би й залишилася на своєму місці. Вдруге приїжджав у 2006-му. Це вже була абсолютно інша країна. Зміни порівняно з 2003-м - колосальні. В Одесі це відчувалося в усьому: від цін на таксі (різко підскочили) - до прапорців на лобовому склі маршруток (в залежності від політичних поглядів, водії ставили хто український прапорець, хто - російський, а хто - обидва; у 2003-му таке б нікому не спало на думку). Країна мінялася в усьому…
Минуло 5 років. І ось я знов у літаку. Прямо по ДДТ - "Еду я на Родину".
Батьківщина почалася в аеропорту Амстердаму. Її було видно здалека: купка чоловіків з виглядом Гопуні. Не помилився - це була черга на літак до Києва.
Втім, більшість пасажирів не нагадувала ані Гопуню, ані Повійку. Цілком чемні люди. Переважно - екс-співвітчизники, що осіли у Європах. Майже всі - російськомовні. Поруч зі мною - молоде подружжя читає романи німецькою. Ось - симпатична жінка говорить до дітей російською - а ті відповідають голландською. Через прохід - інтелігентна російськомовна сім’я з Монреалю - пані читає франкомовний часопис "Psychologies".
- А Вы хорошо знаете английский? - питає старша жінка в сусіда, молодого хлопця з інтелектуальною борідкою як у Леніна. - А то мне нужно попросить у них вилчер...
Інтелектуал відкладає американську книжку у російському перекладі і відповідає, що з англійською в нього не дуже. Тож пані йде до бою без його допомоги.
- Ай нід вілчер! - каже вона українській стюардесі. Якийсь час вони не розуміються, але потім переходять на російську.
Бориспіль. Черга на перевірку документів. Потрапляю до віконця для іноземців (як і личить зрадникові Вітчизни). Побачивши канадський паспорт, перевіряючий говорить англійською. Я до нього - українською. Він відповідає суто російською.
У Києві так майже завжди. Люди настільки звикли, що "українська та російська - те саме", що нікому й на думку не спаде перейти на мову співрозмовника. Особливо це дивує у ресторанах та кафе - до речі, не дешевих.
У Монреалі офіціанти переходять на мову клієнта (якщо це французька чи англійська). Якщо вони цього не роблять, то через:
1) незнання цієї мови;
2) з ідейних міркувань (наприклад, захист французької);
3) через відверту неповагу до співрозмовника;
Притому, друге трапляється рідко, а третє - майже ніколи.
Оскільки більшість київських офіціантів знають українську і не страждають на російський націоналізм, то їхня поведінка здається хамством і неповагою до клієнта.
Але Україна - не Монреаль. 99% офіціантів щиро здивувалися б, що відповідати російською на українську - неввічливо. Більшість їхніх клієнтів - також.
Я подумав, що російськомовний східняк, що вивчив українську в школі і приїхав з Канади на кілька тижнів, не має права нав’язувати свої правила. Тому намагався не помічати "мовних традицій" вітчизняного сервісу. Тільки у Борисполі, за годину до літака, натякнув персоналу кав’ярні, що на українську варто б відповідати українською. Люди дуже здивувалися - для них це була нова і екзотична ідея.
Взагалі, перше враження від Києва: російськомовна країна, де багато українських вивісок. З FM-ок ллються російськомовні пісні. На вулицях чути переважно російську. Перехожі та продавці відповідають російською.
Я пригадав старенького білоемігрантського священника з російської церковки під Монреалем. Він казав мені: "Нет такой страны Украина. Есть Малороссия". Я тоді образився. А виявляється - батюшка мав рацію. Хоча не зовсім.
Є независимое русскоязычное государство Украина. А українська там - це як латина у середньовічній Франції. Освічені люди її десь і вчили, але говорять лише в офіційних ситуаціях.
Але це - лише перше враження. Реальність, як завжди, парадоксальніша. Більшість шкіл - україномовна. На уроках діти вільно говорять і "солов’їною". Втім, мало кому спаде на думку перейти на неї на вулиці, навіть з україномовними.
Як східняк, я це розумію. Прилюдно заговорити українською - це як вперше роздягнутися на нудистському пляжі. Усім доводилося роздягатися у душовій басейну, чи на медогляді. Але отак, при всіх... Хоча, здавалося б, чого тут соромитись? Хіба інші люди побачать щось нове? Так і з “міноритарними” мовами...
Канада лікує від цього комплексу: навколо багато мов, і російська - така ж екзотична і малопотрібна, як українська. Тому й українською говорити не соромніше, ніж іншими мовами.
Взагалі, на Сході України людям просто органічно неможливо повірити, що хтось у світі може знати українську, але не розуміти російської.
Однак, досить міркувань з "загальної лінгвістики".
Враження від Києва
Місто живе. Десь занедбане, десь відреставроване, десь відбудоване. Але завжди динамічне. Чимось нагадало столицю Домініканської Республіки. Теж велике, теж постійно рухається. Тільки шкіра в мешканців світліша.
Усе налагоджено. Щоранку люди встають, сідають у маршрутки та у метро, їдуть на роботу, читають газети. Працюють, обідають у їдальнях. Великий відпрацьований механізм. Яка різниця, як усе влаштовано у Канаді чи Західній Європі? Київ живе своїм стилем - і непогано дає собі раду.
Метро - з інтервалом у кілька хвилин (куди там Монреалю). У вагонах - телевізори (у Монреалі чи Торонто такого немає, а у решті канадських міст взагалі немає "підземки"). На вулицях можна купити абсолютно все - від шкарпеток до лимонаду, не заходячи до магазинів. А не можна - проїдьте до сусідньої станції метро.
Саме у переході біля метро Лук’янівська я й знайшов мультики в українському дубляжі. Просто повертався з підпільного офісу книгарні "Предмет" і випадково побачив лоток з DVD. Майже все - російською, але продавщиця знайшла два диски під назвою "Мультики чудові на нашій рідній мові" (sic!). Американські мульти у ЯКІСНОМУ українському дубляжі.
У Косові Івано-Франківської області такого не знайти. Там усе іноземне - тільки у російському дубляжі. Що у магазинах, що на базарі. Мешканці "бандерівського краю" не бачать у тому нічого парадоксального: покірно купують російськомовні диски і ставлять своїм дітям. А завозять товар не "чужинці" чи "окупанти", а ті-таки галичани. При цьому, мешканці вболівають за українську і голосують за "Свободу". Де логіка?
Але у Києві, на відміну від Гуцульщини, українські мультики знайти можна. "Приходите ещё!" - каже російськомовна продавщиця.
Взагалі, враження від столиці - найкраще.
Враження від Одеси
"Прямо як на Кубі, у Гавані", - думав я, йдучи пішки від вокзалу на проспект Шевченка. Потріскані тротуари, занедбане Куликове поле... Біля колишнього обкому партії зник пам’ятник Леніну - чому я зрадів. Але, здається, разом з Вождем зник і порядок. Навіть ялинки поскубані. З іншого боку поля - напіврозвалений старий будинок лише додає схожості з Гаваною.
Знов-таки, перше враження - помилкове. Місто досить затишне. За останні 10 років одесити не зіпсувалися. Місто - також. Щось зламали, і ще більше побудували. Але Одеса залишилася Одесою. У доброму сенсі слова.
Проспекти настільки зелені, що нагадують ліс. О шостій ранку двірники миють їх зі шлангу.
Українській мові тепер не дивуються - ставляться до неї цілком нормально. Але майже ніхто нею не відповідає. Хоча де-не-де продавець може навіть сказати: "Дякую" україномовному клієнтові - просто, щоб зробити йому приємне. Є й приховані українофони. Коли до них українською, то й вони переходять на чудову українську. Виявляється, що вони й вдома так говорять, але в Одесі ж все російською.
Те, що з’явилося багато гарних кафе - годі й казати. Це й так всі знають.
Одинадцята станція Великого Фонтану. Край мого дитинства. Погана новина: санаторій над морем "приватизували" - там тепер приватні особняки з великими парканами.
Колись там був сосновий гай, у якому ховався будиночок з терасою. До моря спускався крутосхил. Глиняна стежка поміж бур’янами вела до пляжу. Вона була не те, щоб вертикальна, але значно крутіша від 45 градусів. Тепер до моря не підійти: новим власникам по барабану їхні співгромадяни. Не залишили навіть вузенького проходу поміж маєтками. Щоб потрапити на пляж, треба спускатися по Десятій Фонтану і йти над морем.
Добра новина: пляж на Одинадцятій не зіпсували. Він такий же привітний, як і в моєму дитинстві. Море і пісок відносно чисті...
За 11 років з’явилася сувенірна промисловість. Усюди продають капітанські кашкети з написом "Одесса". Або ж футболки: "Отдыхать в Одессе круто, если есть у вас валюта" (до речі - свята правда, але не тільки про Одесу, але й про цілу Україну).
Якість сервісу зросла. Але емігрантам, що страждають ностальгією, раджу так званий "Китобойный магазин" на вул. Окружній (10та станція Фонтану). Звичайний магазинчик - таких колись багато було на Фонтані. У дитинстві я часто туди заходив. Тому він асоціюється з цукерками, лимонадом і зі смачним свіжим хлібом. Тепер там царює напівтемрява. Продавщиці дві: одна щось переставляє, інша сидить за прилавком, наче статуя. На клієнтів вони дивляться майже як на ворогів. На моє: "Добрий день" якось реагує лише одна. Заходить жінка, питає:
- У вас есть сигареты Парламент?
"Кам’яна" продавщиця мовчки встає з місця і показує пальцем на пачку сигарет. Вона не "принижується" до розмов з покупцями. Їй ніколи не спаде на думку посміхнутися клієнтові. Я був хотів поцікавиться, чи вона не німа? Але щось підказувало: говорити ця пані вміє, хоч і не демонструє своїх здібностей.
Але це радше виняток.
Одеські таксисти діляться на дві категорії: 1) нормальні люди і 2) ті, що вважають себе "крутими". Нормальні таксисти розмовляють з пасажирами по-людськи. А "типу круті" переконані, що роблять клієнтові велику послугу, що його підвозять. Дивляться на пасажирів зверхньо. І чим дорожчі послуги таксі, тим більша ймовірність нарватися на таких... На щастя, нормальних таксистів значно більше.
Україномовна Одеса неможлива без пані Галини. Пані Галину знають чи не всі україномовні міста. Вона тримає маленьку книгарню. Більшість книжок - україномовні. Коли я зайшов, вона готувалася до участі у книжковому ярмарку "Зелена хвиля" (він мав початися за кілька днів у центрі міста). Пані Галина підбирала книжки. Пояснила, що уникає слів "націоналізм", "УПА" тощо.
- Минулого ярмарку, - пояснює вона, - мене охороняли два міліціонери. Тоді пані Галині погрожували активісти відомого в Одесі проросійського угруповання...
Поїзди
Ось що однозначно покращилось за останні роки - то це поїзди. У туалетах є тепер не тільки мило, а й туалетний папір.
Провідників позбавили традиційного заробітку. Кодись вони видавали людям вживану білизну, а гроші клали у кишеню. Так робилося ще з радянських часів, і всі про це знали. Тепер цей "бізнес" накрили одним простим рішенням: ціну білизни автоматично включено у вартість білету. Здавалося б, легше легкого. Але за всі радянські і пострадянські роки до цього ніхто не додумався... Чи не хотів додуматись.
Провідники стали дещо ввічливіші. А у потязі Київ-Одеса провідник навіть відповідав українською на українську!
Щоправда, зранку поїзне радіо все одно порадувало шансоном про тюрму...
Євген Лакінський ТЕКСТИ | 
0
1
